І такий, кажуть, швидкий підрахунок піде, шо аж ну! Тільки самочинно рахівницю майструвать не смій, а кому треба, — приходь базарного дня на базарь, заплати скільки положено, — полотном беруть, мишаками, — і рахуй, скільки тобі влізе. Ходить така чутка; а чи правда воно, чи ні, — хтозна.
...Отож матінка на пагорба піднімуться, на камінчика присядуть, плачуть-заливаються, гіркими сльозами умиваються, то падруженєк своїх згадають, красних дєвушек, то їм тії МОҐОЗІНИ прецтавляться. А все улицы, — кажуть, — были АСФАЛЬТАМ покрыты. Це нібито така мазь була, чорна, тверда, станеш — не вгрузнеш. От як надворі тепло, сидять матінка, причитають, а Бенедикт у грязюці грається, ліпить з глини пасочки, чи нарве жовтунців і в землю тиче, наче городить парканчика. А довкола ж роздолля: горбочки та струмочки, вітерець теплий ходить-повіває — траву коливає, а по небі сонечко яєчком котиться, над полями, над лісами, аж до Лазурних гір.
А зветься наше місто, рідна сторона, — Федір-Кузьмічськ, а до того, матінка казали, звався Іван-Парфір'їчськ, а ще до того — Сірьгей-Сірьгеїчськ, а ще раніше ім'я йому було Южниє Склади, а зовсім бозна-коли — Масква.
БУКИ
Батько привчили Бенедикта іще змалечку до всякої роботи. Кам'яну сокиру змайструвать, — чи то забавка. А він може. Зруб хатній — сам і зрубає, сам і поставить, хочеш — в кут, хочеш — в лапу, по-всякому. Піч змурує. Баню нашвидку збудує. Щоправда, батько митись не любили. Мовляв, живе ведмідь і не вмиваючись. А Бенедиктові подобалось. Залізе в баню, у тепле нутро, хлюпне на каміння яєчного квасу, шоб аж запахтіло, розпарить глелевого віника і давай себе по боках вилупцьовувать!
Вміє Бенедикт і кушнірувать, і сиром'ятні ремінці з зайця різать, і шапки шить — на все хист має. А того зайця ще спробуй упіймай. Ті-ільки ти у нього камінцем гарненько націлився, а він раптом пурх! — і полетів. Тож усе більше з мишачих шкурок одежину кроїмо, а воно не так, шоб уже й зручно. Та звісно: з великого викроїш, а з малого й зубами не натягнеш.
Короче, все може по хазяйству. А як же інакше? Федір Кузьмич, слава йому, об'явив: "Хазяйство — діло рук кажного, розгрібай сам". Бенедиктів батько до самого скону дроворубом були, і Бенедикта думали до тої роботи пристроїть. А Бенедикт хотів Істопником буть. Так уже воно йому впало в око. Істопнику, бач, — честь і пошана, кожен шапку знімає, а той, як мимо пройде — такий гордий, шо й не поздоровкається.
Та й справді: куди ж без вогню? Вогонь нагодує, вогонь напуває, вогонь зігріває, вогонь заспіває. Як помре вогонь, — і нам на лави лягати, очі камінчиками закривати. А кажуть, було, шо й не знали вогню. Як же тоді жили? А так і жили: повзали у пітьмі, як оті червирі сліпі. А приніс людям вогонь Федір Кузьмич, слава йому. Ой, слава йому! Пропали б ми без Федіра Кузьмича, далебі, пропали! Бо то ж він усе кругом побудував-облаштував, він ясною своєю голівонькою за нас переживає, думу думає! Високо піднісся терем Федіра Кузьмича, сонце затуляє маківкою. Ні день, ні ніч не спить Федір Кузьмич, все по світлиці походжає, кучеряву бороду погладжує та за нас, голубчиків, переживає: чи ми ситі, чи ми п'яні, чи не сталося нам прикрості якоїсь, чи може й каліцтва? Є в нас малі мурзи, а Федір Кузьмич, — слава йому, — Найбільший Мурза, довгої йому жизні. Хто сани видумав? Федір Кузьмич. Хто колесо з дерева майструвать здогадався? Федір Кузьмич. Навчив нас кам'яні горщики робить, мишаків ловить та борщ варить. Навчив рахувать і писать, букви дав великі та малі, навчив бересту рвать, книжечки зшивать, з болотяної ржавлі чорнило варить, а шоб писать, розщеплювати палички і в теє чорнило вмочать. Навчив нас човни майструвать, з колод довбать та на воду пускать, навчив на ведмедя з рогатиною ходить, з ведмедя міхур виймать, той міхур на кілках розтягувать і цією плівою вікна закривать, шоб світла з віконця і взимку вистачало.
