На страховисько дивився посміхаючись, і посмішка та була винятково паскудною.
— Та-а-а-а-к, — протяг Нівеллен, длубаючись пазурами в куточку пащі, — треба визнати, що ти вмієш відповідати на запитання, не вживаючи багато слів. Цікаво, а як ти відповіси мені на таке: хто тобі за мене заплатив?
— Ніхто. Я тут випадком.
— А часом не брешеш?
— Не маю такого звичаю.
— А який маєш звичай? Розказували мені про відьмаків. Я запам'ятав, що відьмаки крадуть маленьких дітей, яких потім поять чарівним зіллям. Ті, що виживають, самі стають відьмаками, чарівниками з нелюдськими здібностями, їх навчають убивати, викорінюючи всі інші людські почуття. Роблять з них потвор, які мають убивати інших потвор. Чув я також, що зараз саме час, аби хтось почав полювати на відьмаків, потвор-бо стає все менше й менше, а відьмаків — усе більше. З'їж куріпку, поки не остигла.
Нівеллен узяв з полумиска куріпку, укинув її в пащеку і захрумтів, як сухарем, трощачи зубами тендітні кісточки.
— Чого мовчиш? — глитаючи, запитав він відьмака. — Що з того, що про вас кажуть, — правда?
— Майже ніщо.
— А що брехня?
— Те, що потвор дедалі меншає.
— Факт. їх на світі немало, — вищирив ікла Нівеллен, — і один з них, власне, сидить перед тобою й роздумує — а чи добре він зробив, запросивши тебе. Мені твій цеховий герб, гостю, відразу ж не сподобався.
— Ніяка ти не потвора, Нівеллене, — сухо відповів відьмак.
— Хай йому трясця! Оце вже щось новеньке! Ну, то й хто ж я, по-твоєму? Кисіль з журавлини? Ключ диких гусей, що відлітають на південь похмурого листопадового ранку? Ні? То, може, я цнота, що її стеряла біля лісового джерела цицяста мірошникова дочка? Ну, Геральте, повідай мені, що ж я таке? Бачиш — мене всього аж трясе з цікавості!
— Ти не потвора. Інакше не зміг би доторкнутися до цієї срібної таці і в жоднім разі — взяти в руку мого медальйона.
— Га! — рикнув Нівеллен так, що полум'я свічок на мить нахилилося поземно. — Та сьогодні в нас, як я бачу, день відгадування страшних таємниць! От зараз, наприклад, я довідаюсь, що ці вуха виросли в мене тому, що в дитинстві я не полюбляв вівсяної каші на молоці!
— Ні, Нівеллене, — спокійно відповів відьмак, — це сталося через наслані чари, і я певен, що ти знаєш, хто їх наслав.
— А якщо знаю, то й що?
— Закляття можна відчарувати.
— Розуміється, ти, як відьмак, умієш відчаровувати? Здебільшого?
— Умію. Хочеш, аби я спробував?
— Ні, не хочу.
Нівеллен ощирив пащу і висолопив довгого, на дві п'яді, червоного язика.
— Ну що, приголомшив я тебе?
— Приголомшив, — визнав відьмак.
Потвора захихотіла, вивернулась у кріслі.
— Знав я, що тебе приголомшить, — сказала вона. — Наливай собі ще та сідай зручніше. Розповім тобі всеньку історію. Відьмак ти чи не відьмак, а око в тебе не лихе. Та й взагалі бере охота побалакати. Наливай-но собі.
— Та нема вже чого.
— От зараза! — потвора щось пробуркотіла, відтак знову грюкнула лапою об стіл.
Біля двох порожніх карафок де не взявся чималенький череп'яний бутель у плетеному кошику. Нівеллен здер зубами воскову печать.
