Обнюхавши кожну стеблину, він підвів голову від землі і подивився на паркан.
Глянула туди й Таня.
На паркані сидів Філько — у майці, уже роззутий. Гіого обличчя було схвильоване.
Таню, — крикнув він, — біжи швидше до нас! Тато подарував мені справжніх їздових собак!
Але Таня не перестала копати, руки в неї були чорні під землі, обличчя лисніло.
Це неможливо, — не повірила вона, — ти мене дуриш. Коли ж він встиг це зробити? Адже ми сьогодні разом прийшли в місто.
Ні, це правда, — сказав Філько. — Батько привів їх у місто ще три дні тому і тримав у хазяйки в сараї. Він хотів зробити мені подарунок, а тепер кличе тебе подивитись.
Таня ще раз уважно глянула на Філька.
Зрештою, це могло бути й правдою. Дарують же дітям речі, про які вони мріють. І дарують саме їхні батьки, як про це часто читала Таня.
Вона кинула ніж на грядку і пішла на вулицю.
Філько жив через двір. Ворота його двору були зачинені.
Але хлопчик широко розчинив їх перед Танею, і вона побачила собак.
Біля них на землі сидів Фільків батько й курив. Його люлечка сопіла так само голосно, як і в лісі коло багаття, обличчя в мисливця було привітне. Олень стояв прив'язаний до паркана. Собаки лежали всі разом, скрутивши на спині в кільця хвости, — справжні лайки. Не підводячи гострих морд, простягнутих на землі, вони подивилися на Таню вовчим поглядом.
Мисливець став між звірами і дівчинкою.
— Вони злі, друга, — пояснив він.
А Філько додав:
— Це краще, ніж австралійський собака динго.
— Я чудово знаю цих собак, — сказала Таня. — І все-таки це не дикий собака динго. Запряжіть їх, будь ласка.
Мисливець здивувався. Запрягати собак улітку? Така забава здалася йому нерозумною. Але й син попросив його це зробити. І мисливець виніс із сарая легкі нарти та упряж, підняв на ноги собак. Вони підвелись і загарчали.
А Таня милувалася чудовою упряжжю, прикрашеною сукном і шкірою. Китички на головах псів маяли, наче біла волоть куничника.
— Це коштовний подарунок, — сказала Таня.
Мисливець зрадів, що похвалили його батьківську щедрість, хоч це зробила й дівчинка.
Вони посиділи трохи на нартах, і Таня потримала каюр — довгу палицю з ясена, оковану на кінці залізом.
Собаки крутилися, налягаючи на задні лапи, — збиралися бігти, тягти нарти по голій землі. За старанність мисливець почастував їх юколою, яку витяг з мішка. Потім з-за пазухи вийняв ще дві сушені рибки, дві малюсінькі корюшки, що просвічувалися на сонці, подав їх синові й Тані. Філько почав голосно гризти, а Таня відмовилася, і проте закінчилося тим, що й вона з'їла рибку.
Мисливець почав збиратися в дорогу. Час було вже йти з цього міста, де його олень увесь день голодував. Мисливець розпріг нарти і зачинив собак у сараї. Потім одв'язав од паркана оленя і подав йому на долоні сіль. В'юки були готові давно.
За ворітьми мисливець попрощався з Танею і Фільком.
Він подав Тані руку, одну, потім — другу, як подають на прощання сусідові, і запросив приїхати на собаках у гості, коли випаде сніг.
А сина він обняв за плечі.
Будь, якщо можеш, — сказав він, — добрим мисливцем і вченим. — І, пригадавши, мабуть, скарги вожатого, замислено додав: — А також носи свою хустку на шиї так, як треба.
Ось він уже дійшов до повороту, ведучи за налигач оленя, і обернувся ще раз. Обличчя в нього було смагле, паче вирізьблене з дерева, але й здаля воно здавалося привітним.
І Таня пошкодувала, що він так швидко зник.
— Добрий у тебе батько, Філько, — сказала вона, замислившись.
