Стіни в коридорі були пофарбовані в коричневий знизу і в темно-жовтий вище кольори. Коричневі двері. Шпалери, наклеєні принаймні років двадцять тому, геть втратили свій первісний колір.
Жінка торохтіла без упину. Можливо, вона говорила і тоді, коли залишалася сама, бо не терпіла тиші.
— Мене особливо дивує те, що я нічого не чула. А сплю я так чутко, що за ніч кілька разів прокидаюся. Минулої ж ночі я спала, як мертва. Я от думаю чи не…
Комісар глянув на неї.
— Ви думаєте, чи не підсипали вам часом снотворного, щоб міцніше спали?
— Ні, цього не може бути! Він не наважився б цього зробити! І навіщо! Скажіть, для чого б це йому знадобилося?
Невже вона готова знову розпалитися? То вона обвинувачує свого сина, то зображує його у вигляді жертви! І, як цілковита їй протилежність, важкий і в'ялий Мегре здавався самою незворушністю, навіть коли обходив будинок. І, немов губка, вбирав у себе все, що хоч на мить привертало його увагу. Жінка не відставала од нього ні на крок, пильнувала кожен його жест, погляд, підозріливо вдивляючись йому в обличчя, намагаючись зрозуміти, про що він думав.
Люка теж стежив за патроном, спантеличений цим розслідуванням, що видавалося йому навіть не легковажною, а просто дурною справою.
— Їдальня по той бік коридора, праворуч. Та коли ми самі, а це здебільшого так, то ми їмо на кухні.
Вона б страшенно здивувалася, навіть обурилася, коли б дізналася, що єдине, чого дошукувався Мегре, — це його люлька. Він почав підійматися сходами, ще вужчими, аніж коридор. Їхні бильця хиталися, сходинки рипіли. Вона йшла слідом, даючи пояснення, — вона не могла не давати пояснень:
— Жозеф займав кімнату ліворуч… Господи! Я сказала "займав", наче…
— Ви тут нічого не чіпали?
— Нічогісінько, клянусь вам! Постіль, як бачите, розстелена. Але я упевнена, що він навіть не лягав. Жозеф спить дуже неспокійно. Щоранку, коли я заходжу прибирати, простирало лежить жужмом, ковдра валяється долі. А іноді він навіть розмовляє і кричить уві сні.
Навпроти ліжка стояла шафа.
— Весь його одяг тут? — запитав комісар, відчиняючи дверці.
— Якраз ні. Інакше на стільці висіли б його костюм та сорочка. Він не любив порядку.
Можливо, хлопчина, почувши вночі шум на кухні, спустився вниз і там на нього напав таємничий гість чи… гості?
— Минулого вечора ви бачили його в ліжку?
— Я завжди приходжу сказати йому на добраніч та поцілувати перед сном. І вчора прийшла, як завжди. Він уже роздягся, і одяг висів на стільці. Що ж до ключа… Я завжди лягала спати пізніше і замикала двері на ніч. А ключ ховала у спальні, під подушкою, щоб бува…
— Ваш чоловік часто не ночував удома?
На її обличчі з'явився вираз гідності і скорботи:
— Лише один раз, на четвертому році шлюбу.
— І відтоді ви почали ховати ключ під подушку?
Вона не відповіла, але Мегре був упевнений, що за батьком пильнували не менш суворо, ніж за сином.
— Отже, цього ранку ви знайшли ключ на місці?
— Так, пане комісар. Я спочатку про це не подумала, але тепер розумію… Видно, він не збирався тікати з дому, чи не так?
— Хвилинку. Отже, ваш син ліг спати. Потім він встав і одягся.
— Дивіться, його краватка валяється долі. Він не напнув краватки.
— А черевики?
Вона жваво обернулася й глянула в куток кімнати, де валялися два пошарпаних черевики.
— Теж не надягнув. Він пішов у пантофлях.
