Разом із тим він не дурний, багато знає, чисто енциклопедія, а не людина, а надто обізнаний у швейцарських справах, тож говорити з ним про Швейцарію просто нема ніякого сенсу. Кожна критична думка про Швейцарію тоне в потоці історичних фактів, що їх годі заперечити, і врешті виходить, що коли ти не хвалиш його Швейцарії, то завше не маєш слушності, точнісінько як із дзвонами їхнього собору. Може, мене так дратує його незворушність, коректність і поміркованість. Він переважає мене своїм інтелектом, але витрачає весь свій інтелект тільки на те, щоб не припускатися помилок. Мені такі люди видаються потворами. Я не можу нічого йому закинути: він має мене за людину добру, в кожному разі, не злу, власне, за цілком розважну, за людину доброї волі, за швейцарця. З цього погляду він мене й боронить і щоразу доводить до шаленства. Я тоді круто повертаюсь на підборах, лишаю його сидіти на ліжку, стаю до нього спиною і, заклавши руки в кишені, мовчки дивлюся на старі каштани за гратами, вперто не відповідаю на його слова, просто через те, що не зношу таких людей, які не вважають себе, а отже, й мене, здатними на вбивство.
— Я цілком вас розумію,— каже він,—цілком розумію! Ви розгнівані на Швейцарію, бо вона зустріла вас арештом. Це цілком зрозуміло, тобто я хочу сказати, що ваш гнів зрозумілий, бо гірко дивитися на батьківщину через грати...
— Як це — на батьківщину? — питаюсь я.
— Тільки,—перескакує він через моє досить істотне запитання,— не утруднюйте мені оборони. На жаль, деякі ваші вислови з приводу арешту попали до преси. Навіщо дратувати людей? Прошу вас задля вашої ж користі надалі стримуватися від будь-якої критики нашої країни. Врешті, це ж і ваша батьківщина.
Що ж я такого сказав?
— Люди тут дуже вразливі,— пояснює він з похвальною щирістю і водночас із явною нехіттю виповідати власними устами закид Швейцарії.—Та вернімось до нашої справи. Я прочитав усі акти, і якби ви були такі ласкаві поінформувати мене тепер, де і як ви жили ці останні шість років...
Він щоразу мене питає про це. А я.ж присягався, що без віскі нічого не казатиму. Він дістає із своєї шкіряної теки справу — цілу паку паперів, що їх навіть перегортати важко, як не зняти перед тим скріплювачів. Я сміюся йому в обличчя. Він певний, що то моя справа, і читає мені папери цілими годинами. Ніби нудота, що нею він частує мене день у день, не ті самі тортури!
"— Пане докторе,— перебиваю його сьогодні,— я їду просто з Мексіки...
— Ви так кажете, я знаю.
— Я їду просто з Мексіки,— ще раз кажу я,— і повірте, що знамениті офіри ацтеків, які вирізували людські серця з живого тіла, аби скласти їх на олтар богам,— дитяча забавка порівняно з тим, що чекає людину на швейцарському кордоні, коли вона з'явиться туди без документів або з фальшивими документами. Дитяча забавка.
Він тільки усміхається.
— Отже, ви признаєтесь, пане Штіллере, що з вашими американськими документами не все гаразд?
— Ніякий я не Штіллер!
— Мене повідомлено,— каже він спокійно, наче я не кричав на нього,— що ви, очевидно,— ніхто інший, як Анатоль-Людвіг Штіллер, народжений у Цюріху, скульптор, одружений із пані Юлікою Штіллер-Чуді, зниклий шість років тому, востаннє замешканий у Цюріху, Штайнгартенгасе, 11. Я взяв на себе...
— Оборону пана Анатоля Штіллера.
— Так.
— Моє прізвище Вайт.
Та я не годен йому втовкмачити цього, хоч би й сто разів казав. Розмова наша нагадує грамофонну плиту, коли голка в певному місці перескакує назад на ту саму борозенку.