— Як ти вже, напевне, зважив, — почав він, наливаючи гостеві й собі, — околиця наша досить безлюдна. До найближчих поселень неблизький світ. А все це, розумієш, тому, що мій татусь, та й дідусь свого часу, не давали приводу для приязні ані сусідам, ані купцям, які мандрували трактом. Кожен, кого сюди заносило, втрачав, у кращому разі, майно, якщо татусь помічав його з вежі. Двійко наближених поселень попросту згоріли, коли татусь якось прознав, що подать платиться з опізненням. Мало хто любив мого татуся, окрім мене, певна річ. Я страшенно плакав, коли одного разу привезли на возі те, що лишилося від мого татуся після удару двогострим мечем. Дідусь на той час вже не займався активним розбоєм, бо з того дня, як дістав по черепу залізним моргенштерном, жахливо заїкався, заслинювався і не завжди вчасно поспівав до відхідника. От і вийшло так, що мені, як спадкоємцеві, довелося верховодити нашою дружиною. Молодий я тоді був, — провадив Нівеллен, — достеменний жовторотий пуцьверинок, от хлопці-дружинники зразу ж і обкрутили мене навколо пальця. Верховодив я ними, як сам здогадуєшся, не краще, як порося верховодило б вовчою зграєю. Зразу д почали виробляти таке, чого мій татусь, якби був живий, нізащо б не дозволив. Та не буду торкатись подробиць, одразу ж перейду до основного. Одного разу ми вирушили аж до Гелібола, під Мирт, і пограбували там якусь святиню. Крім усього іншого, була там також і молода жриця...
— Що за святиня, Нівеллене?
— А лихо його знає, Геральте. Але судячи з усього — то мусила бути недобра святиня. На вівтарі, пам'ятаю, лежали черепи та кістки, горіло зелене полум'я і страшенно смерділо... Але до діла: хлопці схопили жрицю, здерли з неї увесь одяг, а тоді сказали, що я повинен "змужніти". Ну, я й "змужнів", дурний шмаркач. Під час "змужніння" жриця заплювала мені пику і щось проверещала.
— Що?
— Ну, що я потвора в людській подобі, тож стану потворою з потвор. Щось іще про кохання, про кров... Добре не пам'ятаю. Стилетик, маленький такий, був у неї, схований в косах. Узяла вона й зарізалась. Ну, а потім... Тікали ми, Геральте, кажу тобі, ледве коней не позаганяли. Недобра то була святиня...
— Ну, а далі?
— А далі було так, як і напророкувала жриця... Через двійко днів прокидаюсь я, а служники, хто мене побачив, як заверещать і в ноги. Я до дзеркала... Знаєш, Геральте, я запанікував. Мабуть, у мене почався нервовий напад. Пам'ятаю все, як в тумані. Сказати коротко, кілька душ лягло тоді трупом... Гамселив я чим попало і зненацька зробився чомусь дуже сильний. Та й дім помагав мені, як міг: хряскотіли двері, в повітрі літали всілякі речі, подекуди спалахувало полум'я... Хто встиг — той утік: тітонька, кузина, хлопці з дружини. Та що я кажу — навіть собаки й ті дали дьору, виючи, підібгавши хвости. Збігла й моя улюблена кицька Ненажерка. З переляку улюблений тітчин папуга навіть дуба дав... Тож зостався я сам-один, рикаючи, виючи, шаленіючи, трощачи все, що навинеться під руку, надто ж — дзеркала...
Нівеллен промовчав, зітхнув, шморгнув носом.
— Коли напад минув, — вів він далі за хвилину, — було вже запізно шукати якоїсь ради. Зостався я сам, і нікому було пояснити, що змінився тільки мій вигляд і що хоч зовнішність моя стала потворна, я все той самий дурний підліток, який плаче в пустому замку над тілами мертвих слуг... А потім з'явився моторошний жах: утікачі повернуться і заб'ють мене, перш ніж я зможу щось пояснити... Але ніхто не повернувся.
Страховисько замовкло знову. Утерло носа рукавом.
