Не допусти, щоб я стала такою..." В голові у пеї все так сплуталося, що вона пе знала, чи шепоче про матір, чи про ту повію. На кожному кроці чатують бридкі дикі істоти, заспокоювала себе Кетрін, і треба остерігатися. У цих дикунів найжахливіша їхня потворність — їх ні полюбити, ні пожаліти. Всі нутрощі вивертає від огиди до них, ніде в собі не знайдеш жалощів... ось до чого вони врешті-решт тебе доводять.
Коли вона повернулася назад, перед її столом сидів містер Мотт — на тому самому стільці, де хвилину тому сиділа вересклива клієнтка. У зовнішності містера Мотта було щось таке, чого не забудеш, дарма що в її картотеці тепер налічувалося шістдесят п'ять родин; завжди в костюмі й при галстуку, він не мав притаманного прохачам зляканого виразу і не нампгапся розжалобити її, хоч і був завжди похмурий.
— Слухаю вас, містере Мотт,— сказала вона лед-ио чутно, займаючи своє місце під перехресними поглядами присутніх. Щойно вона сіла, всі відвернули погляди вбік.
Містер Мотт заговорив, показуючи перівні зуби — ці зуби їй раптом щось нагадали,— і губи його деякий час рухалися, поки вона почала розрізняти слова. Сьогодні вона дуже повільно, ніби вві сні, розуміла, що діється навкруг.
—— Я б не прийшов сюди вдруге,— почав він: так усі вони починали свою пісеньку: "Я б не прийшов гюди".— Я прийшов через...
Кетрін пробігла очима заведені на нього папери. Родина Мотт. Безробіття, звісно, ніяких заощаджень, п'ятеро дітей — одне розумово відстале, двоє на реєстровані судом у справах неповнолітніх, дружніш непрацездатна через хворий хребет. Однак містер Мотт зараз повідомляв щось важливе:
— А так, вона повіялася до своїх старих у Тениес-оі. Накивала п'ятами разом з дітлахами. Отже, я тенор сам і матиму роботу, тільки треба зачекати два тижні — ще два тижні, і тоіі хлопець, про якого я вам мазав...
Під його розповіді в неї наморочиться голова. У записах стояло, що містер Мотт працював у бакалійній крамниці.
— Ви втратили своє місце?
— Я не казав вам. Я б не прийшов сюди, якби не дітлахи.
— Ваші діти?
Він подивився на неї з виразом презирливої гордості, червоніючи.
— Ні, оті дітлахи, як я казав, школярі, що на канікулах. Мої діти поїхали до жінчиних старих.
Поїхали. В о н а втекла і забрала їх, сіла на міжміський автобус. Я кажу про дітлахів на канікулах, що шукають приробітку. Він наймає їх на неповний робочий день, а сам примушує працювати довше...
— Так, зрозуміло,— сказала Кетріп. Вона з тривогою відчувала, що він, розповідаючи, оцінює її. Невже та вересклива клієнтка оголила для всіх її рану? В словах містера Мотта вгадувалася якась уперта мстивість, хоча він говорив, як і всі ці люди, тихим нерішучим голосом.
— Вона каже, що знову вагітна,— провадив містер Мотт, нахилившись уперед з несподівано злісним осміхом,— то хай собі їде, кого вона злякала? Хай забирається до дідька разом з усім виводком, я можу тепер сам про себе подбати. Ще два тижні.
