По-перше, мені здалося, що ти, хоч і bandido[4], але людина досить чесна. Я просто не міг покинути тебе напризволяще. Якби пасажири тебе впіймали, то повісили б.
– А по-друге?
– Якщо людей розлютити, так як ото зараз, кров шугає їм у голову, і вони діють не замислюючись. Я прикинув, що вони можуть і не згадати, що я – не один із вас. І навіть вважатимуть, наче я навмисне підсів у автобус.
Малюк пильно поглянув на нього:
– Гарно все зважив. Але однаково ти ризикуєш, друже.
– Життя – річ ризикована. – промовив Гарольд.
– Хочеш із нами?
– Я не проти, якщо вам десь у напрямку Флориди.
Малюк з Кетскіла засміявся:
– Звісно, на південь. На півночі нічого, крім голоду, нема. То як, ідеш з нами? Ми хочемо дістатися до комуни Ла Іспанідад. як розповідають, вона десь біля озера Окіхобі. Там багато кубинців, буде кому вилікувати мою ногу. А зараз треба роздобути машину. Непоганий план?
– Та наче нічого, поки ми нікого не кривдимо.
– То не від нас залежить, – сказав Лопес – Мені, особисто, нікого чіпати не хочеться. Естебане, дай мені пістолет. Час вирушати.
Гарольд підняв його на плечі
– Andale, caballo! – вигукнув Лопес, і його "кінь" навіть без словника зрозумів, що по-іспанському це означає "Н-но!".
6
Пройшовши між пагорбами, вони досягли путівця. Перед в'їздом у містечко Лейквіль була бензоколонка. Хлопчина в пошарпанім "форді" саме закінчив заправлятися. Не встиг він розрахуватися й поїхати, як перед ним опинилося четверо виснажених низькорослих чоловіків, що націлювали на нього пістолети. П'ятим був якийсь здоровань. Хазяїн заправки негайно щез у приміщенні станції і замкнувся там.
– Гей, хлопче, твоя машина? – запитав Малюк з Кетскіла.
– Ні, сер. Вона належить містеру Біллінгзу, власнику зерносховища.
– Як твій хазяїн, нічого собі дядько? – вів далі Лопес.
Хлопець стенув плечима:
– Та наче непоганий.
– Ну, то він таким і залишиться. Але вже без машини. Вилізай, хлопче, і йди звідси.
Той виліз, віддавши Малюкові ключі, і почав дивитися, як п'ятеро грабіжників сідають в машину.
– Стривайте, а мені з вами можна? – раптом попросився він.
– Чи ти здурів? – відповів Лопес. – Довго не живуть.
– Ніхто не живе довго. Я хочу з вами.
– Доведеться тобі пристати до когось іншого. Більше п'ятьох цей драндулет не потягне. – Він обернувся до Гарольда:
– Я міг би набрати цілу армію з отаких-от хлопців, що прагнуть до нас приєднатися. Так і зробив би, якби було що грабувати. Та нічого, крім якихось дрібниць, як оце зараз, не трапляється. Люди з великими грошима надто добре знають, як їх ховати, і нам до них не добратися. Лишаються жалюгідні крихти, які ми відриваємо від бідняків.
Вони всілися й поїхали, а хлопець дивився їм услід.
– Вперед! – вигукнув Лопес. – Малюк з Кетскіла знову на коні! Я – іспанський Джессі Джеймс, бебі. Якби тільки не прострелена нога. Та то дрібниці, дістатись би лишень туди, куди треба, там костоправ знайдеться, аби мене підлатати. Сподіваюся.
За кермом сидів товстун Чато. В Лопеса виявилася ціла купа автомобільних атласів. Отож він наказав їхати об'їзними дорогами на північний захід до Пенсільванії. Гарольд поцікавився, чому саме туди, Флорида ж на півдні.
