Газети цю подію смакували: "Порушення закону й порядку під носом у прем'єр-міністра..."
— І ніби цього було замало, — вів далі Фадж, майже не слухаючи прем'єр-міністра, — розвелося повно дементорів, їхні зграї нападають скрізь...
У добрі старі часи ця фраза здалася б прем'єр-міністрові якоюсь тарабарщиною, але тепер він був мудріший.
— Я думав, що дементори охороняють в'язнів Азкабану, — обережно уточнив він.
— Так було, — втомлено пояснив Фадж. — Колись. Тепер вони залишили в'язницю і приєдналися до Того-Кого-Не-Можна-Називати. Мушу зізнатися, що це був удар у спину.
— Ви начебто казали, — перепитав прем'єр-міністр, відчуваючи, як його охоплює жах, — що ці істоти висмоктують зі своїх жертв надію й радість?
— Саме так. І вони розмножуються. Ось чому стоїть такий туман.
Прем'єр-міністр відчув слабкість у колінах і впав у найближче крісло. Від думки про невидимих істот, що тиняються по містах і селах, сіючи серед виборців відчай і безнадію, він трохи не зомлів.
— Послухайте мене, Фадж... ви мусите щось зробити! Ви міністр магії й несете за це відповідальність!
— Мій любий пане прем'єре, невже ви вважаєте, що після таких подій я залишився міністром магії? Мене звільнили три дні тому! Уся чаклунська громада два тижні вимагала моєї відставки. Я за увесь термін свого перебування на посаді ще не бачив чаклунів такими згуртованими! — зробив відважну спробу всміхнутися Фадж.
Прем'єр-міністрові на мить забракло слів. Хоч він і був обурений ситуацією, в якій опинився, та не міг не співчувати цьому зіщуленому чоловікові, що сидів навпроти.
— Я вам співчуваю, — видушив він нарешті. — Чим можу допомогти?
— Це дуже люб'язно з вашого боку, пане прем'єре, але нічим. Мене прислали повідомити вас про останні події й відрекомендувати мого наступника. Я думав, що застану його тут, та йому, звичайно, зараз ніколи, бо стільки всього діється.
Фадж озирнувся на портрет гидкенького чоловічка в довгій і кучерявій срібній перуці, що кінчиком пера колупався у вусі.
Перехопивши Фаджів погляд, портрет доповів:
— Він зараз буде тут, тільки допише листа Дамблдорові.
— Бажаю йому успіху, — сказав Фадж з гіркотою, що вперше прозвучала в його голосі. — Минулі два тижні я писав Дамблдорові двічі на день, та він не реагував. Якби ж він був готовий переконати хлопця, то я, можливо, й досі б... може, Скрімджерові пощастить більше.
Фадж явно засмутився й замовк, але цю мовчанку одразу порушив портрет, заговоривши бадьорим офіційним тоном.
— Маґлівському прем'єр-міністрові. Прохання про зустріч. Терміново. Прошу відповісти негайно. Руфус Скрімджер, міністр магії.
— Так-так, добре, — неуважно відповів прем'єр-міністр і ледь помітно здригнувся, коли язики полум'я за решіткою знову стали смарагдово-зелені, шугонули вгору й закрутилися ще одним чаклуном, за мить вивергнувши його на антикварний килим. Фадж підвівся, прем'єр-міністр, трохи повагавшись, теж устав. Новоприбулий випростався, обтрусив довгу чорну мантію і роззирнувся.
Першою прем'єр-міністрові сяйнула дурнувата думка, що Руфус Скрімджер дещо нагадував старого лева. У гриві його рудуватого волосся й кошлатих бровах світилися пасма сивини; з-за темних окулярів у металевій оправі гостро зиркали жовтуваті очі, а рухи вирізнялися стрункістю та пружною грацією, хоч він трохи й накульгував. Прибулець одразу створював враження якоїсь проникливості й непохитності. Прем'єр-міністр навіть подумав, що розуміє, чому в такі грізні часи чаклунська громада, обираючи собі лідера, надала перевагу не Фаджеві, а Скрімджеру.
