– Ні, не доводилось. Судячи з того, що я чув про неї, це дуже рішуча особа, яка ні перед чим не спиниться. Не вдавайтесь у романтику, Біллі. Іноді я починаю боятися, що у ваших жилах тече ірландська кров.
– І я теж не бачив її, – провадив Кйоу. – Але кажуть, що поряд з нею всі красуні, уславлені в міфології, скульптурі та літературі, здаються звичайними хромолітографіями. Досить їй, кажуть, глянути на мужчину, як він обертається в мавпу й лізе на пальму, щоб нарвати для неї кокосових горіхів. А цей президент – подумати тільки! В одній руці у нього – чорт знає скільки доларів, а в другій – ця муслінова сирена, і він скаче собі на доброму мулі, а навколо все співає й квітне. А бідному Біллі Кйоу за його велику чесність доводиться по-шахрайськи нівечити обличчя оцих напівмавп заради шматка хліба. Яка несправедливість!
– Не журіться, – сказав Гудвін. – Який же з вас лис, коли ви заздрите гусакові? Може, чарівна Гілберт уподобає вас і вашу фотографію після того, як ми обберемо її високого кавалера.
– І вона не прогадала б, – зауважив Кйоу. – Але це не по ній. її місце в галереї богів, а не на виставці цинкографічних знімків. З такою леді не занудьгуєш, і цьому президентові просто повезло. Та я чую, як лається Кленсі в задній кімнаті, адже йому доводиться працювати за двох.
І Кйоу поринув за лаштунки своєї "галереї", насвистуючи якийсь веселий мотив, що так не пасував до його недавнього зітхання з приводу сумнівного щастя президента-втікача.
Гудвін повернув з головної вулиці на бокову, дуже вузеньку, що перетинала головну під прямим кутом.
Ці бічні вулички заросли густою, буйною травою, яку поліція регулярно підрізала своїми мачете, щоб вона не заважала пішоходам. Вузькі кам'яні тротуари тяглися вздовж непоказних, одноманітних глиняних будиночків. На околицях міста ці вулички сходили нанівець, і натомість з'являлися вкриті пальмовим листям хатки карібів та бідніших тубільців, а також злиденні халупки ямайських та вест-індських негрів. Кілька більших будівель височіло понад червоною черепицею одноповерхових будиночків – башта тюрми, готель де лос Естранхерос[10], резиденція агента фруктової компанії "Везувій", крамниця й оселя Бернарда Бреннігена, руїни собору, де побував колись Колумб, і найрозкішніша будівля – Casa Morena – літній "білий дім" президента Анчурії. На головній вулиці, що тяглася вздовж берега – тобто на місцевому Бродвеї, – містились найбільші магазини, державний склад коньяку, пошта, казарми та торговий майдан.
Гудвін пройшов повз будинок, що належав Бернарду Бреннігену. Це була сучасна дерев'яна будівля на два поверхи. В нижньому містилась крамниця Бреннігена, на другому жив сам хазяїн. Навколо всього будинку йшла широка тінява веранда. Гарненька жвава дівчина в красивому білому вбранні, що ніби аж леліло на ній, перехилилася через бильця й усміхнулась Гудвінові. Вона була не смаглявіша за яку-небудь аристократку Андалузії і вся яскріла й палала, як тропічне місячне сяйво.
– Добривечір, міс Пауло, – сказав Гудвін, знімаючи капелюха зі своєю незмінною усмішкою. Він майже однаково приязно вітався і з чоловіками, і з жінками. Всі в Кораліо любили вітатися з велетнем американцем.
– Що нового, містере Гудвін? Тільки не кажіть, будь ласка, що у вас немає нічого нового. Ох, як жарко! Я почуваю себе точнісінько так, як Маріанна у своєму неприступному дворі – чи, може, то було на горі[11]? Така задуха!
– Ні, новин, здається, немає, – сказав Гудвін, зловтішно глянувши на неї. – От хіба тільки Джедді щодня стає чомусь усе сварливіший та подразливіший. Коли він найближчим часом не вгамується, я перестану курити у нього на веранді, хоч у всьому місті немає такої прохолоди, як там.
– Він зовсім не буває сварливий, коли... – вирвалось у Паули.
Та вона не доказала й сховалась, густо зашарівшись, бо мати в неї була метиска, і іспанська кров надавала дівчині соромливості, яка була справжньою прикрасою другої половини її поривчастої душі.
II. ЛОТОС І ПЛЯШКА
Уїллард Джедді, консул Сполучених Штатів у Кораліо, сидів за столом і, не поспішаючи, писав річний звіт. Гудвін, що зайшов до нього, як звичайно, покурити на своїй улюбленій веранді, не зміг його відірвати від роботи й пішов геть, добре вилаявши приятеля за негостинність.
– Я поскаржусь на вас у департамент, – сказав Гудвін, – якщо він існує не тільки на папері. Ні тобі ввічливості, ані гостинності. Ви не хочете розмовляти зі мною, навіть не пропонуєте випити. Добре ж ви репрезентуєте свій уряд!
Гудвін перейшов па другий бік вулиці, до готелю, де був єдиний більярд у Кораліо, – хто знає, може, карантинний лікар погодиться зіграти з ним партію. Він уже все підготував, щоб перехопити втікачів, і тепер йому залишалося ждати, коли почнеться справжня гра.
Консул не відривався від звіту. Йому було тільки двадцять чотири роки. Та й прибув він до Кораліо так недавно, що його службовий запал ще не встиг прохолонути серед тропічної спеки – між Раком та Козерогом такі парадокси припустимі.