– Усе просто, бебі. Ми тримаємося подалі від так званого Північно-Східного коридору. Доведеться за сто верст об'їжджати Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Балтімор, Вашингтон, Річмонд та інші місця. Бо там і лягаві, і напіввійськові патрулі зупиняють кожну машину для перевірки документів. А то вже нікому не потрібно. А ближче до узбережжя надто високий радіаційний фон після якогось там випадку, що стався в Нью-Джерсі ще до мого народження. До цієї зараженої місцевості я наближатися не збираюся. Не з моїми ніжними cojones[5].
Вони витратили майже два дні, перетинаючи Пенсільванію, і опинилися у Вірджінії. Вночі звертали на який-небудь занедбаний путівець і вкладалися коло машини спати. Погода стояла тепла, їжі вистачало. Однак доводилося хоча б раз на день зупинятися для заправки, і кожного разу то був найнебезпечніший час. Зовсім не тому, що поліція їх розшукує, пояснив Лопес. Поліцаям є чим займатися, окрім якоїсь там викраденої машини.
– То в чому ж тоді справа? – здивувався Гарольд.
– У наші дні поліцаї зупиняють тебе із звичайною перевіркою документів, знаходять зброю, з'ясовують, що ти не місцевий, і тоді кришка.
– Ти що маєш на увазі? В'язницю?
– Навіщо їм тримати людей у в'язниці, їх же доведеться годувати. Ти щодня бачиш мертві тіла на дорогах, і більша частина загинули не від рук bandidos.
– Чутки такі ходять, але я б ніколи не повірив, що поліція вбиває людей.
– Краще вір, бебі, бо саме так воно і є.
Лопес багато розповідав про Ла Іспанідад, місце, до якого вони їхали.
– Я про нього чув у Нью-Джерсі. Ми всі звідти. Ця комуна у Флориді, біля озера Окіхобі. Там багато комун, але ця – кубинська. Порядки в ній, як в ізраїльському кібуці: рада, кожен має право голосу, всі багато працюють вдень і танцюють до нестями уночі. Звучить непогано, правда ж? Таке я чув. Мені це подобається.
Обминаючи магістральні шляхи, вони проїхали Вірджинію і Північну Кароліну. Потім розвернулися на південний схід у напрямку узбережжя. Все йшлося добре до Лісвілля, містечка в Південній Кароліні, розташованого над затокою.
В Лісвіллі вони звернули до якогось ресторанчика, щоб чогось попоїсти. То було звичайне собі містечко з високими старими деревами, подекуди навіть іще-живими. Вони замовили сосиски й печеню. А коли вийшли до машини, біля неї стояв поліцейський фургон. Товстий поліцай з дводенною щетиною на обличчі спирався на капот їхнього "форда" і чекав на них.
– Хлопці, а чи не покажете ви мені свої посвідчення?
З деякого часу посвідчення особи почали використовувати по всій країні. Лопесове поліцай затримав у руках трохи довше від інших.
– От що, хлопці, поверніться, ляжте на капот і витягніть ноги. Я вас обшукуватиму.
Він витяг пістолет – поліцейський "Позитив" 38 калібру.
– В чому справа? – обурився Лопес. – Ми звичайні проїжджі.
– Робіть, що наказано, – відрубав поліцай. В нього був високий, неначе хлоп'ячий голос. – Здається мені, що ви, або хтось страшенно на вас схожий, попрацював в одному з місцевих банків.
– Ніякого банку ми не грабували, – знов непідробно запротестував Лопес.
– Тоді вам нічого хвилюватися. Витягуйте ноги і не примушуйте мене повторювати двічі.
– Чорта з два! – вилаявся Лопес.
Під час розмови руку він тримав на пістолеті. І зараз вистрелив, не виймаючи його з кишені. Поліцай заточився і впав, куля влучила йому в стегно.
І почалося справжнє пекло. Не встиг Гарольд отямитись, як на вулицю повибігали озброєні чоловіки. Неначе мешканці Лісвілля тільки те й робили, що сиділи вдома з рушницями напоготові й чекали, поки щось станеться. Почалася стрілянина, і шлях до машини було перетято.