— Як ся маєте? — ввічливо привітався прем'єр-міністр, простягаючи руку.
Скрімджер похапцем її потис, окинув поглядом кабінет, а тоді вийняв з-під мантії чарівну паличку.
— Фадж вам усе розповів? — поцікавився він, підходячи до дверей і торкаючи замкову щілину чарівною паличкою. Почулося клацання замка.
— Е-е... так, — відповів прем'єр-міністр. — І якщо ви не проти, я волів би, щоб двері були незамкнені.
— А я волів би, щоб мені не заважали, — кинув Скрімджер, — і не стежили за мною, — додав він, спрямовуючи чарівну паличку на вікна, щоб їх завісили штори. — Я людина заклопотана, тому відразу до справ. По-перше, треба поговорити про вашу безпеку.
Прем'єр-міністр витягся на весь свій зріст і відповів:
— Мене цілком задовольняє моя нинішня охорона, дуже вам дя...
— А нас не задовольняє, — урвав його Скрімджер. — Нещасні будуть маґли, якщо їхній прем'єр-міністр потрапить під дію закляття "Імперіус". Ваш новий секретар...
— Я не збираюся звільняти Кінґслі Шеклболта, якщо ви це маєте на увазі! — гаряче заперечив прем'єр-міністр. — Він надзвичайно працьовитий, виконує вдвоє більший обсяг роботи, ніж інші...
— Це тому, що він чаклун, — пояснив Скрімджер, не кліпнувши оком. — Аврор високої кваліфікації, якого призначили вас захищати.
— Стривайте! — заявив прем'єр-міністр. — Ви не можете вводити своїх людей у мій штат! Це я вирішую, хто в мене працюватиме!
— Мені здавалося, що ви Шеклболтом задоволені? — холодно перепитав Скрімджер.
— Я... так би мовити, був...
— Тоді все гаразд, чи як? — запитав Скрімджер.
— Я... ну, поки Шеклболт працює так... е-е... нехай, — непереконливо пробурмотів прем'єр-міністр, але Скрімджер його, здається, й не слухав.
— Тепер про Герберта Чорлі... вашого заступника, — провадив далі він. — Того, що розважав людей, наслідуючи качку.
— І що з ним? — запитав прем'єр-міністр.
— Це явна реакція на погано виконане закляття "Імперіус", — пояснив Скрімджер. — У голові в нього все переплуталося, але він і далі може бути небезпечний.
— Він тільки крякав! — слабко заперечив прем'єр-міністр. — Трохи відпочинку... можливо, менше пити...
— Зараз його обстежує група цілителів з лікарні магічних хвороб і травм імені Святого Мунґо. Він уже намагався трьох задушити, — повідомив Скрімджер. — Гадаю, буде краще, якщо ми на певний час ізолюємо його від маґлівської громади.
— Я... але... з ним усе буде гаразд? — стурбовано запитав прем'єр-міністр.
Скрімджер, уже йдучи до каміна, лише знизав плечима.
— Це все, що я мав сказати. Триматиму вас у курсі справ, пане прем'єр-міністре... Якщо не матиму змоги прибути особисто, то присилатиму Фаджа. Він погодився залишитися на посаді радника.
Фадж спробував усміхнутись, але це було більше схоже на напад зубного болю. Скрімджер уже нишпорив у кишені в пошуках таємничого порошку, від якого полум'я робилося зелене.
Прем'єр-міністр якусь мить безнадійно дивився на цих двох, а тоді з нього вирвалися слова, які він цілий вечір душив у собі.
— Заради всіх святих... ви ж чаклуни! Ви володієте чарами! Ви можете владнати... ну... все, що завгодно!
Скрімджер повільно обернувся й обмінявся недовірливим поглядом з Фаджем, котрий цього разу таки спромігся на усмішку, і лагідно відповів:
— Біда в тім, пане прем'єр-міністре, що протилежна сторона теж володіє чарами.