— Як це? — питає він.— Як це ви не Штіллер?
— Ну, бо не Штіллер.
— Як це? Мене повідомлено...
Нарешті я замовкаю. Единий мій порятунок від цього ласкавого добродія — це те, що час його обмежений. Він вважає себе за мого оборонця й тому ображається, що я, вислухавши від нього всю справу, не йду йому назустріч. Нарешті він запихає її до теки, мовчки вовтузиться коло замка, аж поки таки замикає його, підводиться, озирається, "чи нічого не забув — ручки, окулярів, подає мені руку, "наче після програної партії в теніс, повідомляє, коли прийде завтра...
Р. Б.
Він переконаний, що я не винен. Що це означає? Раптом мені навертається на думку, що на того зниклого Штіллера падає якась підозра. То ось чого тутешня влада так палко бажає знайти свого запропащого громадянина: тоді можна буде щось з'ясувати.
Кнобель (так зветься мій наглядач) — щира душа, єдиний, хто мені вірить, як я щось оповідаю. Поки він прибирає в камері, я лежу на ліжку. Він миє підлогу доти, доки з викручуваної ганчірки починає текти така чиста вода, що хоч її пий. Вони, видно, страшенно дбають про зовнішню показність. Навіть із ґрат у цій країні витирають куряву.
— Оскільки ви самі казали, що вбили свою дружину...— починає наглядач.
Колись, чотирнадцять років тому, він торгував городиною, мав віз#ок і кобилу Реслі, про яку й досі ніжно згадує. Спершу я думав, що він говорить про свою дружину. Відколи він повдовів, то працює наглядачем і каже, начебто за цілу його службу я перший в'язень, який не починає запевняти, що він невинний, коли зайдеш прибирати до камери. Каже, що не може вже зносити тієї балаканини самих* тільки чесних людей. То, мабуть, щось огидне. Я довідуюся, що в сусідній камері сидить банкір, який цілими годинами плаче, а далі — сутенер, що теж торочить тільки про честь. Я, мабуть, наглядачеві подобаюсь. Ще торгуючи городиною й перебуваючи під пантофлем у своєї дружини, він, видно, зовсім не так собі уявляв цю в'язницю. Певний був, що там уже є що послухати. Аж на тобі! Коли хочеш почути щось від злочинця, то мусиш бігти в кіно, каже він, як і всі... Він розуміє, що меніхне дуже хочеться говорити про своє перше вбивство, адже то була моя дружина.
— А яке було друге? — питає він.
— Та друге вбивство було таке, що його не варто й згадувати,.— кажу я, здираючи шкірку з ковбаси.— Я вже знав, що я вбивця, тож мені не треба було якогось особливого настрою. Це сталося в джунглях.
— Ви були в джунглях, містере Байте?
— Звісно, був.
— А хай йому грець! — дивується він.— Ото чудасія.
— Ви знаєте, що таке джунглі?
— Тільки з документальних фільмів, містере Байте.
— Отакі вони й є,— кажу я і навмисне роблю довгу паузу. Врешті починаю: — Я знав, що той Шміц крутиться на Ямайці;' і через те цілими місяцями тримав ножа за лівою халявою.
— А хто такий Шміц?
— Директор Шміц!
— Не чув такого.
— Гангстер, що промишляє олійками до голови,— пояснюю я.— Такий собі, бачте, мільйонер, що йому в порядній правовій державі довелося б кепсько.
— І ви його ножем?..
*— Атож.
А хай йому грець!
е— Індіянським.
На жаль, Кнобель прибирає вісім камер і не може довго засиджуватися. Він і так уже гається в мене довше, ніж в інших в'язнів, чесних. Він справді щира душа: щоразу, коли вони в'язнів годують своїм несвіжим швейцарським сиром, приносить мені сервелат, І то за свої власні гроші. Щоправда, я сервелат теж не дуже люблю, а надто без пива, бо він з часником і запах чути ще не одну годину, коли вже думаєш про зовсім інші речі,— але мене зворушує його добра ласка.
