Цар промовив: "Правду каже любій доні серце віще:
То нечистий дух, диявол, що, як ворог, світом рище,
Появив свою оману і жалю завдав мені ще.
Та тепер я кину смуток,— побиватися навіщо?"
Так сказав. Розваги й втіхи стали знову панувати,
Звідусіль збирались блазні, співаки та акробати.
Цар дари роздав народу, всіх покликав у палати.
Де такий іще владує цар і щедрий, і багатий?
Автанділ, у спочивальні сівши пізньої години,
Веселиться і співає, арфи звук солодкий лине.
Раптом входить, мову мовить негр, прислужник
Тінатіни: "Зве стрункіша за алое вас до себе на гостини".
Найжаданніше віщують юнаку слова оті,-
Він вдягає ліпші шати, різнобарвні й золоті,
Щоб свою троянду вперше споглядать на самоті.
Радість — любу зустрічати, зір втопити в красоті!
Автанділ іде гордливо, голови не хилить вниз —
Він побачить ту, що в нього стільки виточила сліз.
Наче блискавка, чудова красота дівочих рис,
Хоч сидить вона похмура, смуток серце їй затис.
Тінатін прекрасні перса горностай укрив пухкий,
А чоло сповив серпанку найпрозоріший сувій.
Протинають кожне серце стріли довгих чорних вій,
І вгорнули шию коси, мов ланцюг блискучих змій.
З-під багряного серпанку, з-під перлового вінця
Поглядає сумно діва і вітає молодця.
Ніжно просить Автанділа сісти поруч на стільця.
Повен радощів великих, став лицем він до лиця.
Як зустрівся з сонцем місяць — гасне він на видноколі;
Я тепер боюсь за себе, мислі всі мої в неволі.
Ви скажіть — що вас турбує, чим зцілити ваші болі?"
Почала поважно діва річ виборну і гарячу,
Мовить: "Я тебе уперше коло себе зблизька бачу,
Тож здивуєшся, почувши справу цю, мені болячу,
Та скажу тобі про хворість, що красу від неї трачу.
Пригадай, як з Ростеваном ви на лови йшли юрбою,-
Розповідь про це зачувши, я позбулась супокою,-
Обдивись бодай всю землю, та знайди його, герою!
Хоч не змовив ти до мене досі й слова у розмові,
Але знаю: через мене ти палаєш од любові,
Градом сліз побивши щоки, серце змивши шалом крові.
Ти — любові світлий бранець, ти — в любовному закові.
І тебе служити змусять дві причини безсумнівні:
Ти, по-перше, смілий витязь. Де іще тобі є рівні?
А, по-друге, ти міджнур мій, відданий своїй царівні.
Так іди шукати левня, починай же мандри дивні!
Зробиш це — і ще міцніше я тебе любити стану,
Бо звільниш мене від муки, згониш демонську оману.
Дай моїй душі надію, як фіалоньку духмяну,
І вертай, мов лев, до мене обійнять свою кохану!
Скрізь шукай його три роки, ввесь цьому віддавшись ділу.
Відшукаєш — переможцем повертай розважить милу,
Не знайдеш — зустріли, значить, ви тоді нечисту силу;
Пригорнеш свою троянду не зів'ялу й не змарнілу.
Дам я клятву: як тим часом з іншим стану я у парі,
Будь то навіть сонце в плоті, що зійшло б до мене в чарі,-
Хай мене позбавлять раю, віддадуть пекельній карі,
Хай уб'є твоє кохання, хай згорю в твоїм пожарі!"
Витязь мовив: "Ти, як сонце, сяєш крізь агати-вії!
Що тобі сказати маю? Що промовити посмію?
Я чекав на смерть, натомість ти дала життя й надії.
Наче раб слухняний, рушу в мандри, в розшуки і в дії".
Витязь мовив ще: "О сонце, бога сонячне створіння,-
Ти сузір'я всі скоряєш словом владного веління.
Недостойний я такого, щедро сланого, проміння.
Світить сяєво ласкаве на троянд моїх цвітіння".
Поклялися обопільно і свою ствердили віру,-
їхні душі звеселіли, почали розмову щиру.
Серце змучене юнацьке лиш тепер зазнало миру.