На цих словах обидва чаклуни один за одним ступили в яскраво-зелене полум'я і зникли.
— РОЗДІЛ ДРУГИЙ —
Прядильний кінець
За багато миль звідти холодний туман, що тиснув на вікна прем'єр-міністра, стелився над брудною річкою, яка звивалася між зарослими бур'яном і засипаними сміттям берегами. Там стирчав величезний димар, похмурий і зловісний — усе, що залишилося від занедбаного млина. Не чути було ні звуку, окрім шепоту темної води, не видно було жодної ознаки життя, окрім худющої лисиці, що скрадалася понад берегом, сподіваючись винюхати у високій траві стару обгортку від риби з картоплею.
Аж ось з ледь чутним ляскотом біля річки постала з повітря струнка постать у каптурі. Лисиця завмерла, сторожко вдивляючись у цю дивну з'яву. Постать якусь мить роззиралася, а тоді рушила звідти легкими швидкими кроками, шурхочучи по траві полами довгої мантії.
Ляснуло вдруге, вже голосніше, і матеріалізувалася друга постать у каптурі.
— Стривай!
Різкий вигук налякав лисицю, що причаїлася в густій траві. Вона вистрибнула зі своєї схованки й помчала берегом. Спалахнуло зелене світло, почулося скавуління, й лисиця мертва впала на землю.
Друга постать перевернула тварину ногою.
— Звичайна лисиця, — пролунав з-під каптура байдужий жіночий голос. — А я було подумала, що то аврор... Циссі, зачекай!
Та особа, яку вона наздоганяла, зупинилася всього на мить, озирнувшись на спалах світла, а тоді почала дряпатися на берег, з якого щойно впала лисиця.
— Циссі... Нарцисо... послухай мене...
Друга жінка наздогнала першу, схопила її за руку, але та вирвалася.
— Іди собі, Бело!
— Ти повинна мене вислухати!
— Я вже все чула. І все вирішила. Відчепися від мене!
Жінка, яку звали Нарциса, видряпалася по схилу нагору, де річку від вузенької брукованої вулички відділяла огорожа зі старих рейок. Бела піднялася за нею. Вони стояли поруч і дивилися через дорогу на довгі ряди занедбаних цегляних будинків, що зяяли в темряві похмурими сліпими вікнами.
— Він тут живе? — зневажливо спитала Бела. — Отут? У цій маґлівській купі гною? Ми, мабуть, перші з наших, чия нога ступила...
Але Нарциса не слухала, вона вже прослизнула крізь прогалину в іржавій огорожі й бігом перетинала дорогу.
— Циссі, стривай!
Бела подалася за нею, а вітер ззаду полоскав її мантію. Вона побачила, що Нарциса біжить між будинками до іншої, майже такої самої вулички. Деякі ліхтарі були розбиті, тому жінки перетинали смуги світла і непроглядної темряви. Переслідувачка наздогнала свою здобич, коли та завертала за ріг, міцно схопила її за руку й повернула обличчям до себе.
— Циссі, не треба цього робити, не можна йому довіряти.
— Темний Лорд йому довіряє!
— Темний Лорд... думаю... помиляється, — засапалася Бела. Її очі блиснули з-під каптура, коли вона озирнулася, перевіряючи, чи немає тут нікого, крім них. — Так чи так, а нам наказали нікому про план не розповідати. Це була б зрада Темного Лорда і...
— Пусти, Бело! — огризнулася Нарциса й витягла з-під мантії чарівну паличку, погрозливо націливши її Белі в лице. Бела тільки всміхнулася.
— Циссі, на рідну сестру? Не посмієш...
— Нема такого, чого б я не посміла! — видихнула Нарциса і в її голосі почулися істеричні нотки. Вона махнула чарівною паличкою, наче ножем, і знову спалахнуло світло.
Бела як обпечена відсахнулася від сестриної руки.
— Нарцисо!
Але Нарциса вже бігла далі.