А Мегре й далі шукав свою люльку, та марно. Втім, він уже й сам точно не знав, що саме шукає. Про всяк випадок комісар оглянув похмуру вбогу комірчину, де жив хазяйчин син. У шафі висів його темно-синій "святний" костюм, який він міг надягати лише в неділю, і пара лакованих туфель. Було ще кілька благеньких сорочок, з залатаними та зацерованими комірами й манжетами. Почата пачка сигарет.
— Ваш син часом не курив люльки?
— У його віці я б нізащо йому цього не дозволила. Тижнів зо два тому він прийшов додому з маленькою люлькою, якими торгують в дешевих крамницях. Я вирвала її у нього з рота і кинула в піч. Його покійний батько в свої сорок п'ять років не курив люльки!
Мегре зітхнув і перейшов до спальні пані Леруа, яка й далі повторювала:
— Ви вже даруйте, не встигла прибрати ліжко.
Його вже нудило від її порожнього торохтіння.
— Перші два місяці після смерті чоловіка ми спали нагорі, в мансарді, бо я взяла пожильців… Скажіть, ви пояснюєте, що він не надягнув ні краватки, ні черевиків?.. Чи ви гадаєте?..
— Я нічого не знаю, мадам.
Він уже не приховував свого роздратування.
* * *
Уже дві години Люка найретельнішим чином трусив будинок, не минаючи жодного закутка, і всюди слідом за ним ступала пані Леруа, яка ні на мить не затуляла рота.
— А ось цю шухляду якось витягли… Тоді ж перевернули купку білизни на горішній полиці.
За вікном пекло сонце, його гаряче густе проміння скидалося на розігрітий мед. Але всередині будинку 6уло похмуро, постійні сутінки. Мегре остаточно уподібнився губці, і вже не втручався в дії своїх супутників.
Того ранку, виходячи із Сюрте, він доручив одному з інспекторів подзвонити до Орлеана і з'ясувати, чи наїздила останнім часом до Парижа заміжня донька пані Леруа. Тепер він розумів, що це не виведе його на слід.
Чи не міг цей Жозеф потай од матері зробити собі ключа? Та коли це так і коли хлопець справді лаштувався втекти тієї ночі, чому він не надяг краватки і тим більше черевиків?
Мегре уже встиг дізнатися, що то були за пантофлі. Із заощадливості пані Леруа пошила їх власноручно з клаптів старої матерії. А підошви вирізала із повстини.
Тут усе було вбоге. І вбогість ця була тим жалюгідніша, тим безпросвітніша, що її намагалися всіляко приховати.
А колишні пожильці? Мадам Леруа встигла розповісти й про них. Перший на її оголошення, виставлене у вікні з'явився старий парубок, службовець фірми Сустеля, оптового торговця вином, контори якого Мегре побачив, коли проїздив набережною Берсі.
— Цілком пристойна і культурна людина, пане комісар, якщо тільки можна назвати культурною людину, котра, вибиває свою люльку, де трапиться. До того ж у нього була манія вставати серед ночі і цмулити наливку. Якось уночі я піднялася й побачила його на сходах. Він був у самих спідніх. І все-таки він був культурна людина.
Другу кімнату спершу наймав якийсь цегельник і не простий, а підрядчик, зауважила вона, та коли б поряд був її син, він неодмінно поправив би й цей титул. Цегельник залицявся до неї і в одну душу хотів з нею побратися.
— Він завжди казав мені про свої заощадження, про будиночок в Монлюсоні, куди ми поїдемо, як поженимося. Зауважте, що я нічого не можу йому закинути. Коли він приходив після роботи, я казала йому:
— Помийте руки, месьє Жермен.
І він одразу йшов до крана вмиватися. А якось він зацементував подвір'я і навіть не захотів брати гроші за цемент. Мені довелося довго його вмовляти. Потім цегельник вибрався од неї, можливо, впавши у розпач, і кімнату зайняв якийсь месьє Блуштейн.
— Чужоземець. Він добре вмів по-французькому, хоча говорив з легким акцентом. Він працював комівояжером і ночував удома не частіше як двічі на тиждень.
— А у ваших квартирантів був ключ?