З губ, як біла блискавиця, сміх блискоче потаймиру.
Сіли поруч, милувались, все забувши в ці хвилини,
І очей агати стрілись, і знизались уст рубіни.
Він сказав: "На тебе глянуть — божевілля для людини.
Твій вогонь палає, серце ж попеліє від огнини".
Він пішов, нестерпні муки відчуваючи в розстанні,
Оглядавсь назад безумно, погляд кинувши останній.
Квітку щік, лиця кристали росять сльози ненастанні.
Серце з серцем поріднилось — поклялися у коханні.
Шепотів: "В розлуці рано на троянду ляже тлін.
Мов рубін, допіру сяяв — став жовтіший за бурштин.
У розлуці ж довгій, дальній, що робитиму один?
Це — закон, щоб для коханки йшов коханий на загин".
Ліг на ложе, слізьми росить він обличчя осяйне,
Плаче, хилиться, тріпоче — так тополю вітер гне;
Задрімає, в сні побачить, що кохана промайне,-
Затремтить з тяжкої муки, тужно й голосно гукне.
Став ревнивий у розлуці, людям він не довіря,-
Впали сльози на троянди, на лице богатиря.
Він прокинувсь, тільки в небі змеркла ранішня зоря,-
Одягнувся і поїхав, щоб побачити царя.
До царя послав еджіба, найвірнішого із слуг:
"До моєї мови, царю, приверни ласкаво слух —
Вся земля тобі покірна, владен меч твій, владен дух;
Понесу я вість про тебе по державах всіх навкруг.
Недругів б'ючи у битвах, я пройду крізь гони й гони,
Тінатін прославлю всюди, всі здолаю перепони,
Звеселю покірних, знищу невпокорених загони,
Присилатиму дарунки, часто слатиму поклони".
Цар потішився цим дуже і звелів йому ректи:
"Леву личить не зрікатись воєн, бранної мети,-
Дух твій мужній вимагає сам такої тяготи.
Вирушай же, хоч і тяжко, що від нас відходиш ти!"
Увійшов, вклонився витязь і сказав ось так йому:
"Похвалу царя надмірну я покірливо сприйму.
Може, бог мені осяє дальньої дороги тьму,-
Знов тоді я, з волі бога, ваші ноги обійму!"
Пригорнути Автанділа цар простер старечі руки —
Обіймає щиро вчитель учня, гідного науки.
Витязь встав, пішов із зали. Був цей день їм —
днем розлуки. Ростеван, сумирний, мудрий, гірко плакав од розпуки.
Витязь вирушив сміливо у незнану даль шляхів,
їхав двадцять день, з'єднавши з млою ночі світло днів;
Вищих повелінь скрижалі всесвіт перед ним розкрив.
Тінатін згадавши, серцем витязь палко пломенів.
Він в маєток свій приїхав — йде назустріч люду здвиг,
І несуть йому дарунки натовпи вельмож значних;
Хто побачив Автанділа — радість сяяла для тих,-
Та, збираючись в мандрівку, він баритися не міг.
Володів він містом дужим. Між узгір був той осад,
Кам'яна, міцна твердиня проти вражих чвар і звад.
Автанділ там веселився, полював три дні підряд,
Та й покликав Шермадіна, щоб спитать його порад.
Вже раніш про Шермадіна наша повість річ вела,-
З паном раб зростав укупі, знав усі його діла,
Та не знав іще, що витязь од любовних мук пала,-
Лиш тепер йому розкрита тайна владаря була.
Витязь мовив: "Шермадіне, це мені й сказати встид,-
Ти ж бо вірником найближчим був мені багато літ,
А проте не знав нічого, що тяжкий терпів я гніт.
Нині ж з волі володарки знов мені розкрився світ!
В Тінатін я закохався, і коханням був забитий,
І з нарцисів ллялись сльози на троянд померзлі квіти.
Тільки зараз таємниці не схотів я затаїти,
Бо її слова впоїли щастям дух мій сумовитий.
Так вона мені звеліла: "Юнака, що десь ізник,
Розшукай, і, як вернешся,— стану я твоя навік.
Будеш ти, ніхто інакше,— мій коханий чоловік!"
Слово це на рани серця полилось мов справжній лік.
