— Той, котрому ви тисячу давали, від самого вигляду стриги втік, навіть не торгувався. Себто, ризик вищий, ніж тисяча. І ще буде видно, чи не вищий за півтори тисячі. Звісно, я спершу попрощаюся.
Велерад почухав потилицю.
— Геральте? Тисячу двісті?
— Ні, пане війте. То буде нелегка робота. Король дає три, а мушу вам сказати, що інколи легше зняти чари, ніж забити. Зрештою, хтось з моїх попередників убив би стригу, якби то було так просто. Чи думаєте, вони того дали себе зажерти, що короля боялися?
— Гаразд, брате, — Велерад сумно покивав головою. — Умовилися. Тільки не заїкайся перед королем про нещасливий випадок на роботі. Щиро раджу.
III
Фолтест був худорлявим, з виду гарним, аж занадто гарним. Як оцінив відьми́н, ще й сороківки не мав. Сидів на кріслі, різьбленому з чорного дерева, ноги витягав у бік каміну, при якому грілися два пси. Збоку, на скрині сидів кремезний чоловік уже в літах. За королем стояв ще один, багато вдягнений, з гордовитим виразом обличчя. Вельможа.
— Відьми́н з Ривії, — мовив король після хвилинної тиші, що запанувала по вступній промові Велерада.
— Так, пане, — Геральт схилив голову.
— Чого в тебе так голова посивіла? Від чарів? Бачу, ти ще нестарий. Ну гаразд, гаразд. То був жарт, можеш не відповідати. Як смію припускати, маєш якийсь досвід?
— Так, пане.
— Я б охоче послухав.
Геральт уклонився ще нижче.
— Ви ж знаєте, пане, наш кодекс забороняє розповідати про те, що робимо.
— Зручний кодекс, мосьпане відьми́не, вельми зручний. Ну а так, без уточнень, з біхресами справу мав?
— Так.
— З вампірами, лісовиками?
— Теж.
Фолтест завагався.
— Зі стригами?
Геральт підняв голову, глянув королю в очі.
— Теж.
Фолтест відвів погляд.
— Велераде!
— Слухаю, милостивий пане.
— Ти все йому розповів?
— Так, милостивий пане. Він твердить, що з королівни можна зняти чари.
— Це я знаю. А як саме, мосьпане відьми́не? Ах, правда, я й забув. Кодекс. Гаразд. Тільки одне маленьке зауваження. В мене вже було кілька відьми́нів. Велераде, ти розповів йому? Гаразд. Тому я знаю, що вашою спеціальністю є радше убивання, ніж зняття чарів. Це не йде в рахубу. Якщо в моєї доньки волосина з голови спаде, ти свою втратиш на ешафоті. Це все. Острите і ви, пане Сегеліне, залиштеся, надайте йому всю інформацію, якої вимагатиме. Вони завжди багато питають, ці відьми́ни. Нагодуйте його і нехай замешкає в палаці. Хай не волочиться по корчмах.
Король встав, свиснув на собак і рушив до дверей, розкидаючи солому, що покривала підлогу кімнати. При дверях відвернувся.
— Коли вдасться, відьми́не, нагорода твоя. Може, ще щось докину, як добре впораєшся. Очевидно, байки поспільства про весілля з королівною не містять ні слова правди. Ти ж не думаєш, що я віддам доньку за якогось приблуду?
— Ні, пане. Не думаю.
— Гаразд. Це доводить, що маєш розум.
Фолтест вийшов, зачиняючи за собою двері. Велерад і вельможа, які досі стояли, негайно ж розсілися при столі. Війт допив наполовину заповнений кубок короля, заглянув у дзбанок, вилаявся. Острит який зайняв крісло Фолтеста, дивився на відьми́на з-під лоба, гладячи долонями різьблене поруччя. Сегелін, бородань, кивнув до Геральта.
— Сідайте, мосьпане відьми́не, сідайте. Зараз подадуть вечерю. Про що ви хотіли б порозмовляти? Війт Велерад, мабуть, усе вам розповів. Наскільки я його знаю, радше розповів забагато, ніж замало.
