Позад неї, в кімнаті, дві голови нахилились одна до одної, й неквапливий чоловічий голос намагається щось розтлумачити: "Таке виробляють в Америці, Гафіє, отаке, дивись, я сам якось бачив",— а потім цей голос раптом уривається й бурмоче: "Іди, Гафіє, іди подивись, де мамка".
Гафія вискакує на ганок, наче вирвалася з полону.
— Зажди,— зупиняє її Полана,— спитай його, може, він хоче їсти... або пити.
— Не треба, душко, не треба! — відгукується Гордубал і виходить на поріг.— Красненько тобі дякую, що згадала про мене, але поки не треба. Ти, певно, маєш якусь роботу...
— Роботи завжди вистачає,— невпевнено озивається Полана.
— От бачиш, Полано, бачиш, не буду тобі заважати, роби своє, а я тим часом... що ж я...
Полана зводить на нього очі, ніби хоче щось сказати, ніби хоче сказати раптом щось дуже важливе, щось таке, від чого в неї губи аж сіпаються, але вона ковтає це і йде до роботи, бо їй завжди є до чого докласти свої руки.
Гордубал стоїть на дверях і дивиться їй услід: "Може, піти за нею до дровітні?.. Ще ні, поки що ні, в дровітні темно і якось не той... Вісім років, братку, вісім років! Полана — розумна жінка, не кидається тобі на шию, як дівчисько; хотілось би розпитати її про те, про се, про поле, про худобу, та бог із нею, якщо в неї так багато роботи. Вона завжди така була — беручка до роботи, спритна, розумна.— Замисленим поглядом Гордубал обводить подвір'я.— Двір чистий, порослий перстачем і рум'янком, ніде ані знаку гноївки. Піти оглянути газдівство чи що? Ні, поки що не треба, Полана скаже сама: "Ходи побачиш, Юраю, як я газдувала: все цегляне й залізне. Все нове, коштувало стілько й стілько". А я відповім: "Добре, Полано. Я теж приніс тобі дещо на газдівство". У Полани все до ладу; і струнка вона, струнка, як дівка, боже, яка пряма в неї спина! Вона завжди так високо тримала голову, ще коли була дівкою...— Гордубал зітхнув і почухав потилицю.— Що ж, Полано, хай буде по-твоєму; вісім років ти була сама собі газдиня, так швидко того не переламаєш; сама потім скажеш: "Добре, що в мене тепер є чоловік".
Гордубал замислено оглядає подвір'ячко. Усе тут змінилося, все нове, видно, що Полана газдує з головою. "А отой гній, голубе, отой гній мені не подобається. Він не з хліва, а зі стайні. На стіні два хомути, на подвір'ї кінські балабушки. Полана й словом не обмовилася, що тримає коней; послухай, Полано, коні — то не жіноча справа. У стайні чоловік потрібний, от що.— Гордубал заклопотано морщить лоба.— Так, то удар копита в дощану перегородку; кінь б'є копитом, певно, хоче пити; може, віднести йому води в брезентовому відрі?.. Але ні, почекаю, коли Полана мені скаже: "Ходи, Юраю, побачиш наше газдівство". В Джонстауні теж були коні внизу, в штольнях; я ходив погладити їх по морді — знаєш, Полано, корів там не було; схопити б таку корову за ріг і потермосити їй голову — ого-го-го, старенька! А от кінь... Ну, слава богу, тепер у тебе в домі буде чоловік".
І раптом на подвір'ї запахло чимось знайомим і давнім, чимось таким, що пахло тут ще з дитинства. Гордубал довго, з насолодою принюхується: та це ж дрова, живичний запах дров, запах смерекових полін, що лежать на сонці. Юрая так і вабить до стосу полін з товстою корою; вони, якраз до його огрубілої руки! А он і ковбиця з вгородженою в неї сокирою, дерев'яні козли й пилка, його стара пилка, відполірована його долонями. Гордубал глибоко зітхає: "Ласкаво просимо, здорові вернулися!" — скидає піджак і кладе поліно на міцні плечі козел.
