Знаєш, що там тебе забули, що ти всім чужий, – мов черепашка на березі, на яку всяке наступає ногою. Отож і залишаєшся там, вгрузаєш дедалі глибше в своє болото, гинеш у тих гарячих вологих лісах. Хай би був запався той день, коли я запродав себе в ту смердючу яму!..
А втім, потрапив я туди не зовсім добровільно. Я вчився в Німеччині, став лікарем, навіть добрим лікарем, і працював у клініці в Лейпцигу; у тогочасних медичних журналах багато писалося про нове впорскування, яке я перший запровадив у практику. І ось, як на те, сталась у мене пригода з одною жінкою. Познайомився я з нею в лікарні; вона довела свого коханця до нестями, і він вистрілив у неї з револьвера; а скоро і я вже шалів незгірше за нього. Вона вміла триматися так гордо й холодно, що я просто божеволів, – владні й зухвалі жінки завжди вміли мене приборкати до рук, а ця так скрутила, що я зовсім втратив голову. Я робив усе, що вона хотіла, я… та що там, чому ж мені не сказати всього, коли відтоді минуло вже сім років… я через неї розтратив лікарняні гроші, а коли про це дізналися, то все полетіло до чорта. Правда, мій дядько покрив розтрату, але кар'єра моя пішла шкереберть. Саме тоді я почув, що голландський уряд наймає лікарів до своїх колоній і пропонує завдаток. Я зразу подумав, що то, мабуть, кепська робота, коли за неї дають гроші наперед. Я знаю, що надмогильні хрести на тих малярійних плантаціях ростуть утричі швидше, ніж у нас, але ж людина, доки вона молода, гадає, що пропасниця й смерть чигають на кого завгодно, тільки не на неї. Зрештою, мені вибирати не було з чого, я поїхав до Роттердама, записався на десять років і дістав добрий жмут банкнотів. Половину я одіслав додому дядькові, другу вициганила в мене в портовому кварталі одна особа, яка зуміла геть обчистити мене тільки тому, що була на диво подібна до тієї проклятої кицьки. Без грошей, без годинника, без ілюзій відчалював я від берегів Європи й не дуже сумував, коли ми випливли з гавані. А потім я сидів на палубі, як оце ви, дивився на Південний Хрест, на пальми, і серце моє тануло в грудях. "Ах, ліси, тиша, самота!" – мріяв я. Що ж, самоти я доволі зазнав. Мене послали не в Батавію чи Сурабаю, не в місто, де є люди, і клуби, і гольф, і книжки, і газети, а – зрештою, назва тут ролі не грає – в один із глухих окружних постів за два дні їзди залізницею від найближчого міста. Кілька нудних засушених урядовців, кілька напівбілих тубільців – оце було й усе моє товариство, а крім нього, куди оком не кинь, – тільки ліс та плантації, нетрі та болота.
Спочатку було ще сяк-так. Я провадив наукові студії. Одного разу, коли віце-резидент під час інспекційної поїздки перевернувся з автомобілем і зламав собі ногу, я без помічників зробив йому операцію, про яку тоді багато говорилося. Я збирав отрути й тубільну зброю, робив сотні всіляких дрібниць, аби тільки не пуститися берега. Але все це тривало доти, доки в мене ще була сила, привезена з Європи; потім я почав засихати. Тих декілька європейців мені набридли, я порвав із ними стосунки, почав пиячити й мріяти бозна про що. Мені ж бо залишилося конати ще там тільки три роки, потім я здобував волю одержував пенсію, міг вернутися до Європи й почати життя заново. Я, власне, вже нічого не робив, тільки чекав, сидів у своєму барлозі й чекав. І так я був би гибів там ще й досі, якби не вона… якби всього цього не сталося…
Голос у пітьмі замовк. І люлька вже не жевріла. Стало так тихо, що я знов почув шумування води, яку розтинав носом пароплав, і далекий, глухий стукіт машини. Я залюбки закурив би цигарку, але боявся, що сірник яскраво спалахне й кине відблиск на його обличчя. Він усе мовчав. Я не знав, чи він скінчив, чи замріявся, чи спить, такою мертвою здавалася мені його мовчанка.