А тільки шкуру та м'ясо з ведмедя собі взять не смій, бо малі мурзи тільки й дивляться. Не можна простому голубчикові ведмежу шкуру носить. Та й то зрозуміть: як же мурза без шуби в санях їздитиме? Швиденько поморозиться. А ми ногами бігаємо, нам жарко, часом так упрієш, шо й сіряка розпахнеш. Хоч бува й засверблять несерйозні думки: от би й мені сани, та ще й шубу, та ще й... Та то вже самовольство.
Ой, кортіло ж Бенедиктові в Істопники. Але матінка — прямо затялися, мовляв, — "Только в писцы". Батько його в дроворуби зманювали, матінка в писці пхали, сам він мріяв, як пройде коли-небудь вулицею, такий весь із себе набундючений, бороду задерши, вогняного горшка за собою на мотузці тягнутиме, — тільки іскри з дірок сиплються. От роботка неважка: набрав жару в Старшого Істопника, Нікіти Іванича, додому допер, у печі розпалив, а потім сідай та у віконце позіхай: неодмінно постукається сусідський голубчик, а бува, аж з Глухого Кінця, з дальнього кутка придибає:
— Па-а-не Істопник, Бенеди-икте Ка-арпичу, пози-ичте вогню! Жінка, дурепа, зазівалася, а у печі візьми, та й згасни. А ми саме оладочки пекли, шо ти будеш дєлать...
Набурмосишся отако, закрекчеш наче спросоння, одірвеш знехотя дупу од лежанки, чи од тубарету, потягнешся отак солоденько, — патягу-у-усі! — голову почухаєш, сплюнеш, та й незадоволеним прикидаєшся:
— От без кінця у вас таке! Мудили горохові... За вогнем не дивляться... На всіх, голубчику, і жару не напасешся! За вогнем — знаєш, аж куди нада ходить?.. А-а-а-а, ото-о-ж... а ноги, либонь, не казьонні. От народ, от народ... Хто інший плюнув би, зарікся з вами зв'язувацця... Ходють і ходють. Самі не знають, чого ходють... Ну, чого тобі? Вогню?
Запитуєш отако, наче сам не бачиш, чого йому треба, і дивишся похмуро, і пащеку на сторону кривиш, наче зранку в роті завонялося, чи наче тебе от-от виверне. А все це по роботі. Должность у тебе, у служивого, така. Голубчик знов заскиглить:
— Бенеди-икте Ка-а-арпичу, засту-у-упничку, ой, ви-и-и-ируч, рідне-е-есенький. Так уже дякуватиму... Так уже дякуватиму... Та чо' ж це я... у мене ж оладочки гаряченькі... десь тут із собою були… охололи трошки... вибачай...
Отеперечки треба буркнути собі під ніс: "Ола-а-дочки...", але, Боже збав, самому не брать — голубчик все знає, він сам тишком-нишком все, шо треба, у куточок покладе, а ти все: "ола-а-адочки...", — сердито так, але не пережимаючи. Шоб голос отако нижче, нижче, і на бурчання перейшов. А сам повагом, з відтяжечкою, совочком жару загребеш і, через плече, голубчикові: "Горщика хоч приніс?..." — "Аякже, аякже, заступничку, ой, виручив, ріднесенький..." — та скількись там йому й одсиплеш. Якшо отак, по-государственому, до роботи ставитимешся, тут тобі й од людей пошана — бач, які в нас пан Істопник строгий! — казатимуть, ще й сурпризи од людей не вибуватимуть. Тільки двері за голубчиком закриються, отак крадькома зирк! у віконце: чи вже пішов?.. і до клуночка. Ану, шо ж він там приніс. Мо' й справді оладочків. Може, сала. Яйце печене. Хто бідніший — просто ржавлі нарве. Теж згодиться.
