Кожного разу, коли дихання дружини ставало глибоким і рівним, він знову, проти волі, починав думати про свого бідака, як він тепер його називав.
Все здавалося невиразним, все розпливалося, як у маренні. І Мегре знову й знову повертався до вихідного пункту. Квартира на вулиці Де-Дам. Пів на дев'яту ранку. Моріс Трамбле вже кінчає одягатися. Тут же, поруч, нудна пані Трамбле — тепер Мегре знав, що її звати Жюльєтта, важко було вигадати ім'я, що пасувало б їй менше, — отже, поруч нудна Жюльєтта в бігуді, з поглядом великомучениці, силкується вгамувати галасливих дітей, внаслідок чого гвалт стає ще нестерпнішим.
"Він страх не любив галасу, пане комісар". Чому саме ця деталь вразила Мегре якнайдужче з усього, що він почув? Чому вона так настирливо спливала в пам'яті зараз, у напівсонному забутті? Не терпіти галасу — і мешкати на вулиці Де-Дам, людній, тісній, поряд із базаром, та ще й з п'ятьма дітьми, які тільки те й роблять, що сваряться одне з одним, і з цією Жюльєттою, котра не знає, як їх угамувати…
"Він одягається, гаразд… Голиться — через день, це сказала Жюльєтта… Випиває чашку кави і з'їдає два рогалики… Виходить на вулицю, прямує до бульвару Батіньоль і на станції Вільє сідає в метро…"
Майже всю другу половину дня, після відвідин фірми "Куврер та Бельшас", Мегре просидів у себе в кабінеті, поринувши у поточні справи. В цей час вечірні газети, на прохання поліції, вже друкували на перших шпальтах портрети Моріса Трамбле.
А бригадир Люка тим часом подався до готелю "Ексельсіор", прихопивши з собою фотографії всіх рецидивістів та карних злочинців, чия зовнішність хоч трохи пасувала під опис прикмет уявного Жозефа Дамбуа, точніше кажучи — вбивці.
Розглядаючи фотографії, хазяїн готелю, виходець із Оверні, заперечливо хитав головою:
— Щоправда, я його мало бачив, але, по-своєму, він не того поля ягода…
Бригадирові не раз уривався терпець, поки він нарешті з'ясував: хазяїн хотів сказати, що пожилець з пневматичною гвинтівкою був зовсім не схожий на злочинця, зовні він виглядав цілком безневинно й сумирно.
— Коли він прийшов і попросив номер на тиждень, я подумав, що це якийсь нічний сторож…
Людина непримітної зовнішності. Середнього віку. Та мало хто його бачив, бо він повертався до себе тільки на ніч, а вранці ішов геть.
— А в нього були з собою якісь речі?
— Невеличка валізка, знаєте, як ото у спортсменів… Футболісти носять у таких свої бутси.
Вусатий.
Хазяїн казав, що вуса руді. Нічний швейцар запевняв, що шпакуваті. Правда, він бачив їх при іншому освітленні.
— І весь він якийсь… ну, не те щоб брудний, а потертий… Я звелів йому платити за тиждень вперед. Портмоне у нього було теж пошарпане, а грошей, як кіт наплакав…
Свідчення покоївки з п'ятого поверху:
— Я його ні разу не бачила, бо прибирала його номер пізно вранці, після сорок другого та сорок третього… Та можете мені повірити: здалеку було видно, що живе старий парубок…
Люка перевернув догори дном усю кімнату, не проминувши жодної речі, метр за метром, На подушці він знайшов три волосинки: дві з голови, одна з вусів. Знайшов на емальованому туалеті майже порожній флакончик з-під одеколону, а на каміні — старого гребінця, в якому бракувало половини зубців.
От і все. Вельми скромні трофеї. І однак в лабораторії спромоглися дещо з'ясувати. На думку експертів, що протягом кількох годин досліджували гребінець та волосся, злочинцеві було від сорока шести до сорока восьми років. Він був рудий, але вже починав сивіти й лисіти. Вдачу мав флегматичну і мав хвору печінку.