Спітнілий і щасливий, Юрай пиляє дрова на зиму.
IV
Юрай випростується й витирає з чола піт. Що правда, то правда — не та робота, що в шахті, і запах не той; файні, смолисті дрова в Полани — ні пеньків, ні сушняку. Закрякали качки, з гелготом кинулися врозтіч гуси, у вуличку з гуркотом звернув чийсь віз. Полана вискакує з дровітні й біжить, біжить, ("Ого, Полано, та ти, бачу, ще бігаєш, як дівка!"), розчиняє навстіж ворота. "Що ж то за один? Хто то до нас приїхав?" Лусь батогом, "но!", високо здіймається золотиста тепла курява, і в двір влітає запряг; деренчить драбиняк, а на ньому гордо по-угорському, стоїть парубок; міцно напинає віжки, тягне високим голосом "тпр-р-рр!", сплигує з воза й пласкою долонею ляскає коней по мокрих шиях.
Від воріт вертається Полана, бліда й сповнена якоїсь рішучості: '
— То Штефан, Юраю. Штефан Манья.
Парубок, який схилився над посторонками, швидко випростується і обертається до Юрая. "Щось ти занадто чорний,— дивується подумки Гордубал,— чорний, як ворон, хай бог простить!"
— Був у мене за наймита,— докидає Полана твердо й недвозначно.
Парубок щось промимрив і знову нахилився до посторонків; відчепивши стельваги, він виводить коней" тримаючи обох однією рукою, а другу раіітом подає Горду-балові.
— Здорові приїхали, газдо!
Гордубал квапливо витирає долоню об штани й простягає її Штефанові; він збентежений і водночас поле-щений, червоніє, щось мимрить і ще раз смикає Штефа-нову руку — по-американському. Штефан невисокий, проте міцний; сягає Юраєві лише до плеча, але дивиться йому прямо в вічі — зухвало й виклично.
— Красні коні,— бурмоче Гордубал і хоче погладити їм ніздрі; але коні зводяться дибки й починають гарцювати.
— Обережно, газдо!—застерігає його Манья, глузливо блиснувши очима.— Коні мадярські.
"Ах ти, цигане чорний, ти гадаєш, я не розуміюся на конях? Твоя правда, я таки не розуміюся на них, але вони звикнуть до газди".
Коні смикають головами, ладні от-от вирватися від Маньї. "Руки в кишені, Гордубал, й ані руш з місця, най циган не думає, що ти боїшся!"
— Йому три роки,— каже Манья,— від кавалерійського жеребця.— Він смикає коня за вуздечку.— Тпру, стій, кажу! Не кінь, а вогонь!
Жеребець смикає ним, але Штефан тільки сміється. Полана підходить до жеребця й простягає йому скибку хліба. Штефан блискає на неї очима, щирить зуби й притримує жеребця за вуздечку.
— Гей, ти! Ану, стій!
Здається, що він хоче увігнати жеребця в землю, так міцно стискує від зусилля зуби; жеребець стоїть, гарно вигнувши шию, й бере губами хліб з Поланиної долоні.
— Тпру! — кричить Манья й, повиснувши в коней на шиях, веде їх до стайні.
Полана дивиться йому вслід.
— Чотири тисячі дають за жеребця,— жваво озивається вона,— але я не продам. Штефан каже, що він вартий і вісьмох. А лошицю будемо на осінь крити... — Нечистий її знає, чого вона раптом збентежилася й прикусила язика*.— Треба дати їм обрік,— каже вона нерішуче, не знаючи, як піти від Юрая.
— Так, так, обрік,— схвально киває головою Юрай.— Красний коник, Полано. А як він у запрягу?
— Такого шкода запрягати,— роздратовано відповідає Подана.— То не сільський битюг!
— Та, мабуть,— погоджується Гордубал.— Воно й справді шкода такого красеня. Файних коней маєш, душко, любо й глянути.
Манья тим часом виходить уже зі стайні з двома брезентовими відрами в руках.
