Коли течія підігнала його сюди, скочив усередину… Лише тоді я побачив утопленика… Але його раз по раз накривала хвиля… Тут фламандець взяв у мене багор і заходився його ловити…
— Багор із залізним гаком на кінці?
— Багор як багор…
— Чи не здається вам, що йому розбили голову, коли рятували?
— Певно, що ні… Фламандець впіймав його з першої спроби, за штани… Тоді я нахилився і схопив його за. ногу…
— Він був непритомний?
— Не знаю… Очі в нього були розплющені.
— Він нічого не сказав?
— Ні, він ричав, бо нахлебтався води… Пізніше на баржі у фламандця ми побачили, що бідолаха в крові…
— Ну, гадаю, на цьому можна й скінчити, — тихо сказав помічник прокурора, якого вже зовсім не цікавила ця історія.
— Авжеж… Рештою займуся я сам, — відповів Мегре.
— Ви підете до лікарні?
— Певна річ. Правда, лікарі бояться, що він не скоро заговорить…
— Інформуйте мене…
— Неодмінно…
Коли вони знову опинилися під мостом, Мегре сказав Ляпуентові:
— Піди подзвони до районного комісаріату… Нехай пришлють поліцая.
— А де ми зустрінемося, патроне?
— Тут…
Він стримано потиснув руки представникам прокуратури.
2
— Це із суду? — запитала стара, кивнувши головою услід трьом добродіям.
— Із прокуратури, — поправив Мегре.
— Хіба ж не один чорт? — І, тихенько свиснувши, вона вела далі: — Подумати тільки! Турбуються, як про великого пана! Чи, може, він і справді професор?
Мегре нічого не знав, і здавалося, й не поспішав дізнатись. Він ніяк не міг позбутися відчуття, що все це колись уже з ним відбувалось і все це він уже колись пережив. Ляпуент піднявся на набережну і зник. Помічник прокурора обережно ступав по узбіччю, пильно дивлячись собі під ноги, щоб часом не забруднити черевиків. Поруч ішли куций суддя та секретар.
На брудному тлі порту чорно-біла "Зварте Зваан" вражала своєю охайністю. Всередині рубки, мабуть, було так само чисто, як і на палубі, звідки, обіпершись на кермо, стояв і дивився в бік Мегре високий фламандець Над колискою, міняючи пелюшки, схилилася маленька тендітна жінка з білим, як льон, волоссям. Вона сама здавалася дитинчам поряд із своїм велетнем-чоловіком.
Ні глухий шум автомобілів, що долинав з набережної, ні пронизливий скрегіт крана, що вивантажував пісок з "Пуату", не могли заглушити плескоту та дзвінкого цвірінькання горобців.
Троє бродяг все ще трималися осторонь, і тільки стара почимчикувала за комісаром під міст. Її вилиняла, колись червона блузка кольором скидалася на обсмоктану рожеву цукерку.
— Як тебе звати?
— Леа… Або ще Гладуха Леа…
Вона знов засміялась, трясучись всім тілом.
— Де ти була минулої ночі?
— Я вам уже казала.
— Сама чи з кимось?
— З Деде… Це той маленький, він зараз стоїть спиною до вас.
— Він твій друг?
— Вони всі мої друзі.
— Ти завжди ночуєш під тим мостом?
— Ні, інколи я ночую в гостях, під іншим… Що ви там шукаєте?
Тепер, коли судочинці від'їхали, Мегре міг спокійніше оглянути нехитрий скарб Професора. Під лахміттям, у глибині халабуди, він знайшов сковороду, солдатський казанок, ложку і виделку.
Потім підняв і приміряв окуляри з розбитим скельцем у простій залізній оправі. Перед очима в нього все розплилося.
— Професор надягав їх, коли читав, — пояснила Леа.
Комісар допитливо глянув на неї.
— А ти часом не знаєш, куди поділася…
Вона не дала йому договорити і, відійшовши на кілька кроків, дістала з-за великого каменя літрову пляшку, в якій ще було трохи фіолетового вина.
— Ти пила його?