Однак не про те міркував Мегре, повертаючись у своєму ліжку. Він думав про вбитого.
"Він одягається, снідає, бере капелюх і виходить на вулицю… Він іде до метро на бульварі Батіньоль…"
Та, звичайно, зовсім не для того, щоб їхати на вулицю Сантьє, до контори фірми "Куврер та Бельшас", де вже сім років жодна жива душа його не бачила, а кудись в зовсім інше місце…
Чому Мегре гадав, що в той час, коли Трамбле ще служив у "Куврера та Бельшаса", йому зручно було їздити в метро? Дуже просто. Лінія Порт-де-Шампре — Пре-Сен-Жерве пряма, без пересадок. Трамбле досить було зійти на станції Сантьє.
І тут Мегре пригадав, що дочка Трамбле, Франсіна, яку він бачив сьогодні мигцем і не встиг навіть до ладу роздивитися, вже близько року працює в крамниці стандартних цін на вулиці Реомюра. Вулиця Реомюра іде під прямим кутом до вулиці Сантьє. Це на тій же самій лінії метро.
— Ти не спиш? — запитала пані Мегре.
— Мені треба з'ясувати одну річ, — одповів він, — можливо, ти знаєш… Очевидно, всі крамниці стандартних ціп належать одному й тому ж трестові і працюють за єдиним розкладом. Ти ж якось ходила до такої крамниці на авеню Республіки…
— Що ж саме тебе цікавить?
— О котрій годині вони відчиняються?
— О дев'ятій…
— Ти це точно знаєш?
Відповідь жінки, очевидно, була йому така приємна, що, перш ніж нарешті заснути, він замугикав собі під ніс якусь пісеньку.
* * *
— А мати нічого не сказала?
Було чверть на десяту ранку, і Мегре сидів у себе в кабінеті, слухаючи Люка. Бригадир допіру зайшов і ще навіть не встиг зняти свій солом'яний капелюх.
— Я пояснив їй, що вам потрібні якісь додаткові відомості, але що ви не хочете надокучати їй у таку тяжку хвилину і тому наважилися потурбувати доньку.
— А що донька?
— Ми приїхали автобусом, як ви звеліли. Мені здається, вона трохи нервується. Весь час допитувалася, навіщо ви її викликаєте.
— Скажи, нехай зайде.
— Там з вами хоче поговорити якийсь літній чолов'яга.
— Потім… Скажи, нехай почекає… А хто він?
— Якийсь торговець з Луврської набережної… Він хоче вам щось розповісти і особисто…
Пекло вже не так, як напередодні. Над Сеною сріблилася промениста юга, огортаючи легеньким серпанком каравани барж.
Зайшла Франсіна, одягнута в скромний темно-синій костюм і білу полотняну блузку. Дуже гарненьке, дуже молоденьке дівча. Біляві кучері, що їх вдало відтіняв кокетний червоненький капелюшок, високі, чітко обрисовані груди. З учорашнього дня у Франсіни, певно, не було часу придбати собі щось жалобне.
— Сідайте, мадмуазель… Якщо вам жарко, я охоче дозволяю вам зняти жакет…
Над верхньою губою в неї вже блищали крапельки поту.
— Вчора ваша матінка сказала мені, що ви працюєте продавщицею в крамниці стандартних цін на вулиці Реомюра… Коли не помиляюся, це та крамниця, що поблизу Севастопольського бульвару, ліворуч, чи не так?
— Так, месьє…
Губи в неї затремтіли, і Мегре здалося, що вона хоче щось йому сказати, та не наважується.
— Крамниця відкривається о дев'ятій, чи не так? І вона розташована поблизу вулиці Сантьє, куди ваш батько їздив щоранку на роботу. Принаймні так вважалося. Ви, мабуть, інколи вирушали разом?
— Лише кілька разів…
— Ви певні цього?
— Звичайно, інколи траплялося…
— І ви прощалися з батьком біля місця його служби?
— Еге ж, поблизу… На розі…
— Отже, у вас ніколи не виникало жодної підозри?
