В перших лавах цих імен, не
вельми розголошених несправедливою славою, стоїть Клошмерль Божолейський.
Пояснімо принагідно слово "Клошмерль". У XII сторіччі, коли ще не вирощувано винограду, на цих землях, що належали сеньйорам Божо, ріс густий праліс. Де тепер містечко, там стояв монастир, а це, між іншим, свідчить, що місце для селитьби було вибрано непогане. Монастирську церкву — від неї нині зосталися, затесавшись між старовинні будинки, портал, гарненька дзвіничка, дві-три римські арки та грубезні мури — оточували велетенські дерова, на яких гніздилися дрозди. Коли починали бити в давони, дроади внімалися в повітря. Довколишні селяни й прозвали цей дзвін "клош а мерль", тобто "дзвін з дроздами". Так ця назва дожила й досі.
Я беру на себе вавдання історика, описуючи події 1923 року, з преси широко відомі під загальною пазвою "Скандал у Клошмерді". До цього завдання треба підходити серйозно й обережно, бо ж тільки так ми зможемо вробити висновки з подій, не зрозумілих для сучасників і тепер майже забутих. Якби в Клошмерлі Божолейському не знайшлися честолюбний мер та засхла стара панна, така собі Жюстина Пюте, озлоблена безшлюб'ям, і вкрай недоброзичлива й страшенно пильна до вчинків своїх співгородян, то в цьому чудовому закутні, безперечно, не сталося б ні блюзнірства, ані кровопролиття, не рахуючи сили-силенної пліток, які все-таки струсонули людьми, здавалося б, добре захищеними від таких дрібних укусів.
Отож нехай читач приготується до того, що розказані далі події,— започатковані, можливо, й зовсім нібито незначними випадками,— швидко набули неабиякого розмаху. Сюди лрилучився ще запал, пойнятий несамовитістю, яка, бува, зовсім небезпричинно прокидається у провінції і спонукає людей до різних крайнощів. А що ті причини можуть видатись смішними супроти своїх наслідків, то важливо спочатку показати самий божолейський край, де зав'язалася колотнеча, початок якої був майже кумедний і яка мало не вплинула на долю цілої нації.
Безперечне одне: Божоле маловідоме як виноробна .сторона і як приваба для дегустаторів і туристів. Як івино-робний край, його часом вважають продовженням Бургундії — простісіньким хвостом цієї кометі Хто далеко від Рони, ті схильні вважати, що Моргон — це тільки слабке наслідування Кортона. Невиправдана й непростима помилка людей, що п'ють,1 аби пити, вірячи етикетці або сумнівним твердженням якогось метрдотеля! Мало питців— обізнані настільки, щор відрізнити справжнє від підробного під узурпованою геральдикою— на пляшках. А насправді божолейське вино має свої особливі якості, свій букет, що його не сплутаєте з жодним іншим.
Велика армада туристів не часто відвідує цей виноробний край. Це пояснюється його розташуванням. Якщо Бургундія між Боном і Діжоном виставляє свої схили пообабіч того національного шосе № 6 яке проходить і повз Божоле, то якраз Божолейські гори,— що сягають висоти в тисячу метрів і тим .самим захищають край, густо покритий виноградниками, від західних вітрів,— лежать поодаль від великих маршрутів. І в цьому затишку божолейські села та містечка, пещені здоровим повітрям, немовби застигли у нерухомості, що відгонить чимось феодальним.
Тільки ж турист простує собі досить приємною для ока долиною Саони, апі гадки по маючи, що поряд, за кілька кілометрів від нього, криється один з наймальовничіших та в міру сонячних куточків Франції. І Божоле залишається землею, —зарезервованою для тих поодиноких ентузіастів, які приходять сюди в пошуках спокою та різноманітності, тим часом як власники машин щонеділі витискують усе можливе з двигунів, щоб угнатися за пекельною кавалькадою на дорозі, і незмінно потрапляють у вже знайомі алюднені місця.
Якщо між читачами знайдуться туристи, у котрих ще зберігся потяг до нових земель, то ось їм порада.Десь за три кілометри на північ від Вільфранша-на-СаонҐвони побачать путівець ліворуч, який автомобілісти здебільшого нехтують. Це починається шосе № 15-біс. На нього треба звернути і їхати ним до шосе № 20. Останнє виведе їх до затишної зеленої долипи, обставленої чепурними будинками в стилі сільських особняків, що їх вікна виходять на окремі еспланади та тераси, ніби для того— й зроблені, щоб звідси милуватися природою. Дорога непомітно підіймається вгору, далі починає раз у раз звертати то в один бік, то в другий. Згодом підуть долини та круті повороти, а ви все підіймаєтесь і завертаєте, потрапляєте з одного амфітеатру в другий, де туляться тихі сільця, а перед очима виринають чорні лісові заслони, і в ущелинах зміяться вдалину дороги. Кожна подолана висота — це здобутий горизонт, що його замикають відлеглі Альпи і Юра. Отак можна проїхати багато кілометрів. Але ось що один поворот — і врешті розкривається та долина, яку ми шукали. В кінці кривих суточок, через які ми виїхали, просто перед нами постає купка будинків, що туляться на протилежному схилі, на висоті десь так у чотириста метрів. Це і є Клошмерль Божолейський, над яким стримить угору ромапська дзвіниця, свідок іншої доби, що несе на плочпх тягар дев'яти сторіч.