— Еге… А це я залишила на обід. Поки він повернеться, воно все одно скисло б…
— Коли ти взяла пляшку?
— Вночі, після того, як від'їхала швидка допомога…
— Ти більш нічого не займала?
Вона враз спохмурніла і сплюнула на землю.
— Я не злодійка.
Комісар вірив їй. Він знав, що бродяги ніколи не крадуть одне в одного та й взагалі рідко крадуть і не стільки тому, що бояться бути впійманими, як через цілковиту байдужість до всього на світі.
Крізь одне із відчинених вікон у будинку на тім березі було видно, як розчісується перед дзеркалом чорнява жінка.
— Ти знаєш, де він купував вино?
— Я інколи бачила, як він виходив із кафе на вулиці Аве-Марія. Це тут поряд, на розі вулиці Жарден…
— А в яких стосунках з іншими був цей Професор?
Стара на мить замислилася, щоб догодити комісарові й відповісти точніше…
— Важко сказати… Він був як усі.
— Він ніколи не розповідав про себе?
— У нас про себе ніхто не розповідає… Хіба що коли по-справжньому напідпитку…
— А він ніколи не бував напідпитку?
— По-справжньому ні…
З-під купи старих газет, якими, мабуть, укривався бродяга, Мегре раптом дістав дитячу іграшку — дерев'яного фарбованого коника з одламаною ногою. Це не здивувало ні його, ні Гладуху Леа.
Пружним безшумним кроком з набережної до порту пускався якийсь молодик у м'яких пантофлях на повстяній підошві. В кожній руці він тримав по плетеній корзині і продуктами. Здалеку можна було розгледіти дві великі хлібини та зелене листя цибулі.
Це, безперечно, був брат Йєфа ван Хутте — молодший за нього, з трохи м'якшими рисами обличчя. На ньому були сині прості штани та смугаста шерстяна сорочка. Піднявшись на палубу, він перемовився кількома словам з братом, потім глянув у бік комісара.
— Нічого тут не чіпай, — промовив Мегре. — Можливо ти ще будеш мені потрібна. Коли дізнаєшся про щось цікаве, зайди до мене…
— До вас? — зчудовано перепитала стара. — Та хіба такі, як я, ходять до вашого управління? — Потім, сміючись, показала на пляшку. — Дозвольте порішити?
Він мовчки кивнув і пішов назустріч Ляпуентові, ще саме спускався до порту в супроводі поліцая. Мегре наказав йому стерегти пожитки Професора, аж поки не прибуде експерт із карного розшуку.
Потім разом з Ляпуентом попрямував до "Зварте Зваан".
— Це ви Хуберт ван Хутте?
Він був стриманіший чи, можливо, обережніший за брата і лише обмежився кивком голови.
— Отже, минулого вечора ви ходили на танці?
— А що в цьому лихого?
Акцент у нього був не такий помітний. Розмовляючи з ним, поліцаям, що стояли на березі, доводилося задирати голову.
— І де ви танцювали?
— Біля площі Бастілії… Там така вузенька вуличка, на ній з півдюжини кафе… Я був "У Леона".
— Ви бували там раніше?
— Кілька разів.
— Отже, ви не знаєте, що тут сталося вночі?
— Брат мені розповідав…
З лискучої мідяної труби на палубі йшов дим. Жінка з дитиною були в каюті, звідки аж до берега долинав знайомий уже запах кухні.
— Коли нам дозволять відчалити?
— Не раніше, як після обіду… Спочатку треба, щоб ваш брат підписав протокол…
У Хуберта ван Хутте, також дуже охайного, ретельне зачесаного, була незвичайно рожева шкіра і майже біле волосся.
Трохи згодом, перейшовши набережну Селестен, Мегре й Ляпуент побачили на розі вулиць Аве-Марія та Жарден вивіску "Маленький Турін". Хазяїн у жилеті стояв на порозі. Всередині нікого не було.
— До вас можна?
Він здивовано витріщив на них жваві чорні очі. Хто б міг гадати, що до нього раптом завітають такі пани?