Гарольд з bandidos насилу встигли добігти до рогу будинку і пустилися навтіки. Гарольд, тримаючи Лопеса на плечах, біг до лісу, який починався одразу за містом. За ним ледь встигав Чато.
– Ч-чорт! – раптом вигукнув товстун, ротом у нього пішла кров, і він упав.
За ним упав Маноло, а тоді вже почався ліс. Гарольд не зменшував швидкості, праворуч від нього біг Естебан. Потім упав і він. Гарольд біг далі один, розмахуючи вільною рукою, а другою притримуючи Лопесові ноги.
Ліс закінчився, далі було болото. По кісточки пробираючись у багнюці, Гарольд прислухався, коли затихнуть звуки погоні
Він отінився біля якоїсь річечки, або заболоченого рукава, як її там називати, на березі якої було влаштовано щось на зразок підмостків, з припнутим до них одним-єдиним човном. Навкруги не було ані душі.
– Що ж, Лопесе, – сказав Гарольд, – доведеться перетворитися на моряків.
Той не відповідав. Уважно оглянувши його, Гарольд зрозумів, чому Лопес дивиться на нього скляними очима. Одержавши три кулі в спину, Малюк з Кетскіла врятував йому життя, хоч він того зовсім не збирався робити.
– От прокляття! – вигукнув Гарольд і обережно опустив Лопеса на землю.
– Пробач, друзяко, – звернувся він до трупа. – Я так старався. Прикро, що ти не побачиш своєї комуни. Доведеться комусь іншому тебе поховати, інакше я, чорт забирай, певен, що школи не потраплю на Есмеральду.
Він одв'язав човна, узяв весло й відштовхнувся від підмостків.
7
Він веслував цілий день. У зеленій слизькій воді плавали стовбури дерев і якесь гілляччя. Не те, що вдома, де вода в озерах була кришталево-чиста, хоч і нежива. Гарольду вперше довелося веслувати, але він швидко набив руку. Пістолет був захований у рюкзак. Більше зупинятися хлопець не збирався.
Якщо ця річка тягнеться аж до Флориди, весь шлях він здолає у човні.
Але швидко не попливеш. Хоч Гарольд і докладав усіх зусиль, але, як він вирахував, робив не більше двох миль на годину. Якщо так і далі піде, він і за рік до Флориди не дістанеться. Одначе, краще триматися води, доки не відпливе подалі від Лісвілля.
Увечері він припнув човна до мангрового дерева й так проспав у ньому всю ніч. Вранці доїв останній шматок м'яса і вирушив далі. Веслував майже весь день. Ближче до вечора відчув голод, але їжі лишилося дуже мало. Так-сяк повечерявши, заснув.
На ранок знов вирушив у путь, але швидко опинився в болоті. Гребти ставало дедалі важче. Йому раз по раз траплялися мертві тіла, напівзанурені у воду, мов колоди.
На березі річки чи рукава, що там воно було, він побачив самітний причал і підплив до нього. Прив'язавши човна, виліз на берег.
Опівдні він досяг руїн якогось міста. Напевне, Саванни. Воно простягалося на кілька миль і на перший погляд видалося йому геть безлюдним. Але Гарольд швидко зрозумів, що неподалік, за рядами пограбованих будинків, хтось від нього ховається, сполохуючи круків та мишоїдів.
Він дістав з рюкзака свою "сорокчетвірку", але не став витягати її з-за пояса, коли той чоловік, вийшовши з проходу між двома спаленими будинками, опинився перед ним. То був невисокий ставний старий із хмаркою сивуватого волосся навколо лисини. Він трохи скидався на божевільного, але небезпечним не здавався.
– Ви не збираєтеся на мене нападати? – поцікавився він.
– Та звісно ж, ні, – відповів Гарольд. – А ви?
– Я небезпечний тип, – повідомив старий. – Та лише тоді, коли йдеться про словесні сутички.
Вони всілися біля руїн колишнього кафе.