— Так, я його люблю, коли він не б'ється.
— Хіба він коли-небудь б'ється?
— Дуже рідко, і тільки тоді, коли буває п'яний.
— Он як! — похитала головою Таня.
— А твій батько хіба ніколи не бився? І де він? Я школи його не бачив.
Таня подивилася Фількові у вічі — чи не помітить у них цікавості або посмішки. Вона, здається, ніколи не розмовляла з ним про свого батька.
Алє Філько дивився Тані просто в обличчя, і В його омах була тільки сама простодушність.
— Ніколи, — сказала вона, — він не бився.
— Тоді ти повинна любити його.
— Ні, я не люблю його, — відповіла Таня.
— Он як! — здивувався Філько. І, трохи помовчавши, торкнувся до Таниного рукава. — Чому?
Таня насупилася.
І негайно ж у Філька забракло слів, немовби йому щойно відрізали язика. Здавалося, він уже ніколи ні про що не питатиме її.
А Таня раптом зашарілась:
— Я його зовсім не знаю.
— Хіба він помер?
Таня заперечливо похитала головою.
— Так де ж він?
Далеко, дуже далеко. Можливо, за океаном.
— Виходить, в Америці?
Таня кивнула.
— Я вгадав!.. В Америці? — повторив Філько.
Таня повільно хитнула головою справа наліво.
— Так де ж він? — спитав Філько.
Таня вразила хлопця.
— Ти знаєш, де Алжір і Туніс? — спитала вона.
— Це я знаю. В Африці. Він там?
Але Таня знову заперечливо похитала головою, цього разу ще сумніше:
— Ні, Філько. Знаєш, є така країна — Маросєйка.
Маросєйка? — повторив Філько задумано. Ця назва йому сподобалась. — Мабуть, красива країна Маросєйка.
— Так, Маросєйка, — тихо сказала Таня, — будинок номер сорок, квартира п'ятдесят три. Він там.
І дівчинка зникла на своєму подвір'ї.
А Філько лишився на вулиці. Його дедалі більше дивувала Таня. Щиро кажучи, він був зовсім спантеличений.
— Маросєйка, — пробурмотів хлопчик.
Можливо, це острів, про який він за це літо забув? Ці прокляті острови ніколи не запам'ятовувалися. Кінець кінцем, він був тільки звичайний школяр, хлопчик, що народився у глухому лісі, в курені звіролова. І навіщо йому острови!
III
Вода лилася з бочки в жерстяну поливальницю так гучно, немов це була зовсім і не застояла вода, налита в трухляву бочку, а маленький водопад, який щойно народився високо в горах під камінням.
Голос його був свіжий, сповнений дяки цій дівчинці, яка одним порухом руки визволила його і надала можливість бігти куди завгодно. Він гучно дзвенів їй у вуха і так гарно скручував у повітрі свій струмінь, мабуть, тільки для того, щоб привернути її увагу.
А Таня зовсім не слухала, не помічала його.
Тримаючи дерев'яну затичку у руці, вона думала про батька. Розмова з Фільком дуже стривожила її пам'ять.
Але важко думати про людину, якої ніколи не бачила і про яку нічого не пам'ятаєш, крім того, що ця людина твій батько і живе десь далеко, в Москві, на Маросєйці, будинок номер сорок, квартира п'ятдесят три. В такому разі можна думати лише про себе. А щодо себе, то Таня вже давно зробила висновок, що вона не любить його, не може любити, та й не повинна. Ох, вона чудово все розуміє! Він закохався в іншу жінку, він покинув матір, пішов од них багато років тому, і, можливо, в нього є тепер інша дочка, інші діти. Хто ж він тоді для Тані? І нехай мати не каже про нього тільки хороше. Адже це гордість, не більше. Проте це почуття властиве і їй, Тані. Хіба не тому вона завжди мовчить про батька? А якщо й доводиться вимовити кілька слів, то хіба серце в неї у цей час не крається?