Раптом гучно, уривчасто вдарив корабельний дзвін: перша година. Він стрепенувся: я знов почув дзенькіт скла. Мабуть, його рука намацувала пляшку. Ось він хильнув із неї, потім раптово знов обізвався, але цього разу вже напруженіше й жагучіше.
– Ну от… стривайте… ну от, це було так. Сиджу я там у своїй проклятій халупці, сиджу, як павук у павутинні, вже довгі місяці нікуди не виходячи. Було це саме після дощової пори. Цілі тижні хлюпало мені на дах, мов із потоків, і за весь той час до мене ніхто навіть носа не поткнув, жоден європеєць; день у день я сидів удома з своїми жовтими жінками й своїм добрячим віскі. Мене саме тоді опосіла нудьга, я був хворий Європою; коли я читав у якомусь романі про освітлені вулиці й білих жінок, у мене аж пальці починали тремтіти. Не можу вам до пуття змалювати той стан, то особлива тропічна хвороба: шалена, гарячкова і водночас безсила туга за батьківщиною. Отак я сидів тоді, здається, над географічним атласом, і марив про подорожі. Коли це зненацька хтось схвильовано стукає в двері, і я бачу на порозі свого боя й одну з жінок. Обоє аж очі повитріщали з подиву. Вимахуючи руками, перебиваючи одне одного, вони спішать повідомити, що на мене чекає якась дама, леді, біла жінка.
Я схоплююся з місця. Я ж не чув, щоб під'їздив якийсь екіпаж чи автомобіль. Біла жінка, тут, у цій глушині?
Я кидаюся до сходів, але перемагаю себе й вертаюся. Позираю в дзеркало й нашвидку трохи причепурююсь. Я нервуюсь, непокоюся, мене мучить якесь неприємне передчуття, бо я не знаю нікого в світі, хто захотів би мене відвідати просто з приязні. Врешті збігаю наниз.
У вітальні на мене чекає дама. Вона квапливо підходить до мене. Обличчя їй закриває густа подорожня вуаль. Я хочу привітатися, але вона випереджає мене.
– Добрий день, докторе, – каже вона по-англійському (мова її видається мені занадто гладенькою й неначе наперед завченою). – Пробачте, що вдерлася до вас так зненацька. Але ми були саме на станції, наш автомобіль залишився там. – "Чому ж вона не під'їхала до будинку?" – похоплююсь я. – І ось я згадала, що ви живете тут. Я вже стільки наслухалась про вас, ви зробили справжнє чудо з нашим віце-резидентом, його нога загоїлась, наче й не була зламана, він знову грає в гольф. Еге ж, у нас і досі ще всі про це говорять, і ми залюбки віддали б свого буркуна хірурга і решту двох лікарів на додачу, якби ви приїхали до нас. І взагалі, чому вас ніде не видно? Живете, наче йог…[29]
І так торохтить без угаву, дедалі швидше й швидше, не дає мені й слова сказати. Щось нервове й неспокійне відчувається в її порожній балаканині, і той неспокій передається й мені. Чого вона так багато говорить, питаю я себе, чому не відрекомендується, не скине вуалі? Гарячка в неї, чи що? Може, вона хвора? Чи божевільна? Я щодалі більше нервуюсь, це ж смішно: я стою перед нею, мов німий, а вона заливає мене повінню слів. Нарешті вона зупиняється, щоб передихнути, і я прошу її нагору. Вона дає своєму боєві знак залишитись і перша рушає сходами.
– Як тут гарно у вас, – каже вона, оглядаючи мою кімнату. – Ох, яка розкіш – книжки! Я хотіла б їх усі прочитати!
