Засідання відкладено.
Ми дістали карти і почали обговорювати наші плани. Вирішили, що вирушаємо наступної суботи з Кінґстона. З самого ранку ми з Гаррісом спустимося до річки і вже на човні піднімемося до Чертсі. А Джордж, котрого до обіду з міста не витягти (щодня Джордж із десятої до четвертої спить у якомусь банку, і лише в суботу його будять і виставляють звідти о другій), зустріне нас там.
Де ми будемо ночувати — просто неба, чи в якихось готелях?
Я і Джордж були за те, щоб просто неба. Нам здавалося, що так ми зможемо краще відчути природу, насолодитися свободою, словом, буде щось таке, патріархальне.
Мало-помалу золоте кружало втомленого сонця ховається в гущі холодних, сповнених смутку хмар. Замовкають, немов діти у журбі, птахи, припиняють свої співи. І тільки жалібний крик куріпки та скрипуче кректання деркача час від час порушують первісну тишу, яка щільно окутала річище. У потемнілих водах, сумно зітхаючи, намагається востаннє побачити себе згасаючий день.
По обидва береги із темного лісу, що вже втратив свої обриси, незліченою ордою нічних привидів, крадучись, беззвучно насуваються сірі тіні, намагаючись прогнати залишки світла. Невидимою ордою вони мовчазно проходяться понад осокою та очеретом, що з тихим шелестом повільно колихаються вздовж берегів. Світ поринає у темряву, і ніч, сидячи на похмуро-величному троні, розпускає свої чорні крила, запалює у своєму примарному палаці тьмяні вогники зірок і у мовчазній величі запановує над ним.
Ми відтягли свого невеличкого човна до тихої затоки, встановили намет, приготували і з'їли нашу нехитру вечерю. Набито і підпалено люльки, і, немов тиха мелодія, лине бесіда. У перервах між нашою розмовою чути, як бавиться з човном річка, і нам здається, ніби вона розповідає старі дивні казки, відкриває свої таємниці і наспівує старих дитячих пісеньок, яким уже тисячі років і яких вона співатиме ще тисячі років. Аж поки її голос не стане хрипким і старечим. Нам, хто вже навчився любити її мінливу подобу і хто так часто намагався пригорнутися до її ніжних грудей у пошуку затишку, чомусь здається, що ми її розуміємо. Але навряд чи зможемо ми звичайними словами передати все те, що чуємо.
І ось ми сидимо там, біля річки, і місяць, що також закоханий у неї, нахиляється, аби поцілувати її ніжним цілунком, простягає свої срібні руки, щоб обійняти її. Ми дивимось, як вона пливе, то наспівуючи, то щось нашіптуючи, пливе до свого короля — до моря. І так триватиме, доки не затихнуть наші голоси, доки не згаснуть люльки, доки ми, прості, звичайні, доволі молоді люди, не починаємо відчувати, що нас наповнюють якісь дивні, то сумні, то солодкі, думки. Нам уже не хочеться навіть розмовляти, ми сміємося і, підіймаючись, вистукуємо попіл із наших згаслих люльок, говоримо одне одному "На добраніч" і, заколисані плюскотом води та шелестом дерев, вкладаємося спати. Величезні зірки мовчазно сяють над нами, і нам здається, що земля знову юна і прекрасна. Така, як вона була задовго до того, як століття переживань і суєти вкрили зморшками її чисте обличчя, як гріхи та нерозсудливість її дітей змусили постаріти її любляче і ніжне серце, яким воно було в ті далекі дні, коли вона, немов молода матір, пестила нас, своїх дітей, пригортаючи до грудей. До того, як припудрена цивілізація, з її удаваністю та в'їдливими глузуваннями, хитрощами звабила нас, змусивши покинути її ніжні руки, і спонукала нас соромитися того простого життя, яким ми жили, коли були з нею в її скромному і водночас величному будинку, в якому багато тисячоліть тому народилося людство.
Гарріс запитав:
— А що, коли піде дощ?
Немає нічого такого, що могло б викликати в Гарріса бодай якесь піднесення. Не поетична він натура.
Прагнути дістати зірку з неба — це не для нього. Не буває так, щоб ні з того ні з сього на очі йому наверталися сльози. Якщо в Гарріса в очах сльози, можна сміливо давати голову на відріз, що він або наївся сирої цибулі, або намастив собі на котлету забагато гірчиці.
Якби вам довелося стояти з Гаррісом уночі на березі моря і ви сказали:
— Послухай! Ти чуєш? То, мабуть, русалки співають у морських глибинах. А може, це засмучені духи співають псалмів над невинними потопельниками, що заплутались у морських водоростях? — Гарріс взяв би вас під руку і сказав:
— Я знаю, що це таке, мій друже: ти застудився. Ходімо зі мною, я знаю одну місцинку за рогом. Там чудове шотландське віскі — ти такого ще не куштував, вип'ємо по чарочці, і ти навіть незчуєшся, як воно приведе тебе до ладу.
Насправді у Гарріса завжди є місцинка неподалік, за рогом, де постійно є щось надзвичайне з випивки. Я переконаний, що якби ви зустріли Гарріса десь там, у раю (якщо таке можна припустити), його привітання звучало б приблизно так:
— Який я радий, що ти прийшов, мій старий друже. Ти знаєш, я знайшов тут чудову місцинку, неподалік, за рогом. Кажу тобі правду, нектар там — перший клас.
Проте в нашому випадку — мається на увазі ночівля просто неба — його вміння практично дивитись на речі було дуже доречним. Не зовсім приємно спати просто неба, коли на вас падає дощ.