Так міркувала Таня, а вода з бочки текла й текла, маленький водопад шумів і плигав, залишений без будь-якої уваги. Давно він наповнив Танину жерстяну поливальницю і тепер біг по землі, нікого не боячись. Добігши до Тані, приторкнувся до її ніг.
Але й після цього дівчинка не звернула на нього уваги. Тоді струмінь побіг далі, до грядки з квітами, гніваючись і шелестячи по-зміїному між чорними камінцями, що були порозкидані на доріжці.
І тільки няньчині крики вивели Таню з роздумів.
Старенька стояла на ґанку й гукала:
— Чого пустуєш? Геть уся вода вилилась! І сама змокла. Подивись лишень на себе! Чи тобі не шкода маминих грошей? Ми ж за воду гроші платимо!
Таня глянула на себе. Справді, руки в неї були забруднені землею, тапочки подерті об каміння, панчохи мокрі.
Дівчинка показала їх няні. Стара перестала кричати, а тільки сплеснула руками. Потім принесла Тані з колодязя свіжої води, щоб помилася.
Вода була холодна. І, поки Танл змивала порох і бруд, нянька потихеньку бурчала.
— Ростеш ти, дивлюся, швидко. Ось уже п'ятнадцятий минає,— казала вона, — а й досі не знайдеш своєї стежки. Задумана дуже.
— А що це значить? — спитала Таня. — Розумна?
— Та не розумна, а багато думаєш, а від того й коли-не-коли дурієш… Іди, йди, сухі панчохи надінь.
У неї була своя особлива мова, в цієї старої з жилавою спиною і твердими, жилавими руками, якими вона так часто умивала Таню в дитинстві.
Лишивши на порозі мокре взуття, Таня ввійшла в хату босоніж.
Дівчинка погріла ноги на маминому килимі, на дешевому килимчикові з оленячої шкури, витертої в кількох місцях, і засунула руки під подушку, щоб і вони нагрілися. Вода з колодязя була справді холодна. Та ще холоднішим здався Тані цупкий папір, що захрустів під її пальцями.
Вона вийняла з-під подушки листа. Він був трохи пом'ятий, з подертим краєм — його вже кілька разів читали.
— Що це?
Мати ніколи не ховала листів під подушку.
Таня подивилася на конверт. Цей лист до матері був од батька. Таня догадалася про це тому, що в неї сильно заколотилося серце, і ще тому, що внизу вона прочитала батькову адресу. Мабуть, він дуже непокоївся, що лист десь загубиться, і тому на краєчку старанно вивів: "Маросєйка, будинок № 40, квартира 53".
Таня поклала листа на ліжко і босоніж пройшлася по кімнаті. Потім заховала його назад під подушку і знову пройшлася по кімнаті. А тоді взяла і прочитала.
"Дорога Машо, я писав тобі вже кілька разів, та, мабуть, листи мої не доходять: адже ви так далеко живете — зовсім на іншому кінці світу. Моя давня мрія нарешті здійснюється — мене призначили на Далекий Схід. Служитиму якраз у вашому місті. Вирушаємо літаком утрьох, — зі мною Надія Петрівна і Коля. Його вже прийняли у вашу школу, в той самий клас, де вчиться Таня. Ти ж знаєш, який дорогий для нас із Надією цей хлопчик. У Владивостоці сядемо на пароплав. Чекайте нас першого числа. Підготуй, прошу тебе, Таню. Мені страшно тобі признатися, Машо, як я перед нею завинив. Не в тому, що ми розійшлися з тобою, що все так сталось у житті: у тебе, у мене, у Наді,— не в цьому я винен перед Танею. Хоч я завжди турбувався про неї, з першого дня її народження, але так рідко писав їй, так часто забував про неї. Та й вона мені теж дуже рідко писала. І навіть у тих нечастих листах, коли вона тільки навчилася писати, коли її рука ледве виводила по три слова на одній сторінці, навіть там я знаходив ніби осуд собі.