Вона підходить до поличок і переглядає заголовки книжок. Вперше, відколи я вийшов до неї, вона на хвилину замовкає.
– Дозвольте запропонувати вам чаю? – питаюся я.
Вона не обертається, стоїть і розглядає спинки книжок.
– Ні, дякую, докторе… Нам треба зразу ж їхати далі… в мене мало часу… це ж просто була коротенька прогулянка… Ох, у вас є й Флобер, я його так люблю… гарна, просто чудова річ його "Education sentimentale"…[30] Бачу, ви читаєте й по-французькому… Чого тільки ви не знаєте!.. Так, вас, німців, усього вчать у школі… Це ж така розкіш – знати стільки мов… Віце-резидент такий захоплений вами, каже, що ви єдиний хірург, до якого він ліг би під ніж… Наш старий лікар здатен хіба тільки грати в бридж… До речі, ви знаєте (вона все ще говорить не обертаючись), мені й самій спало сьогодні на думку, що добре було б порадитися з вами… а оскільки ми саме проїздили повз вас, то я й вирішила… Ну, та вам, може, ніколи сьогодні… я краще заїду іншим разом…
"Ага, нарешті ти виклала свої карти!" – миттю подумав я, але й оком не змигнув, тільки запевнив її, що вважатиму за велику честь для себе стати їй у пригоді тепер чи коли завгодно.
– В мене немає нічого страшного, – сказала вона, напівобернувшись до мене й гортаючи одночасно якусь книжку, взяту з полички, – так собі, дрібниці… жіночі прикрощі… запаморочення, млість. Сьогодні вранці, коли ми їхали, мені на повороті раптом стало погано, і я зомліла… боєві довелося підвести мене й принести води… ну, може, шофер їхав занадто швидко… як ви гадаєте, докторе?
– Так важко щось сказати. У вас часто буває така млість?
– Ні… тобто так… останнім часом… так, саме останнім часом мені буває млосно й нудно…
Вона знов повертається до шафи, кладе книжку на місце, бере іншу й починає її гортати. Мені чудно, чого вона їх гортає так… так нервово, чому не підводить очей з-під вуалі? Я навмисне нічого не кажу. Хай почекає. Нарешті вона знов озивається, так, наче просто хоче побалакати:
– Правда ж, докторе, боятися нічого? Це не якась тропічна хвороба?… Небезпеки немає?…
– Мені треба спершу пересвідчитись, чи у вас немає гарячки. Дозвольте, я перевірю ваш пульс…
Я підходжу до неї, але вона легенько відхиляється.
– Ні, ні, в мене немає гарячки… напевне немає… Я міряла собі щодня температуру, відколи почалася ця млість. Гарячки немає, рівно тридцять шість і чотири. І з шлунком у мене все гаразд.
Якусь мить вагаюся. В мені росте підозра: я почуваю, що цій жінці чогось від мене треба, ніхто ж не поїде в таку глушину, щоб порозмовляти про Флобера. Я примушую її чекати хвилину, другу. Потім кажу навпростець:
– Вибачте, можна мені поставити вам цілком одверто кілька запитань?
– Звісно, адже ж ви лікар, – відповідає вона, але тієї ж миті знов обертається до мене спиною й починає перебирати книжки.
– Є у вас діти?
– Так, є син.
– А чи не було у вас… чи не було у вас раніше… я хочу сказати – тоді… не було у вас такого стану?
– Був.
Голос її став тепер зовсім інакший – ясний, виразний, діловий, уже не нервовий.
– А чи не може бути, що ви… вибачте мені за таке запитання… що ви й тепер у такому стані?
– Може.
Вона відповідає різко й гостро, наче відрізує слова. На її поверненому в профіль обличчі не здригається жодна рисочка.
– Найкраще було б, пані, якби я вас оглянув… Дозвольте попрохати вас… перейти до другої кімнати.
Враз вона обертається.