А добре я придумала, що так звернулася до неї, правда? Вона по-французькому нічого не тямить, але не признається в цьому — гордість, бач, не дозволяв. Мабуть, саме тому вона й відпустила мене, отже, дякую тобі, господи, що ти створив французьку мову! Vive la France!. Vive l'Empereur! Vive Bonaparte!l-Як тобі не соромно, Ребеко! —вигукнула Емілія, бо ж товаришка припустилася нечуваного блюзнірства. На той час величати в Англії Бонапарта було однаково, що величати Люцифера.— Як ти можеш... Як смієш плекати такі мстиві думки?-Мстивість, може, й негарна риса, зате природна,— відповіла Ребека.— А я не свята.
Щиро казати, вона таки справді не була свята. Бо якщо навіть за цю коротеньку розмову (яка відбувалася, поки дівчата їхали понад річкою) Ребека Шарп мала нагоду двічі дякувати богові, то першого разу за те, що звільнилася від особи, яку ненавиділа, а другого — що дістала змогу спантеличити і приголомшити своїх ворогів, але ж в обох випадках це не вельми гарний привід для подяки богові, не такий, щоб його схвалили люди покірної, лагідної вдачі. Але Ребека не була ні покірна, ні лагідна. "Світ до мене жорстокий",— казала ця юна мізантропка. Ми ж, проте, певні, що ті, до кого світ жорстокий, цілком заслуговують на таке ставлення до себе. Світ — це дзеркало, він кожному відбиває його власне обличчя.
Насупитесь — і він у відповідь гляне на вас похмуро; усміхніться до нього, зарегочіть разом з ним — і він буде такий самий веселий, як і ви: тож нехай юнаки й дівчата вибирають, що кому краще. Звичайно, правда, що світ нехтував міс Шарп, але ніхто ніколи не чув, щоб і вона зробила комусь добро. Та й хіба можна сподіватися, щоб усі двадцять чотири молоді вихованки пансіону були такі милі, як героїня нашого твору, Емілія Седлі (яку ми й вибрали героїнею саме тому, що вона була найдобріша з-поміж усіх, а то що б нам завадило взяти замість неї міс Суорц, чи міс Крамп, чи міс Гопкінс?); хіба можна сподіватися, щоб усі вони мали таку покірну й лагідну вдачу, як Емілія Седлі, щоб вони за кожної нагоди намагалися розтопити запеклість і злостивість Ребеки й ласкавими словами та добрими вчинками бодай раз перебороти її ворожість до людей?-Батько Ребеки був художником і давав уроки малювання в школі міс Пінкертон.
Розумний, дотепний, приємний у товаристві чоловік, він легковажно марнував свій хист і мав велику схильність залазити в борги та вчащати до пивниць. Бувши п'яним, він звичайно лупцював дружину й дочку, а вранці, оскільки в нього боліла голова, лаяв світ за те, ще той не визнавав його геніальності, і дуже дотепно й не раз дуже слушно кепкував з дурощів своїх приятелів-художників. Ледве заробляючи собі на життя, на милю навкруги заборгувавши всім у Сохо, де він мешкав, містер Шарп вирішив поліпшити своє становище, шлюбом з однією француженкою, професійною танцівницею в опері.
1 Слава Франції! Слава імператорові! Слава Бонапарту! (Франц.) Ребека ніколи не згадувала про скромне покликання своєї матері, зате при нагоді не забувала сказати, що Антраша— славетний гасконський рід, і неабияк пишалася своїм походженням. Цікаво й те, що чим більшого успіху вона досягала в житті, тим славетнішими й блискучішими ставали її предки.