— Вісім тисяч дадуть за жеребця, газдо,— упевнено каже він.— А лошицю до осені треба покрити. Ех, і жеребця для неї я підшукав — чистісінький сатана!
— Брут чи Хегюс? — обертається Подана з півдороги.
— Хегюс. Брут для неї заважкий.— Манья вищиряє зуби під чорними вусиками.— Не знаю, як ви, газдо, а я за важкого коня багато не дам. Сила є, а от кров нікудишня. Так, нікудишня, скажу я вам.
— Та, мабуть,— невпевнено мовить Гордубал.— Кров — воно й справді... Ну, а корови як, Штефане?
— Корови? — дивується Манья.— Ах, ви про корів. Та газдиня тримає дві корови, каже, молока треба. А ви ще не були в стайні, газдо?
— Ні... Бачиш, я... тілько повернувся,— відповідає Гордубал і ніяковіє, бо цю купу напиляних дров уже не приховати; і все ж таки він задоволений, що так легко перейшов із Штефаном на "ти", як і належить між газдою і наймитом.— Так,— веде він далі,— я саме збирався туди.
Штефан набирає у відра води й послужливо веде його до стайні.
— Там у нас... у газдині там жеребчик, тритижневий, і жеребна кобила; два місяці, як покрили її. Сюди, пане. А коня, вважайте, вже продано, за дві з половиною тисячі. Кінь файний, але я муіпу запрягати трирічного жеребця, щоб об'їздити. Дуже вже він норовистий.— Манья знову щирить зуби.— Коня візьмуть до війська. Наших коней завжди брали до війська.
— Так, так,— киває головою Юрай.— У тебе тут чисто. А ти сам уже служив у війську, Штефане?
— При кавалерії, пане,— посміхається Манья й поїть із відра трирічного жеребця.— Погляньте, газдо, яка худа голова і який круп — ех! Но-но! Обережно, пане! Ти ба, який розбійник! — І б'є жеребця кулаком по шиї.— Не кінь, а вогонь, газдо!
Гордубал ледве не чманіє від різкого запаху стайні;
куди приємніше в хліві — там стоїть запах гною, молока, пасовища й домівки...
— А де жеребчик? — питає він.
Жеребчик, іще кошлатий, саме ссе матку; здається, в нього нема ні тіла, ні голови, а тільки ноги. Кобила повертає голову й розумними очима дивиться на Гордувала: "Ну, а ти що за один?" Зворушений Юрай гладить її по теплому й гладенькому, мов оксамит, крупу.
— Файна кобила,— каже Штефан,— але заважка. Газдиня хоче її продати. Знаєте, газдо, селянин її не купить, а до війська беруть лиш коней з гарячою кров'ю. З холодною кров'ю коні їм ні до чого. Там потрібна порода,— розмірковує він.— Не знаю, як ви на те дивитеся, пане...
— Ну, я бачу, що Полана на тому розуміється сама,— нерішуче мимрить Гордубал.— А як воли? Волів у неї нема?
— А нащо вони, пане? — щирить зуби Манья.— Для поля вистачить кобили й коня. А м'ясо нині платиться погано. Свиней годувати ще якось оплачується... Бачили, якого газдиня вгодувала кабана? Та шість льох, пане, та сорок пацят. На пацят завжди є попит, за ними приїздять сюди аж бозна-звідки. Свині в нас, як слони — чорні рийки, чорні ратиці...
Гордубал замислено притакує.
— Ну, а молоко... де ви берете для пацят молоко?
— У селян, зрозуміла річ,— сміється Манья.— "То ти кажеш, що хочеш нашого кнура для своєї нікчемної льохи? Такого надійного кнурця не знайдеш у цілому околі. А кілько відер молока, кілько мішків картоплі даси?" Повірте, пане, не варто надриватися на такій роботі. До міста далеко, а тут продати щось дуже важко. Дурний народ, пане. Розводять усе тілько для себе. То най віддають нам, коли не вміють продавати.
Гордубал невпевнено киває головою.