— Не хотілося б мені вертатись до спогадів про ті перші місяці, Геральте. Ще й досі мене тіпає, як згадую про них... Перейду відразу ж до суті. Довго, дуже довго сидів я в цьому замку, як миша під віником, не витикаючи носа надвір. А коли з'являвся якийсь прибулець — іноді таке траплялося — не виходив, а наказував своєму дому хряснути разів зо два віконницями або ж рикав у отвір ринви, і цього звичайно було досить, щоб гість збив за собою густу хмару куряви. Так спливло чимало днів, аж ось удосвіта виглядаю я в вікно, і що я бачу? Якийсь чолов'яга зрізає троянду з тітчиного куща! А треба тобі сказати, що то не абиякі троянди, а сині троянди з самого Назаїра, саджанці привіз іще мій дідусь! Я розлютився, вискочив на подвір'я. Товстун, коли знову зміг говорити після того як мене побачив, проскімлив, що хотів зірвати лишень одну квіточку для донечки і щоб я помилував його, відпустив живим і здоровим. Я вже зовсім був намірився витурити нахабу копняками під зад за головну браму, коли мене враз осяйнуло! Пригадав я собі казки, які розповідала мені колись Ленка, нянька моя. — "От, зараза, — подумав я,— у тих казках розповідалося, що гарні дівчата начебто можуть обертати жаб у принцес... чи навпаки... тож, може... Може, в тих баєчках криється якесь зерно правди, якийсь шанс..." — Підскочив тут я на два сажні вгору і заревів так, що аж дикий виноград зірвався з муру, а тоді . як гарикну: "Життя або дочка!!!" — Нічого кращого мені тоді на думку не спало... А купець — бо то був купець — спершу вдарився у плач, а потім і признався мені, що донечка його має всього вісім років... Що, смієшся?
— Ні.
— От і я не знав, сміятися мені чи плакати над своєю долею падлючою... Жалко мені стало купчини, бачити не міг, як його трясе з переляку. Запросив його до себе, пригостив, ну, а коли той уже від'їжджав, насипав йому в капшука золота і самоцвітів. А треба тобі сказати, що ще з татусевих часів зосталось у підвалах замку багато всілякого добра і не знав я, признатися, що з ним тепер чинити. Міг собі дозволити зробити жест. Купчина сяяв, та так уже дякував, аж весь обплювався. Певно, він десь похвалився своєю пригодою, бо не збігло й двох місяців, як прибув сюди другий купець. Мав уже з собою напоготові добрячу торбу й дочку. Теж непогану з себе.
Нівеллен випростав ноги під столом і потягнувся так, аж залускотіло крісло.
— З купцем ми раз-два й домовились, — провадив він. — Постановили, що він залишає її мені на рік. Я мусив підсобити йому покласти торбу на мула, сам би він не підняв.
— А дівчина?
— Якийсь час, уздрівши мене, мало не тіпалася в корчах: переконана була, небога, що я її з'їм. Але вже через місяць ми їли за одним столом, розмовляли про те, про се, і вибиралися на довгі прогулянки. Та хоч і була вона мила і на диво кмітлива дівчина, язик у мене заплітався, коли я з нею балакав. Бачиш, Геральте, я завжди був несміливий з дівчатами, завжди виставляв себе на посміховисько. Навіть дівки-служниці, з вимазаними гноєм литками, якими хлопці з дружини крутили, як хотіли, навіть ті глузували з мене. На що можна, думав я, сподіватися з такою мордякою. Я не спромігся навіть якось натякнути на причину, що змусила мене так дорого заплатити за рік її життя тут. Рік той тягнувся, як сморід слідом за народним ополченням. Нарешті з'явився той купець і забрав її. Я ж у розпачі замкнувся в домі й кілька місяців не хотів бачити жодних прибульців з дочками, які сюди час від часу навідувалися. Та після року, проведеного без будь-якого товариства, я зрозумів, як то воно тяжко, коли нема до кого озватися словом.
Страховисько видобуло з себе звук, чи то гикнуло, чи зітхнуло з жалю до себе.
— Наступну, — сказало воно, трохи помовчавши, — звали Фенна.