Так, по-перше, владареві появлю я службу сталу,
Бо коритися цареві личить вірному васалу,
А, по-друге, ця красуня серце визволить од палу,-
Випроби зламать не можуть мужа волю витривалу.
Поміж всіх панів і хлопів ми з тобою — ближчі друзі,
Тож послухай же, благаю, радцю мій в усякій тузі:
Доки буду я блукати — будь за владаря в окрузі,
Бо твоїй лиш довіряю я і мудрості, й потузі.
Над підданцями, над військом ти правуй, твердий і чулий,
Шли таких гінців до двору, щоб почути все сягнули,
Шли дарунки їм коштовні, шли за мене їм цидули,
Щоб відсутності моєї владарі і не відчули!
Будь такий, як я, завзятий і до ловів, і до бою,
Жди мене три роки, тайну зберігаючи святою!
Як вернуся,— цвіт алое ще засяє красотою,
Не вернусь,— тужи невтішно, вболівай і плач за мною.
Лиш тоді печальну звістку владареві надішліть.
Про мою пишіть загибель, про мою останню мить;
Напишіть: його недоля — доля людських всіх порідь,-
І скарби роздайте бідним: срібло, золото і мідь.
Послужи іще ревніше, як буття кінчу я бренне,-
Не забудь про мене зразу, про моє життя шалене,
Все зроби, як я благаю, помолись тоді за мене,
Пригадай дитинство наше, по-хлопчачи навіжене!"
Шермадін почув цю мову — душу геть журба роздерла,
Із очей гарячі сльози заструміли, наче перла. Він сказав:
"Ідеш — і радість у моєму серці вмерла. Ти не спинишся,
та нащо дав мені владарські берла?
Чи я зможу замість тебе владувати непохитно?
Чи маєтками твоїми зможу правити пожитно?
Хай земля б мене приспала, ніж тебе пустить самітно,-
Тож візьми мене з собою мандрувати кругосвітно".
Витязь відповів: "Послухай річ мою без лжі і кпини:
Як блукає десь коханець,— прагне він до самотини.
Без труда не дістаються людям дорогі перлини.
Спис нехай простромить груди віроламної людини!
Хто, крім тебе, ще оцінить пристрасть, в мене забуялу?
Хто! крім тебе, може дати раду і наказ васалу?
Зміцнюй тверджі прикордонні, стримуй ворогів навалу.
Добрий бог — мене, можливо, не віддасть він на поталу.
Нарівні біда потрапить і одну людину, й сотні.
Оборонять сили неба — не страшні путі самотні.
Не вернусь я за три роки,— вдягнеш одяги скорботні,
Дам указа, що над краєм ти владуєш відсьогодні".
ГРАМОТА АВТАНДІЛА ДО ЙОГО ПІДДАНЦІВ
Склав листа: "Мої підданці, добрі радці, вірні учні,
З нами в справах одностайні, з нами в битвах нерозлучні,
Наших слів ви — вірні тіні, наших дум ви — слуги влучні,
Прочитайте ж, всі зібравшись, письмена ці власноручні.
Хай почують всі, що пише охоронець супокою:
Ось пишу слова напутні я вам власною рукою,-
На короткий час рушаю, знехтувавши тут гульбою,
Склавши клопіт про поживу лиш на лука з тятивою.
Пильні справи кличуть. Отже, з батьківщини я відходжу
І в своїх самітних мандрах цілий рік пробути можу,
А тому я всіх благаю, хлопа, воїна й вельможу:
Доки я вернуся, будьте царству за міцну сторожу.
Над усім народом владу я лишаю Шермадіну
Доти, докіль не вернуся, чи десь в мандрах не загину.
Хай він сяє наче сонце, щоб ваш цвіт не відав тліну,
Хай, як віск, розтопить чвару, непокори й зла причину.
Вам відомо, що його я шанував, як сина й брата,-
Він стає за Автанділа понад вами владувати.
Загримить до бою сполох — буде він, як я, завзятий.
Не вернуся ж — плачте ревно, одягніть жалобні шати".
Склавши так в листі пораду, ніжномовну і сувору,
Взявши черес, повний злота, закінчив роботу спору
І сказав: "Я верхи сяду лиш на полі коло бору,
Де війська мої збирались".