Стільки-то тисяч в'язок бананів, стільки-то тисяч апельсинів та кокосових горіхів, стільки-то унцій золотого піску, стільки-то фунтів каучуку, кави, індиго та сарсапарелі... Справді, проти минулого року експорт збільшивсь аж на двадцять процентів!
Радість охопила консула. Можливо, думав він, у державному департаменті прочитають його звіт і звернуть увагу... Але тут він одкинувся на спинку стільця й засміявся. Він став таким самим дурнем, як і всі інші. Як він міг забути, що Кораліо – незначне містечко у незначній країні, в маловідомому закутку якогось другорядного моря! Йому спав на думку Грегг, карантинний лікар, що передплачував лондонський журнал "Ланцет", сподіваючись побачити там витяги зі своїх доповідей про бацилу жовтої пропасниці, які він надсилав до департаменту охорони здоров'я. Консул знав, що серед півсотні його знайомих у Сполучених Штатах не знайдеться жодного, хто б чув про Кораліо. Його звіт прочитають, у всякому разі два чоловіки: який-небудь дрібний урядовець у державному департаменті та складач у казенній друкарні. І, може, складач зверне увагу на підвищення торговельної активності в Кораліо й навіть скаже кілька слів про це своєму приятелеві за кухлем пива та порцією сиру.
Ледве він написав: "Незрозуміла млявість великих експортерів у Сполучених Штатах дає можливість французьким та німецьким фірмам контролювати практично всю торгівлю цієї багатої, квітучої країни", як раптом почув хрипкий гудок пароплавної сирени.
Джедді відклав перо, надів панаму, взяв парасолю. Він упізнав гудок "Валгалли", одного з пароплавів фруктової компанії "Везувій". У Кораліо геть усі, починаючи від п'ятирічних niños[12], можуть назвати вам кожний прибуваючий пароплав за звуком його сирени.
Консул подався до моря, тримаючись тінявого боку вулиці. Завдяки довгій практиці, він так точно виміряв свої кроки, що з'явився на піщаному березі якраз тоді, коли від пароплава вже повертався човен з митними урядовцями, які оглянули його вантаж згідно з законами Анчурії.
У Кораліо немає гавані. Таким суднам, як "Валгалла", доводиться кидати якір за милю від берега. Вантажать фруктами їх у морі з допомогою ліхтерів та шлюпок. У Солітасі, де є гарна гавань, можна бачити багато всяких пароплавів, але на рейді в Кораліо кидають якір майже виключно самі "фруктові". Іноді на кілька днів, ніби між іншим, зупиниться у відкритому морі яке-небудь каботажне судно, або таємничий бриг з Іспанії, або шикарний французький парусник. Тоді митні власті подвоюють свою невсипущу пильність. Вночі поміж берегом та кораблями починають шмигати загадкові шлюпки, а вранці у крамницях Кораліо помітно збільшується запас пляшок з трьома зірочками, різних вин та галантерейних товарів. Кажуть, що в такі дні у митних урядовців, у кишенях їхніх штанів, прикрашених червоними лампасами, бряжчить більше срібла, ніж звичайно, а в реєстраційних книгах не буває жодного запису про одержання митних платежів.
Човен з митниками й гічка "Валгалли" підійшли до берега одночасно. Коли вони зупинились – далі їх не пускала мілка вода, – до сухого берега залишалося ще добрих п'ять ярдів спінених прибоєм хвиль. Тоді напівголі каріби кинулись у воду й винесли на плечах судового комісара з "Валгалли" та маленьких тубільних урядовців у бавовняних сорочках, синіх штанях з червоними лампасами та солом'яних брилях з обвислими крисами.
В коледжі Джедді славився своєю грою в бейсбол. Тепер він закрив парасолю, встромив її в пісок і нахилився, спершись руками об коліна. Комісар, кумедно імітуючи позу подавальника, жбурнув консулові важку, перев'язану мотузкою пачку газет – "Валгалла" завжди привозила для нього газети. Джедді високо підскочив і з гучним "гоп!" піймав кинуту пачку. Люди на березі – майже третина всього населення міста – весело засміялись і заплескали в долоні. Щотижня очікували вони на це видовисько, і воно завжди тішило їх. У Кораліо не любили нововведень.
Консул знов розгорнув свою парасолю й пішов назад до консульства.
Представник великої нації мешкав у дерев'яному двокімнатному будиночку, оточеному з трьох боків галереею з бамбука та пальмового дерева. Одна кімната правила за контору й була обставлена дуже скромно: звичайний письмовий стіл, гамак та три незручні стільці з тростяним сидінням. На стіні висіли гравюри двох президентів Сполучених Штатів – першого й останнього. У другій кімнаті жив консул.
Коли він повернувся додому, була одинадцята година – пора першого сніданку. Чанка, служниця-карібка, що куховарила в нього, якраз накривала на стіл на тому боці галереї, що виходив до моря й мав славу найпрохолоднішого місця в Кораліо. На снідання був суп з акулячих плавців, тушковані земляні краби, плоди хлібного дерева, шматочок вареної ігуани, груші авокадо, щойно зрізаний ананас, червоне вино та кава.
Джедді сів до столу й, солодко потягаючись, розв'язав пачку газет. Два дні – або й довше – він читатиме в Кораліо про всякі світові події точнісінько так, як ми читаємо химерні повідомлення тієї неточної науки, яка береться описувати побут марсіан. Прочитавши газети, він розішле їх – по черзі – усім іншим мешканцям Кораліо американського походження.
Першою потрапила йому до рук газета з розряду тих товстих друкованих матраців, що на них, як розповідають, читачі нью-йоркських газет щонеділі поринають у літературний сон.