Ех-х-х, мрії солоденькі!.. А вийшло так, як матінка схотіли. Затялися: три поколения ЕНЬТИЛИГЕНЦИИ в роду была, не допущу прерывать ТРОДИЦИЮ. Ех-х-х, матінко!!! І до Нікіти Іванича пошушукатися бігали, і до хати його за рукава притягували, шоб удвох на батька насідать, і руками батькові перед носом вимахували. Бува, й до вереску доходило. Батько й плюнули: та ооййй... та чорти вас бери, та хай вам... та робіть шо хочете... Але потім не кайтеся.
Тож і вийшло по матінкиному. Вивчив Бенедикт азбуку, або ж, по-научному, алфавіт, напам'ять, — а воно ж неважко: А, Бе, Ве, Ге, Де, Є, можна Йо, Же, Зе, І, Й, Ке, Ле, Ме, Не, О, Пе, Ре, Се, Те, У, Фе, Хе, Це, Че, Ше, Ще, Ъ, Ь, Е, Ю, Я, — а ще, звичайно, наука кожній букві научну назву дає: "люди", чи там "живете", чи там "черв". І ходить тепер Бенедикт у Робочу Хату працювать. Теж робота непогана. Прийдеш зранку, — а там уже натоплено, свічки з мишачого сала засвічені, сміття виметене, — красота. Видадуть йому берестяні книжечки, видадуть сувій, звідки списувать, помітять: од сих до сих, — і сиди собі у теплі, переписуй. Тільки місце для картиночок залишай. А картиночки потім Оленька-голубонька своєю білою руцею наведе: курочку намалює, чи там кущика. Не так, шоб уже сильно схоже, а все одно приємно подивитись.
А списує Бенедикт оте, шо Федір Кузьмич, слава йому, настрочив: скаски, чи може паученія, а ще стіхи. Такі ж у Федіра Кузьмича, слава йому, стіхи хароші, аж часом рука затремтить, очі затуманяться і весь наче раптом ослабнеш і кудись попливеш, чи наче грудка посередь горла стане і ковтнути ніяк. Є стіхи ясні, кожне слово понятне, а є й такі, шо тільки головою похитаєш. Оце нещодавно Бенедикт списував:
Ґорниє вєршини
Спят ва тьмє начной;
Тіхіє даліни
Полни свєжей мґлой;
Нє пиліт дароґа,
Нє дражат лісти...
Падажді нємноґа,
Атдахньош і ти.
Тут усе й дурному ясно. А оці:
Бєссонніца. Гомер. Туґіє паруса.
Я спісак караблєй прачьол да сєрєдіни:
Сєй длінний вивадак, сєй поєзд журавліний,
Што над Елладаю каґда-та паднялса...
— отут уже тільки крекнеш і в бороді почухаєш. А то ще:
Нард, алой і кіннамон
Блаґавонієм баґати:
Ліш павєйєт аквілон,
І закаплют арамати.
Он воно як! Ану, спробуй тутечки розібрацця, шо й куди закапле. Бага-а-а-ато слів усяких знає Федір Кузьмич, слава йому. Так на те він і пает. Робота не легенька. "Ізводиш єдиного слова ради тисячі тон славєсной руди", — так каже Федір Кузьмич. Це він заради нас так карається. А в нього ж і без нас бозна-скільки роботи.
Кажуть, надумав він криву палицю із дерева різати та дугою гнути, а називать її велено буде — карамисла. Та нам все одно, аби панська воля, нехай буде карамисла, а шо й до чого — то не наше діло. І носити на тій дузі дзбани з водою, шоб руки не одтягувало. Може, на весну тії карамисли комусь і видадуть на Складі. По-перше — санітарам, не проти ночі згадані, потім — мурзам, а там, дивись, і нам перепаде. А весна вже й незабаром. Струмочки задзюрчать, квіточки повитикаються, молоденькі дівчата у сарахвани понаряджаються... Як заходишся, бува, мріяти! І Федір Кузьмич, диви, теж сочинив:
О вєсна бєз канца і бєз краю!
Бєз канца і бєз краю мєчта!
Узнаю тєбя, жизнь, прінімаю,
І прівєцтвую звонам щіта!
Тільки чо' це "звонам щита"? Щит же для указів — дерев'яний.