Він тихенько попихкував люлькою і з найневиннішим виглядом розглядав це юне личко, на якому тепер відбивалось таке сум'яття і тривога.
— Я певний, що така молода особа, як ви, не дозволить собі казати неправду поліції… Ви добре розумієте, що це могло б скінчитися для вас неприємностями, тим більше в таку хвилину, коли ми робимо все од нас залежне, щоб розшукати вбивцю вашого батька.
— Так, месьє.
Вона дістала із сумочки носову хусточку, притулила її до очей і тихо схлипнула, ладна от-от розплакатися по-справжньому.
— У вас гарні сережки…
— Ах, месьє…
— Ні, справді дуже гарні. Дозвольте? Далебі, можна подумати, що у вас уже є коханий.
— О, що ви, месьє!
— Вони золоті, а ці два гранати в них — справжні.
— Ні, месьє… Мама теж гадала, що справжні, але…
— Але?
— Я їй сказала, що ні…
— Тому що ви купили ці сережки самі?
— Так, месьє.
— Отже, ви не віддавали платні своїм батькам?
— Віддавала, месьє. Але мені дозволили залишати гроші за понаднормову роботу…
— І сумочку ви собі теж купили самі?
— Так, месьє.
— Скажіть-но мені, ясочко…
Вона здивовано підвела голову, і Мегре засміявся.
— Ну, досить.
— Що досить, месьє?
— Морочити мені голову!
— Слово честі…
— Даруйте, хвилинку… Алло? Комутатор? Дайте мені крамницю стандартних цін на вулиці Реомюра… Еге ж…
— Стривайте, месьє…
Він зробив їй знак замовкнути, і дівчина залилася сльозами.
— Алло… Крамниця?.. Ви не могли б з'єднати мене з директором?.. Ах, це ви самі?.. Говорять із Управління карного розшуку. Нам потрібна довідка щодо однієї із ваших продавщиць… Мадмуазель Франсіна Трамбле… Так, так, будь ласка… Що? Вже три місяці? Дякую… Можливо, я до вас заїду протягом дня… Потім обернувся до дівчини:
— Ну, от, мадмуазель!
— Я б і сама вам призналась…
— Коли?
— Я хотіла набратися духу…
— Як це сталося?
— А ви моїй мамі не розкажете?.. Це через неї я не хотіла говорити… Знову будуть сльози та нарікання… Коли б ви знали мою маму!.. Я вам уже казала, що інколи ми їздили в метро разом з батьком… Він з самого початку був проти того, щоб я ішла на роботу, а надто до цієї крамниці… Розумієте?.. Та мама завела своєї: ми не такі багаті, вона і так насилу зводить кінці з кінцями, а це така щаслива нагода… Вона сама одвела мене до директора… Ну, от… А три місяці тому я вранці вийшла з дому без грошей, а огляділася тільки на розі вулиці Сантьє, коли вже попрощалася з батьком… Того дня мама доручила мені дещо купити… Я побігла за батьком… Але він проминув будинок "Куврер та Бельшас" і загубився в юрмі…
Я подумала, що йому, певно, треба було купити сигарет чи ще щось… Я дуже поспішала… І я пішла до своєї крамниці… Вдень я вибрала вільну хвилинку і вирішила збігати до батька на роботу… Там мені відповіли, що він уже давно у них не служить…
— І увечері ви все йому розповіли?
— Ні… Але наступного дня я пішла за ним… Він попрямував у бік Сени. Дорогою вийшло так, що він обернувся й побачив мене… Тоді він сказав: "Тим краще…"
— Чому: "Тим краще"?
— Бо йому не подобалося, що я працюю продавщицею. Він пояснив мені, що йому вже давно хотілося забрати мене з крамниці… Він сказав, що влаштувався на іншу роботу, кращу за попередню, бо тепер йому не треба цілісінький день нудитися в чотирьох стінах… Тоді він і купив мені ці сережки… "Коли мати питатиме, звідки вони в тебе, скажи, що вони несправжні…"
— Ну, а потім?
— Я пішла з роботи, але мамі нічого не сказала.