Мати Ребеки отримала сяку-таку освіту, тому дочка розмовляла по-французькому чисто і з паризьким акцентом. За тих часів це була досить рідкісна чеснота. І саме завдяки їй дійшло до угоди з консервативною міс Пінкертон. Бо коли померла мати Ребеки, батько, розуміючи, що не оклигає після третього нападу delirium tremens /Наївною (Франц)/, написав міс Пінкертон мужнього й зворушливого листа, доручаючи їй сирітку, і зійшов у могилу після того, як два судові виконавці добре полаялися над його тілом. Ребеці минув сімнадцятий рік, коли вона з'явилася в Чізвіку ученицею на особливих умовах, її обов'язком було, як ми вже бачили, розмовляти по-французькому, а винагородою— безкоштовне помешкання й харчування, кілька гіней на рік та ще змога призбирувати крихти знань від учителів, які навчали пансіонерок. Ребека була маленька, тендітна бліда дівчина з рудими косами, що звичайно ходила, опустивши очі та коли підіймала їх, вони здавалися великими, загадковими й чарівливими, такими чарівливими, що велебний містер Хрумлі, якого щойно спекли в Оксфорді і прислали в Чізвік. заступником в Флауердью, закохався в міс Шарів; вона Вбила його тими очима, стрельнувши ними через усю чізвікську церкву — з лавки для пансіонерок до кафедри. Цей юнак, що інколи пив чай у міс Пінкертон, якій його відрекомендувала матуся, зовсім втратив глузд від кохання і навіть запропонував Ребеці вийти: за нього заміж, як стало відомо з перехопленої записки, яку мала передати сліпа на одне око власниця цукерні. Відразу викликали з Бакстона місіс Хрумлі, яка забрала свого любого синочка, але сама думка про таку орлицю в Чізвікському голубнику дуже наполохала директорку, і вона негайно відіслала б геть Ребеку, якби не угода , за недотримання якої довелося б платити гроші. Вона так і не повірила до кінця Ребеці, яка запевняла, що ніколи не перемовлялась жодним словом з містером Хрумлі, крім тих двох разів, коли в присутності міс Пінкертон вона пила з ним чай.
Поряд з іншими, високими і квітучими вихованками пансіону, Ребека Шарп здавалася дитиною. Зате вона, як усі вбогі, передчасно набула гіркого досвіду.
Скількох наполегливих кредиторів їй довелося вмовляти, скількох відсилати ні з чим від батькових дверей, до скількох продавців підлещуватись і піддобрюватись, щоб воли зласкавились і дали їй змогу зайвий раз пообідати! Вдома вона звичайно бавила час із батьком, який дуже пишався її розумом, і прислухалася до розмов його веселого товариства, часто не призначених для дитячих вух. Але, як казала сама Ребека, вона ніколи не була дитиню, а вже з восьми років почувала себе дорослою. Ох, навіщо! міс Пінкертон впустила в свою клітку таку небезпечну msasry?-Річ у тім, що міс Пінкертон вважала Ребеку за найскромнішу в світі істоту, бо дівчина надзвичайно вміло прикидалась mféoue , коли батько брав її з собою в Чізвік. Не раніше як за рік де угоди про переїзд до пансіону, тобто коли Ребеці було шістнадцять років, міс Пінкертон урочисто з відповідним напутнім словом подарувала їй ляльку, між іншим сконфісковану в міс Свіндл, яка нишком бавилася нею на уроках і яку застукали на цьому. Як реготали батько з дочкою, плугашячись додому з бенкету (влаштованого з нагоди актового дня, коли запрошували всіх викладачів), і як осатаніла б міс Пінкертон, якби побачила карикатуру на себе, що її мала комедіантка зробила з тієї ляльки! Бекі розігрувала з нею цілі сцени на радість і на превелику втіху Ньюментстріт, Джерардстріт і всього артистичного кварталу. І молоді художники, забігаючи випити склянку джину зі своїм ледачим, підупалим, але дотепним і веселим старшим товаришем, завжди питали Ребеку, чи вдома міс Пінкертон. Вона, сердешна, була їм відома не менше, ніж містер Лоренс чи президент Уест. Якось Ребека мала честь погостювати в Чізвіку кілька днів і після того зробила собі другу ляльку — міс Джеммі, карикатуру на Джемайму. Бо хоч та щира душа пригостила її великою кількістю повидла й тістечок, що вистачило б на трьох дітей, а наостанці дала ще й сім шилінгів, почуття смішного в дівчини переважало вдячність, і вона повелася з міс Джеммі так само нещадно, як і з її сестрою.