— Всього кілька запитань.
— Задавайте.
— Війт казав, що після появи стриги король прикликав багатьох Знаючих.
— Так і було. Але не кажіть "стрига", кажіть "королівна". Тоді легше уникнете такої помилки в присутності короля… і клопотів, з нею зв'язаних.
— Серед Знаючих був хтось відомий? Славетний ?
— Були такі і тоді, і пізніше. Не згадаю імен. А ви, пане Острите?
— Не пам'ятаю, — відповів вельможа. — Але знаю, що були і славетні, і знамениті. Багато про це говорилося.
— Вони всі згодилися, що закляття можна зняти?
— Та де ж, — усміхнувся Сегелін. — далеко їм було до згоди, з кожного питання. Але таке твердження прозвучало. Це начебто просто і жодних магічних здібностей не вимагає. Як я зрозумів, досить, щоб хтось провів ніч, від заходу сонця до третіх півнів, у підземеллі, біля саркофагу.
— Дійсно, просто, — реготнув Велерад.
— Я б хотів почути опис… королівни.
Велерад схопився з крісла.
— Королівна виглядає як стрига! — вереснув. — Як найбільш стригата стрига, про яку я чув! Ясна панна королівська донька, проклятий байстрюк над байстрюками, чотири лікті зросту, схожа на барильце пива, писок від вуха до вуха, повний зубів як стилети, червоні очі, руді кудли! Лапища з пазурами, як у рисі, висять їй аж до землі! Дивуюся, що ми ще не почали розсилати її мініатюри до приязних дворів. Королівна, хай її зараза пітне, має чотирнадцять років, час подумати про заміжжя з якимсь королевичем!
— Вгамуйся, війте, — поморщився Острит, зиркаючи в бік дверей. Сегелін ледь усміхнувся.
— Опис, хоч такий образний, був доволі точним, а мостивому відьми́ну про це і йшлося, правда? Велерад забув додати, що королівна рухається з неймовірною швидкістю і що вона далеко сильніша, ніж можна б виснувати з її зросту і статури. А те, що має чотирнадцять років, — факт. Якщо це істотне.
— Істотне, — сказав відьмак. — Чи напади на людей трапляються лише при повному місяці?
— Так, — відповів Сегелін. — Якщо нападає поза старим палацом. В палаці, незалежно від фази місяця, люди гинули завжди. Але виходить тільки під час повні, та й то не кожної.
— Чи був хоч один випадок нападу вдень?
— Ні. Вдень ні.
— Завжди пожирає жертви?
Велерад замашисто сплюнув на підлогу.
— Бодай тебе, Геральте, зараз вечеря буде. Тьху! Пожирає, надкушує, залишає, по-різному, либонь, залежно від настрою. Одному тільки голову відкусила, кільком кишки випустила, а ще пару обгризла дочиста, можна б сказати, догола. Матір її туди!
— Вважай, Велераде, — шикнув Острит. — Про стригу говори, що хочеш, але Адду при мені не руш, бо при королі не зважишся!
— Чи був хтось такий, на кого б вона напала, але він лишився живий? — спитав відьми́н, ніби й не звертаючи уваги на вибух вельможі.
Сегелін і Острит перезирнулися.
— Так, — сказав бородань. — З самого початку, шість років тому, кинулася на двох солдат, що вартували біля крипти. Одному вдалося втекти.
— І пізніше, — докинув Велерад, — мірошник, на якого напала під містом. Пам'ятаєте?
IV
Мірошника привели на другий день, пізно ввечері, до кімнатки над кордегардією, куди приміщено відьми́на. Привів його вояк у плащі з каптуром.
Розмова не дала особливих результатів. Мірошник був переляканий, белькотів, затинався. Відьми́нові більше сказали його шрами: стрига мала вражаючий розмах щелеп і насправді гострі зуби, в тому числі дуже довгі верхні ікла — чотири, по два з кожного боку. Пазурі, либонь, гостріші від рисячих, хоч менше закривлені. Зрештою, тільки тому мірошнику і вдалося вирватися.