Кафе було маленьке — всього три столики. Яскраво-зелені стіни. В кутку над стойкою зі стелі звисали низки сосисок, болонських ковбасок та дивовижні жовті сири, схожі на повні бурдюки з вином.
— Що бажають синьйори?
— Вина…
— К'янті?
На полиці стояло кілька обплетених соломою пузатих пляшок, але хазяїн дістав з-під прилавка нову непочату пляшку і наповнив дві склянки, весь час з цікавістю зиркаючи на незвичайних гостей.
— Ви знаєте бродягу на прізвисько Професор?
— Як він там? Сподіваюся, не вмер?
На відміну від спокійного врівноваженого фламандця хазяїн кафе вражав своєю рухливістю та експресивністю.
— Отже, вам уже відомо? — запитав комісар.
— Я знаю, що минулої ночі з ним щось сталося. Після фламандської вимови — італійська.
— А звідки ви знаєте?
— Від одного бродяги…
— Що саме він вам сказав?
— Що вночі біля мосту Марі була якась метушня і що Професора одвезли до лікарні.
— І це все?
— Ну, і те, що з води його витягли якісь річники…
— Це у вас Професор купував вино?
— Еге ж, і частенько…
— Він багато пив?
— Літрів зо два на день… Звичайно, коли в нього були гроші.
— А як він їх заробляв?
— Як і всі бродяги — підсобляв на Центральному ринку. Інколи ходив по вулицях з рекламними щитами… Йому я охоче давав набір…
.. — Чому?
— Він був не такий, як звичайні бродяги… Він урятував мою жінку.
Почувши, що йдеться про неї, жінка одразу ж вийшла з кухні, така ж гладка, як Леа, але моторніша, жвавіша.
— Це ти про мене?
— Я от кажу, що Професор…
Вона зайшла до зали, витираючи фартухом руки.
— Це правда, що його хотіли вбити?.. Ви з поліції?. Ви гадаєте, що він вичуняє? — швидко заторохтіла вона
— Цього ще ніхто не знає, — ухильно відповів комісар. — Від чого ж він вас урятував?
— Так от, коли б ви мене бачили років зо два тому, ви мене не впізнали… Я була вся в екземі, замість обличчя — шматок голого м'яса… І так місяці й місяці… У диспансері мене примусили пройти щонайменше двадцять курсів лікування. Мене вже нудило від їхніх мастил… Але ніщо не допомагало… Мені навіть їсти заборонили, та й, чесно кажучи, мені було не до їжі… А що вже тих уколів!
Хазяїн підтакував, киваючи головою.
— І от одного дня до нас зайшов Професор і сів… стривайте… он там у кутку за дверима… А я саме розмовляла з зеленяркою, скаржилася їй… Коли бачу, він на мене зирк-зирк… І так якось дивно… А потім згодом і так просто, ніби йдеться про склянку вина: "Здається, я можу вас вилікувати…" — "А що, ви лікар?" — питаю. Він якось чудно всміхнувся і каже майже пошепки: "Права на практику в мене ще не забрали".
— І він виписав вам рецепт?
— Ні. Він попросив у мене трохи грошей, здається, двісті франків, і незабаром приніс із аптеки дві коробочки, якихось таблеток. "Будете приймати по одній перед їжею… А вранці і ввечері вмивайтесь солоною водою. Солі не шкодуйте". І хоч вірте, хоч ні, не минуло й двох місяців, як я забула, що таке екзема.
— Він іще когось лікував?
— Не знаю… Він був не дуже балакучий…
— Він заходив до вас щодня?
— Майже щодня… По вино…
— І завжди сам? Ви ніколи не бачили його в товаристві людей вам незнайомих?
— Ні.
— А він вам не казав, як його справжнє ім'я чи де він жив раніше?
— Знаю тільки, що в нього була дочка… Він якось побачив нашу дівчинку… Вона зараз у школі… Заходить, а вона — сама за стойкою… Мала злякалася, а він каже: "Не бійся… У мене теж колись була маленька дівчинка".
Ляпуент не міг приховати свого подиву.