В описаних далі подіях чимало нажить розташування псиних місць. Якби топографія Клошмерля не була така, як нона є, то дужо ймовірно, що ці події і взагалі не відбулися б. А щоб читач мав змогу уявити собі клошмер-льські краєвиди, нема кращого способу, як показати йому витяг з кадастрального плану, доповнивши його деякими поясненнями. .
Вибудуване із заходу на схід понад дорогою, що, підіймаючись, оперізує бік горба, містечко Клошмерль багато разів перебудовувалось протягом віків. Його було закладено на нижній частині схилу, де менш дошкуляли негоди, в добу, коли засоби захисту від холоднечі були ще дуже недосконалі. Найвище стояв тоді монастир, колишнє розташування якого видно по теперішній церкві, а також по кількох давніх мурах, що нині правлять за стіни деяким будинкам. Розбудова містечка внаслідок розвитку виноградарства потроху йшла в східному напрямку, але досить несміливо, причому будинки тулились один до одного, бо люди за тих часів по наважувались відокремлюватись від громади, потрібної їм повсякчас. Звідси й плутанина ділянок, і те, що найдавніший район містечка зробився центром. Внаслідок перебудов увесь вільний простір пересунувся на схід, аж до крутого повороту, де з великого горба виступав відріг. Проти цього відрогу 1878 року розбито велику клошмерльську площу, край якої 1892 року побудовано нову мерію, що править одночасно й за школу.
З цих пояснень видно, що запланована Бартелемі П'єшю споруда не змогла б гаразд прислужитися на великій площі, оскільки ця цлоща розташована на околиці містечка, яке витяглось на чотириста метрів уподовж єдиної вулиці. Щоб усі могли користуватися вбиральнею;-
місце для неї треба було знайти легкодоступне, так, щоб не падати переваги одній частині Клошмерля на шкоду іншій. Найкращим виходом було б, звісно, поставити три вбиральні на однаковій відстані одна від одної — в горішньому кварталі, в долішньому і в центрі. Мер так і надумав вробити. Але як на початок то була б завелика ставка. Він міг вдобути успіх, тільки діючи обережно, інакше скоро зажив би неслави, узявшись за таку надміру широку програму, яка б дала привід ворогам галасувати про його безгосподарність: Клошмерль обходився без жодної вбиральпі тисячу років 8 гаком, і зовсім не відчував потреби мати їх відразу аж три, та ще й вибудувані громадським коштом. Тим паче, що користування вбираль-ною потребувало попередньої просвіти клошмерлян, можливо, навіть постанови муніципалітету. Люди, що мочилися від діда-прадіда під стінами або по закутках,— це вже де заскочить потреба,— випорожнюючи сечовий міхур І8 щедрістю, що її викликає клошмерльське вино, благодійне, як кажуть, для нирок, не дуже були б схильні ходити в одне певне місце, яке позбавило б їх приємних розваг, підказаних вигадкою, як от, скажімо, збити влучно скерованою цівкою якусь кувку, зігнути бадилинку, зчинити переполох у мурашнику або поганяти павука в павутинні. У провінції, де так мало забав, треба не занедбувати й найменшої нагоди. А так само й чоловічого привілею подзюрчати навстоячки, відкрито, хвацько, що підтримує чоловічий авторитет перед жінками, яким час від часу слід нагадати про їхню недовершеність, щоб вони стримували свої нищівні язики та стишували галас, від якого тріщить голова.
Все це Бартелемі П'єшю по помипув своєю увагою. Тим-то він і надавав неабиякого значення виборові місця й прийняв ухвалу тільки добре подумавши. Слід, крім того, зазначити, що відсутність бічних вулиць дуже утруднювала цей вибір,— адже велика клошмерльська траса була всуціль обставлена будинками, крамницями, порталами та ґратчастими огорожами — межами приватної власності, на яку муніципалітет не мав ніяких прав.
Наздоженім тепер наших двох знайомих. Перетявши площу;" вони спустилися вулицею аж до середмістя, позначеного церквою, в яку Тафардель ніколи не заходить, а П'єшю заглядав дуже рідко. Перший утримується з фанатичних переконань, другий іде на компроміс через політичну терпимість, не бажафчи погіршувати стосунки з віруючою частиною адміністрованого ним люду. Між іншим, мерова дружина регулярно відвідує церкву, а їхня донька Франсина, з якої хочуть зробити панянку, дістає освіту в богословській школі Макона. Такі компроміси припустимі в Клошмерлі, де сектантство, пом'якшене добрим* гумором від божолейського вина, не видається непримиренним. Клошмерляни розуміють, що така могутня особа, як Бартелемі П'єшю, повинна спілкуватися з розумними людьми в обох таборах, виказуючи на словах непримиренну ворожість до клерикалів, що становить важливий пункт його політичної програми.
Перед церквою Бартелемі П'єшю повільно спинився, аби дуже цікаві подумали, що він став просто так, без жодних адміністративних намірів. Порухом голови, не тикаючи пальцем, він вказав на місце.
— Ми її поставимо он там,— мовив віп.
— Там? — тихо й у подиві перепитав Тафардель.— Убиральню?
— А що? — відказав мер.— Де ж буде краще?
— Ніде більше — це правда, пане П'єгаю. Тільки ж так близько від церкви... А ви не думаєте, що кюре...
— То тепер уже ви, Тафарделю, боїтеся кюре?
— Боюся, пане П'єшю? Пхе! Ми ліквідували шибениці й обрубали пазури цим панам у мантіях.