Закінчивши оглядини, Геральт кивнув на мірошника і солдата, відправляючи їх. Вояк виштовхав селянина за двері і зняв каптур. То був Фолтест власною особою.
— Сідай, не вставай, — промовив король. — Візит неофіційний. Ти задоволений оглядинами? Дійшло до мене, що ти перед полуднем був у старому палаці.
— Так, пане.
— І коли візьмешся за справу?
— До повні чотири дні. Після повні.
— Ти б хотів раніше приглянутися до неї?
— Такої потреби нема. Але, наївшись… королівна… буде менш рухливою.
— Стрига, пане-майстре, стрига. Не бавмося в дипломатію. Королівною вона тільки буде. Зрештою, саме про це я і прийшов з тобою порозмовляти. Відповідай, неофіційно, коротко і ясно: буде чи не буде? Тільки не затуляйся жодним кодексом.
Геральт потер чоло.
— Підтверджую, королю, що чари можна зняти. І, якщо я не помиляюся, то й справді провівши ніч у палаці. Якщо третій спів півнів застане стригу поза саркофагом, наслання щезне. Так звичайно чинять зі стригами.
— Так просто?
— Це непросто. Потрібно ту ніч пережити, це раз. Також можливі відхилення від норми. Наприклад, не одну ніч, а три. Підряд. Трапляються також випадки… ну… безнадійні.
— Так, — здригнувся Фолтест. — Я постійно таке чую від декого. Вбити потвору, бо це невиліковний випадок. Я певен, пане-майстре, що вони вже розмовляли з тобою. Що? Відразу ж зарубати людожерку, без церегелів, а королю сказати, що інакше не вийшло. Як не заплатить король, то заплатимо ми. Дуже зручний спосіб. І дешевий. Бо король накаже відрубати відьми́нові голову чи повісити, а золото залишиться в кишені.
— Король безумовно накаже стратити відьми́на? — вишкірився Геральт.
Фолтест довго дивився ривійцеві в очі.
— Король сам не знає, — сказав врешті. — Але відьми́н повинен рахуватися з такою можливістю.
Тепер якийсь час мовчав Геральт.
— Я маю намір зробити все, що в моїх силах, — промовив через хвилину. — Але, коли б пішло недобре, оборонятиму своє життя. Ви, пане, теж повинні рахуватися з такою можливістю.
Фолтест встав.
— Ти мене не зрозумів. Йдеться не про це. Зрозуміло, що ти її вб'єш, коли буде скрутно, незалежно від того, подобається це мені чи ні. Бо інакше вона вб'є тебе, це безперечно і нічого тут не поробиш. Але я не допущу, щоб її вбили, не намагаючись врятувати. Вже траплялися спроби підпалу старого палацу, в неї стріляли з луків, копали ями, наставляли пастки та сильця доти, доки я кількох не повісив. Але йдеться не про те. Слухай, пане-майстре.
— Слухаю.
— Якщо я правильно зрозумів, після тих третіх півнів вона вже не буде стригою. А ким буде?
— Якщо все піде добре, чотирнадцятилітньою дівчинкою.
— Червоноокою? З зубами як у крокодила?
— Звичайною чотирнадцятилітньою дівчинкою. От лише…
— Що?
— Фізично
— Маєш, Насте, книш. А психічно? Щодня на сніданок відро крові? Дівчачу ніжку?
— Ні… Психічно… Важко сказати… Думаю, що на рівні… не знаю точно — трьох — чотирьохлітньої дитини. Довго вимагатиме дбайливої опіки.
— Це зрозуміло. Пане-майстре?
— Прошу?
— Це може повернутися? Пізніше?
Відьми́н мовчав.
— Ага, — промовив король. Може. І що тоді?
— Якби після довгої, кількаденної непритомності померла, потрібно спалити тіло. І не гаючись.
Фолтест насупився.
— Я, однак, не думаю, — додав Геральт, — щоб до цього дійшло.