Вечір. Ви до нитки промокли, у човні на добрих два дюйми води, і все натяглося вологою. Ви знаходите місце на березі, яке нібито ще не так залило, як усе довкола, і вирішуєте розташуватися на ніч саме тут. Ви витягуєте намет і вдвох із товаришем починаєте його встановлювати.
Він увесь мокрий і важкий, лопоче, падає на вас, обвивається довкола вашої голови, доводячи вас до сказу. Дощ не перестає лити ні на мить. Встановити намет досить непросто і в суху погоду, а в дощ — це титанічна праця. Вам здається, що замість того аби допомагати вам, той інший просто клеїть дурня. Щойно ви надійно закріпите свій бік, він свій відпускає і все псує.
— Що ти робиш! Нездара! — вигукуєте ви.
— Сам ти нездара! — відповідає він. — Ну, давай!
— Та не тягни. Ти все робиш не так, тупий віслюк! — кричите ви.
— Я все роблю правильно! — кричить він у відповідь. — Давай свій бік!
— Кажу тобі, що неправильно! — ваш крик уже схожий на ревіння, і ви ладні накинутися на нього. У нападі злості ви так натягуєте мотузку, що на його боці вискакують усі кілки.
— А-а, безголовий ідіот, — чуєте ви, як бурчить він собі під ніс, а потім з щосили тягне на себе, і весь ваш бік завалюється. Ви кидаєте на землю дерев'яного молотка і йдете довкола, виказуючи йому все, що ви про нього думаєте. Він також підіймається і, обходячи намет, іде слідом, щоб пояснити вам, хто ви такий. Ви ходите довкола, лаючись, доки намет не падає і не перетворюється на безформну пожмакану купу. Вам нічого не залишається, як дивитися одне на одного поверх його руїн, а потім ви обидва в один голос вигукуєте:
— Ну от! Я ж тобі казав!
Тим часом вашому третьому товаришеві, який вичерпував із човна воду і протягом останніх десяти хвилин, намочивши по самі лікті рукави, без угаву проклинав усе на світі, хочеться знати, що там у вас за галас і метушня, і чому досі не стоїть той клятий намет.
Врешті-решт намет якось встановлено, і ви переносите з човна усі речі. Спроби розпалити вогонь виявляються марними, ви запалюєте спиртівку і розсаджуєтесь довкола неї.
Основна складова всіх страв на вечерю — дощова вода. Хліб — на дві третіх із неї, з печінкового пирога вона аж тече, а варення, масло, сіль та кава взагалі перемішалися в ній, і зробилася юшка.
Після вечері ви бачите, що тютюн намок і палити нічого. На щастя, у вас є пляшка з якоюсь мікстурою, яка, коли вжити її у відповідній кількості, додає настрою і дурманить розум, тож жага до життя прокидається у вас із новою силою. Достатньою для того, щоб ви зрозуміли, що час лягати спати.
Уві сні привиджується, що вам на груди раптом всідається слон, вивергається вулкан, і вас поглинає морська безодня (слон і далі мирно спить собі у вас на грудях). Ви прокидаєтеся з думкою, що сталося щось жахливе. Спочатку ви думаєте, що настав кінець світу, але переконуєте себе в тому, що цього не може бути, — скоріш за все на вас напали злодії чи розбійники або спалахнула пожежа. Свою думку ви висловлюєте у звичайний спосіб. Але сподіватися на допомогу даремно, і ви відчуваєте, що вас гамселить і давить багатотисячний натовп.
Схоже на те, що у скрутному становищі не тільки ви. Ви чуєте чиїсь слабкі крики, які долинають десь ізнизу, з-під вашого ліжка. Для себе ви вирішуєте, що просто так ви їм не дістанетесь. Ви несамовито захищаєтесь: із войовничими криками посилаєте удари направо й наліво, руками і ногами. Аж раптом усі розступаються, і ваша голова опиняється на свіжому повітрі. За два фути від вас ви помічаєте нечіткі обриси напівроздягненого лиходія, який збирається вас убити. Ви приготувалися до бою з ним не на життя, а на смерть, і коли він починає нахилятися над вами, ви впізнаєте в ньому Джима.
— О-о, невже це ти? — говорить він, упізнавши вас.
— Я, — відповідаєте ви, протираючи очі. — Що сталося?
— Здається, клятий намет здуло, — говорить він.
— А де Білл?
І ви обидва починаєте, надриваючи горлянки, гукати Білла. Земля під вами то здіймається, то провалюється, і звідкись з-під уламків приглушений голос, який ви чули раніше, відповідає:
— Злізь із моєї голови!
З неймовірними зусиллями звідкілясь знизу виборсується Білл, увесь брудний, пом'ятий і потоптаний. І чомусь дуже розлючений — вочевидь, він твердо переконаний, що з ним це зробили навмисно.
Через сильну застуду, яку ви підхопили вночі, зранку у вас пропадає голос. Ви ладні роздерти все на світі. Під час сніданку ви тільки те й робите, що захриплим шепотом гарикаєтеся між собою.
Тому ми вирішили, що в хорошу погоду спатимемо просто неба, а коли дощ чи захочеться щось трохи змінити, як пристойні люди, будемо зупинятися в готелях, заїжджих дворах або винайматимемо номери при якихось трактирах.
Монморенсі наше рішення досить-таки сподобалося. Романтична самотність йому була не до душі. Йому б побільше галасу, і що забава простіша, то кумеднішим він бував. Поглянувши на Монморенсі, можна подумати, що то ангел спустився з небес, який чомусь відмовився від людської подоби і втілився в невеличкому фокстер'єрі. Здавалося, щоразу, коли він гавкає, можна почути щось на зразок: "який — порочний — цей — світ — і — як — я — хотів — би — щось — зробити — щоб — він — став — кращим!".