— Так,—проказала Кетрін кволим голосом. Матері стало зовсім погано того яс року, в грудні,
саме тоді, коли Кетрін підвищили, призначивши контролером, її перевели до іншого приміщення далі по коридору, до невеликої кімнатки з протягами від високих вікон, що виходили на бетонований спортивний майданчик католицької восьмирічної школи. В цьому ж кабінеті поруч з нею сиділи плішивий чолов'яга, який під час роботи раз у раз прочищав носоглотку, сопучи й харкаючи, і розумна сорокарічна жінка з окулярами в золотій оправі. Мати казала, що хоче померти вдома, але діти, родички й молодий рожевощокий лікар заявили, що це дурниці, що вона взагалі ніде не помре. "У лікарні завжди чергують доглядальниці,— сказала Лінор.— Найкраще для тебе зараз побути в лікарні". Лінор тепер стала дебелою жінкою з нарум'яненими щоками, її чоловік працював на тій самій фабриці, що й Бд. Наодинці з Кетрін сестри нагадували сполоханих гусок: смикаючи її за рукава, ніби вона, колись найменша, раптом стала найстарша й найдужча, вони шепотіли: "Боже мій, лімар каже, що надходить кінець, що однаково де..." < ІНдолашна матуся",— ґелґотіли вони, схлипуючи, див-іячись на Кетрін, немов на всевладну істоту, адже нона мала вищу освіту, працювала службовцем, носили дорогий костюм, і тому на ній лежав увесь тягар цього жаху і лише вона могла знайти порятунок.
— Бідолашна матуся, це такий удар для неї,— скапала Кетрін, дивлячись, як плачуть сестри,— у її власному сухому тілі не знайшлося місця для скорботи. Хоч би як глибоко опустився якір у його порожнечу, мін так і не долетів би до будь-якого почуття: смутку, жалощів чи навіть страху.
Та коли після смерті матері сестри довідалися, що та залишила Кетрін "усе" — старий будинок, меблі, посуд і трохи грошей,— сльози їхні висохли. Вони найняли адвоката, щоб відсудити "нерухоме майно", рівне за вартістю сумі, яку мати буцімто заборгувала їм багато років тому за виконання дрібних послуг: купівлю продуктів і всю ту роботу, яку буцімто викопували вони або їхні чоловіки. Кетрін, натішившись їхніми вигадками, віддала все, що вони просили. Не хотіла залишати в них ніяких почуттів до себе: ні любові, ні, звичайно, ненависті. Тепер їхня ненависть до неї вщухне, вилившись у безпідставне, глухе, віднині безсиле обурення. Вона їх збулася.
Кетрін помістила об'яву в бюро по продажу будинків для білих, хоч агент сказав їй, що надій мало. "Ніхто, крім кольорових, не купує в цьому районі",— по-ІІСІІИВ він. Три місяці жовте оголошення "Продається" иітало її на фронтоні будинку, як вона йшла вранці па службу чи поверталася надвечір назад, та коли встановлений термін минув, Кетрін вирішила не давати об'яви на наступний строк. Не хотіла продавати "кольоровим". Чому? Через матір. Але ж мати померла. То й що, адже мати була б принижена, довідавшись, що її будинок не складає цінності ні для кого, окрім "кольорових", тобто людей, у яких немає змоги придбати нічого кращого... Але ж мати померла. Так, померла, Кетрін це знала, проте все ще чекала, що стара з'явиться й почне снувати туди й сюди з віником і совочком для сміття. Зрештою вона почала думати про матір лише як про особу, що втримала її від заміжжя, але не відчувала до неї через це ненависті. Пе відчувала ні ненависті, ні обурення, взагалі нічого до неї не відчувала. Проте з будинку не вибралася.
Багато років Кетрін не розуміла сенсу своєї роботи, але несподівано збагнула, що люди, чиї прізвища значаться в картотеках, не клієнти, а якраз навпаки. Якщо роботу виконувати як слід, то коробки легшають. Робота взагалі не залежить від прохачів. Коли до її кабінету — вона обіймала вже посаду контролера — заходили підлеглі, упрілі й засмучені (можливо, з клієнткою сталася істерика, а ці молоді люди щойно зі студентської лави), Кетрін знала одно: робота, за яку їм платять гроші, полягає в тому, щоб скоротити списки. Кетріп варто було кинути побіжний погляд на принесені папери — вона стільки їх бачила,-— як відразу помічала фальш: "Ось подивіться, вони не одержували допомоги з травня по липень. Ви звернули увагу? Хто їх утримував, якщо вона непрацездатна? У неї мусить хтось бути, хто дає їй гроші, розпитайте її про це. Нате, заберіть папку. Ні, ні, ніякої допомоги".