Пані Юліка Штіллер-Чуді, дружина зниклого, зажадала ліпших знімків, щоб даремно не їхати сюди з Парижа. Три чверті години обставляли мене лампами, аж я впрів. І вказівки за вказівками:
— Тримайтеся цілком вільно.
Я сиджу в своїй камері, дивлюся на стіну, а бачу пустелю. Наприклад, пустелю Чіуауя. Бачу величезну пустку, повну квітучих барв там, де вже ніщо більше не квітне, барв квітучого полудня, барв смерку, барв невимовно прекрасної ночі. Я люблю пустелю. Жадного птаха в повітрі, ані сліду води, ані найменшої комашки, нічого немає, тільки тиша, тільки пісок, пісок і знову пісок, не гладенький, а хвилястий, покучерявлений вітром, на сонці жовтий, як тьмяне золото або як кісткове борошно. Подекуди трапляються балки, виповнені тінями, сині, як оце чорнило, наче налляті чорнилом. І ніколи на небо не набіжить хмара, навіть імла його не затягне, ніколи тиші не порушить шурхіт якоїсь тварини, тільки то тут, то там стримлять поодинокі кактуси, рівні-рівнісінькі, схожі на органні рури чи на семи-палі свічники, але високі, як будинки. Рослини, проте нерухомі, як архітектурні витвори, навіть не зелені, а швидше рудуваті, як бурштин, поки світить сонце, і чорні, як вирізані ножицями, голубої ночі,— все те я бачу розплющеними очима, не вві сні, наяві, хоч і ніколи не зумію його змалювати, і кожного разу, коли я бачу його, мене бентежить неймовірність нашого існування. Скільки пустель на цій планеті, де ми гостимоі Раніше я не знав про це, тільки читав. Ніколи не усвідомлював собі, що все, з чого ми живемо, є дарунок вузенької оази, неправдоподібний, як ласка. Якось, серед убивчої полудневої спеки, задушної, як могила, ми зупинилися коло води. То була перша водозбірня за багато днів, перша оаза за нашу подорож. Надійшло кілька індіян, мовчазних і несміливих, подивитись на нашу машину. Знову кактуси, та ще кілька всохлих агав, кілька прив'ялих пальм — то була оаза. Питаєш себе: що тут люди роблять? Питаєш себе далі: а що людина взагалі робить на землі? І радий, що тобі треба братися до перегрітого мотора. В затінку від клаптя іржавої гофрованої бляхи, покидька якоїсь далекої цивілізації, що її тепер навіть важко собі уявити, стоїть осел, а навколо п'яти халуп з непаленої глини, без вікон, як тисячу чи дві тисячі років тому, звісно, кишатб діти. Нам якось пощастило рушити далі. Вдалині ми бачили червоні гори, проте вони не ближчали, і часто хоч і чути було гуркотіння перегрітого мотора, але я не міг визначити, чи ми їдемо, чи ні. Простору наче вже не існувало, і тільки зміна дня й ночі свідчила, що ми ще живемо. Надвечір тіні високих кактусів і наші також подовжувалися; велетенські, на сто метрів завдовжки, вони рухались обіч нас по піску, що був тепер медового кольору, а денне світло дедалі блякло й блякло, прозорий серпанок порожнього всесвіту. Але сонце ще світило. А з не затьмареного імлою фіалкового присмерку випливав велетенський місяць такого самого кольору, як гори піску, осяяні останнім сонячним промінням. Ми їхали так" швидко, як тільки міг витримати наш джип, і навіть відчували горду свідомість, що наші очі єдині бачать усе те: без них, без наших смертних людських очей, що пливли через пустелю, не існувало сонця, був тільки безмір сліпої енергії, не існував без них ані місяць, ані земля, взагалі не було світу, не було свідомості творення.