— Ні, пане комісар. У той час я завжди бувала вдома. А коли виходила, то ховала ключ між цеглинами за ринвою, і вони знали, де його знайти. Якось месьє Блуштейн не з'являвся цілий тиждень. У його кімнаті я знайшла лише стару запальничку, зломаний гребінець і геть подерті простирала.
— Він вас не попередив?
— Ні. І все-таки це була дуже культурна людина.
У кутку їдальні біля швейної машини Мегре побачив кілька книжок і недбало перегорнув їх. Це були дешеві видання, головно пригодницькі романи. На полях книг то тут, то там виднілися зроблені чорнилом або олівцем монограми — дві переплетені літери "Ж" та "М". Причім "М" майже всюди було виведене ретельніше і мало більший розмір, ніж "Ж".
— Мадам Леруа, ви часом не знаєте кого-небудь на літеру "М"? — гукнув він у напрямку сходів.
— На "М"?.. Щось не пригадую… Стривайте… Хіба що моя зовиця Марселла… Та вона вмерла від пологів в Іссудені.
Було ополудні, коли Люка й Мегре вийшли на вулицю.
— Може, щось вип'ємо, патроне?
Вони завернули до невеличкого літнього кафе під червоними тентами на розі вулиці. Настрій в обох був препоганий. Люка був украй пригнічений.
— Ну й діра! — зітхнув він. — До речі, погляньте, яку я знайшов записку. I знаєте де? В його пачці сигарет. Уявляю, як цей хлопчина боявся своєї матінки! Подумати тільки — ховати любовні листи в пачках сигарет! Це був справді любовний лист:
"Любий мій Жозефе, ти мене страшенно образив учора, коли сказав, буцімто я тебе зневажаю і ніколи не вийду за такого, як ти. Адже ти добре знаєш, що я не така і люблю тебе не менше, ніж ти мене. Ти зовсім не нікчема і я впевнена, що ти неодмінно станеш кимось видатним. Та прошу тебе, не чекай на мене більш так близько від крамниці. Тебе помітили, і пані Роза, хоч сама не свята, але страшенна плетуха, вже дозволяє собі натякати на бозна-що. Відтепер зустрічай мене біля метро, та тільки не завтра, бо після роботи мама веде мене до зубного лікаря. І головне, прошу тебе, нічого не вигадуй. Цілую ніжно — як і кохаю — Матільда".
— Ну й чудово! — мовив Метре, ховаючи папірця. кишені.
— Що ж тут чудового?
"Ж" та "М"! Бо це — саме життя. Так споконвіків починається ця історія, що потім скінчиться в такому ж от невеличкому будиночку, де пануватимуть самотність та упокорення долі.
— От шибеник! І потрібна ж йому була моя люлька!
— Ви і справді гадаєте, що у вас її вкрали, патроне?
Відчувалося, що Люка в це не вірив, так само, як і у всі теревені матінки Леруа. Його вже вернуло від усієї цієї історії, і він не розумів поведінки патрона, що, здавалося, сушив собі голову над бозна-якими здогадами.
— Коли б він не вкрав люльки… — провадив своє комісар.
— Ну то й що? При чому тут люлька?
— Ти цього не зрозумієш. Тоді б я був спокійніший. Гарсоне, скільки з мене?
Вони почекали автобуса, стоячи зовсім поруч і дивлячись на майже безлюдну в обідню годину набережну: підйомні крани завмерли, простягши нерухомі руки до неба, і баржі, здавалося, заснули.
Уже в автобусі Люка запитав:
— Ви не зайдете додому?
— Я хочу заїхати до Сюрте.
І зненацька коротко засміявся, не випускаючи мундштука люльки з рота.
— Бідолаха… Це я про цього унтера, котрий, можливо, один раз у житті скочив у гречку і за те повік змушений був, як арештант, сидіти під замком у власному будинку.
Потім, по довгій задумливій паузі:
— А ти помітив, Люка, що на цвинтарях набагато більше пам'ятників, поставлених удовами, аніж удівцями? "Тут спочиває такий-то, померлий 1901 року".