Тепер їй не доводилося зустрічатися з прохачами, на її рішення не впливало особисте ставлення до людини, її вже не могло прикро вразити залляте слізьми обличчя чи поганий запах з рота. Взагалі пічого особистого, просто служба. З таким самим успіхом вона могла б проглядати прізвища в телефонному довіднику, судячи лише з вигляду прізвища, викреслити його чи лишити — деякі прізвища мали сумирний виг.'їлд, вони не скаржитимуться. Інші, навпаки, можуть репетувати і спробувати зняти бучу, і, хоч ніякої бучі не станеться, розумніше не гнівити ті прізвища, ндже будь-який розгардіяш — річ небажапа. Химерпо, що ті "прізвища" пов'язані з людьми, які чекають годинами в черзі в коридорі, за бар'єром, у пальтах, непорушні, мов вівці. Іноді від цієї думки в Кетрін наморочилася голова — так з нею траплялося ще в школі, коли вона марно старалася розв'язати якусь пад-то складну математичну задачу.
їй уже перейшло за тридцять, а вона й досі вважала себе молодою; зрештою, колеги були старші від неї. Н будинку шугали жахливі протяги, він був до того старий і похмурий, що саме відображення її стрункої постаті в коридорному дзеркалі переконувало Кетрін, що вона ще молода. І материна присутність здавалась такою зримою, що вона, Кетрін, все ще повинна була залишатися найменшою в сім'ї... Хоч вона вже не купувала нічних сорочок і купальних халатів з тайм пою надією, що це "для її весілля", проте не перестала мріяти про свого майбутнього чоловіка. Десь у глибині душі чекала на нього. Ніколи, жодного разу не згадала про свого нерішучого жениха — він помер разом з жінкою, що завадила їхньому шлюбові. Коли-не-коли приятельки зводили її з ніяковими чемними холостяками, але з того нічого не виходило. Іноді то були вчителі, іноді "самостійні ділові люди", то несміліші, то сміливіші, але завжди "до побачення" біля дверей будинку Кетрін виявлялося остаточним прощанням.
Якось вересневого дня, по обіді, невдовзі після її Іменин — Кетрін сповнилося тридцять чотири — вона прямувала до автобусної зупинки, коли її увагу привернув чоловік, що вийшов з аптеки. Трохи вагаючись, пін усміхнувся й гукнув:
— Алло, міс Елікзандер!
Вона сахнулася, почувши це звертання: "міс Елік-зандер" — так називали її в бюро на 4-й вулиці. Вона пильно подивилася на чоловіка. Невже це хтось з її підлеглих? Ні, не підлеглий і не клієнт. Високий, з вузьким обличчям і рідкуватим волоссям, років п'ятдесяти; темний костюм з блискучої тканини, саме такої, що рекламується в усіх магазинах осіннього одягу.
— Не впізнаєте? — всміхнувся він, показуючи криві зуби.
— Ви... містер Мотт?
— До дідька з містером! Просто Боб. Боб Мотт, радий познайомитися,— сказав він, трохи бентежачись цієї церемонної формули,— Тобто радий бачити вас знову. Стільки часу спливло.
— Мені теж приємно бачити вас,— мовила Кетрін, ніяковіючи.
У новому костюмі, до блиску наглянсованих дорогих черевиках і з таким рішучим, енергійним обличчям, він, ясна річ, задавав тон. Мужчина. Кетрін, завжди невпевнена в собі на високих підборах, уп'ялася пальцями в сумочку, силкуючись придумати, що сказати.