Та скоїлось .лихо, і Ребеку перевезли в пансіон, що мав стати її домівкою. Його суворий педантизм просто душив дівчину: молитви й трапези, уроки й прогулянки, які відбувалася регулярно, в призначений час, нестерпно гнітили її; Ребека так сумувала за вільним злиденним життям у старій майстерні в Сохо, що всі, та й вона сама, думали, ніби вона побивається за батьком. Дівчині дали кімнату на горищі, і служниці чули, як вона цілими ночами металася по ній і плакала. Та плакала вона з люта, .а не з жалю. Досі вона не дуже лицемірила, а тепер саме життя навчило її прикидатися. Вона ніколи не бувала в товаристві жінок; її батько, хоч який непутящий, мав розум і хист, розмови з ним .були для Ребеки в тисячу разів цікавішими, ніж балаканина того жіноцтва, з яким її тепер звела доля. Пихате марнославство директорки пансіону, немудра добродушність її сестри, дурні теревені і сварки старших вихованок і холодна чемність виховательок однаково дратували її. Не мала бідолашна дівчина й ніжного материнського серця, щебет і лебедіння менших дівчаток, за якими вона повинна була наглядати, могло б її трохи потішити й зацікавити; проте Ребека прожила серед них два роки, і жодна не жалкувала, що вона їде геть. Лагідна, щиросерда Емілія Седлі була єдина, до кого Ребека більш-менш прихилилась; та й хто б не прихилився до Емілії?-Чуже щастя, тобто життєві блага пансіонерок, які оточу вали Ребеку, викликало в неї болісну заздрість. "Як та дівуля пишається — і тільки тому, що вона онука якогось графа!" — казала вона про одну з них. "Як вони всі плазують перед тією креолкою через те, що вона має сотню тисяч фунтів! Я в сто раз розумніша і вродливіша за ту цяцю, дарма що вона така багата! І незгірше вихована, ніж та графська онука, дарма що вона значного роду, а однаково ніхто на мене й не гляне
Та коли я ще жила в батька, скільки було чоловіків, що відмовлялися від найвеселіших бенкетів і забав, аби тільки ввечері посидіти зі мною! Вона вирішила будь-що звільнитися зі своєї в'язниці й почала діяти на власний розсуд, вперше снуючи, якісь плани на майбутнє.
Тому вона й використовувала ті можливості, які давав їй пансіон, щоб дечого навчитися. Вміючи вже добре грати і маючи здібності до мов, вона швидко опанувала той невеличкий курс навчання, який на той час вважали достатнім для дівчат. Музичні вправи вона виконувала постійно, і якось, коли дівчата пішли гуляти, а Ребека лишилася вдома, зіграла одну річ так, що Мінерва, випадково почувши її гру, розважно вирішила не витрачати грошей на вчителя для молодших класів і заявила міс Шарп, що відтепер та вчитиме їх музики. Дівчина вперше відмовилась, чим страшенно вразила величну директорку школи.
— Мій обов'язок — розмовляти з ними по-французькому,— а не вчити їх музики й ощадити для вас гроші,— rocтpo мовила Ребека.—Платіть мені, і я вчитиму їх.
Мінерві довелося здатись, але, звичайно, відтоді вона зненавиділа дівчину.
За тридцять п'ять років,— сказала вона, і то була правда,— за тридцять п'ять років ніхто ще в моєму домі не насмілювався ставити під сумнів мій авторитет.