Одна з тих горопашних курвочок, які полюють на вулиці Нотаріусів за бідними, мов церковні миші, клієнтами, звично попросила у мене цигарку, і я так само звично відповів: "Я кинув курити тридцять три роки два місяці і сімнадцять днів тому". Минаючи фасад "Ель Алямбре дель Оро", я глянув на себе в освітлених вітринах і побачив не таким, яким відчував, а старшим і гірше вбраним.
Незадовго перед десятою я сів у таксі і попросив шофера відвезти мене на міський цвинтар, аби він не здогадався, куди я прямую насправді. Таксист весело подивився на мене у дзеркало і сказав: "Не лякайте мене, пане мудрецю, дай Боже, аби я був так жив-здоров, як ви". Ми висіли разом перед кладовищем, бо він не мав дрібняків, і нам довелося розміняти гроші в "Могилі", убогій корчмі, де оплакують своїх небіжчиків опівнічні пияки. Коли ми порахувалися, таксист сказав мені серйозно: "Вважайте, пане, дім Рози Кабаркас вже зовсім не той, що був". Мені лишалося тільки подякувати йому, бо, як усі на світі, я упевнився, що для таксиситів з пасео Колумб немає таємниць під сонцем.
Я зайшов углиб убогого кварталу, який не мав нічого спільного із тим, який я знав свого часу. Це були ті ж широкі вулиці з гарячим піском під ногами, хати з відчиненими дверима, стіни з негембльованої дошки, покрівлі з пальмового листя, висипані щебенем патіо. Але тутешній люд згубив свій супокій. Майже у кожнім домі гриміла гульня, віддаючи луною аж в утробі. За п'ятдесят сентаво усякий міг зайти на вподобану ним забаву, але так само міг лишитися танцювати задурно на тротуарі. Я ступав, бажаючи провалитися під землю у своєму дженджуристому вбранні, але ніхто не звернув на мене уваги, окрім якогось сухореброго мулата, що дрімав навсидячки у брамі багатоквартирного дому.
— Моє шанування, пане вчителю, — заволав він від усієї душі, — файного вам грання!
Що я міг зробити, окрім як подякувати йому? Тричі я мусив спинятися, аби перевести дух, доки вибрався узвозом догори. Звідтіль я побачив велетенський мідний місяць, що підіймався над горизонтом, і через несподівану потребу живота злякався, чи дійду я, куди наладився, але вона скоро минулася. В кінці вулиці, де околиця переходила у ліс фруктових дерев, я зайшов до крамниці Рози Кабаркас.
Вона була вже не та, що колись. Найобачливіша і через те найзнаменитіша бордельна мадам. Здоровецька тітка, яку ми хотіли проголосити сержантом пожежної команди — як через її огрядність, так і через проворність у гасінні свічок у парафіяльній церкві. Але самотність висушила її тіло, поморщила шкіру і так вправно потоншила голос, що вона скидалася на стару дівчинку. Такими ж, як раніше, лишилися тільки чудові зуби, один з яких був позолочений з причини кокетства. Роза додержувала суворої жалоби за померлим на п'ятдесятому році спільного життя чоловіком, до якої додалось щось на подобу чорного капору після смерті єдиного сина, який їй помагав у її неправедних ділах. Живими лишалися тільки прозорі й безжальні очі, і по них я збагнув, що норов її не змінився.
Лампа в крамниці давала скупе світло, шафи на товар були майже порожні і навіть не слугували ширмою для голосного бізнесу, про який увесь світ знав, але ніхто не визнавав. Роза Кабаркас якраз випроводжала клієнта, коли я увійшов навшпиньках. Не знаю, чи справді мене не впізнала, чи удала це задля пристойності. Я сів на лавку, дожидаючи, поки вона звільниться, і спробував відтворити в пам'яті, якою вона була колись. Не раз і не два, коли ми обидвоє були ще можні, вона також позбавляла мене страхів. Гадаю, Роза прочитала мої думки, бо обернулася і так мене обзирнула, аж я збентежився. "Роки минули тебе стороною", — зітхнула сумно. Я схотів їй полестити: "Тебе вони змінили тільки на краще". "Серйозно, — сказала вона, — навіть злегка оживили твою фізію дохлого коня". "Мабуть, це тому, що я змінив ясла", — підкусив я її. Вона пожвавішала: "Наскільки я пам'ятаю, ти мав такий, як лом у каторжника. Як він поводиться?" Я вивернувся: "Єдиною різницею, відколи ми не бачились, є те, що часами мене пече в дупі". Вона відразу поставила діагноз: "Бо їй бракує ужитку". "Вона у мене тільки для того, для чого сотворив її Господь", — відказав я, але мене й справді пекло вже віддавна, і завжди при повному місяці. Роза покопирсалася у своїй кравецькій скриньці і відкупорила слоїчок з якоюсь зеленою маззю, що пахнула бальзамом з арніки. "Скажеш дівчині, щоб помастила тобі пальчиком отак", — із безсоромною красномовністю повела вказівним пальцем. Я відповів, що дякувати Богу годен іще дати собі раду і без хлопського шмаровила. Вона глузливо осміхнулась: "Ах, зжальтесь наді мною, пане вчителю". І перейшла до діла.
Дівчина вже від десятої в кімнаті, сказала. Вона гарна, чиста і добре вихована, але до смерті перелякана, бо одна її подруга, що втекла була з докером з Гайри, по двох годинах стекла кров'ю. "Ну що ж, — визнала Роза, — ясно, чому хлопаки з Гайри славні тим, що під ними й мулиці співають". І вернулася до суті справи: "Бідолашка, до всього того вона ще мусить працювати цілий день на фабриці, пришивати ґудзики". Мені це видалось не такою вже й тяжкою роботою. "Так думають чоловіки, — мовила Роза, — але це гірше, ніж лупати камінь". А ще вона зізналася, що напоїла дівчину бромом і валер'янкою і зараз та спить. Мене взяв страх, що оці жалощі — то ще один маневр для того, аби заправити вищу ціну, але ні, сказала Роза, слово їх золоте. І правила тверді: за кожну річ платиться окремо, живими грошима і наперед. Отак-от.
Я подався слідом за нею через патіо, зворушений бабкуватістю її шкіри і тим, як вона дибає опухлими ногами в панчохах з простої бавовни. Місяць уповні зближався до центру неба, і світ, здавалося, потопав у зелених водах. Поблизу крамниці було накриття з пальмового гілля для бенкетів владоможців з численними шкіряними ослонами і гамаками, учепленими до опори. На задньому дворі, де починався ліс фруктових дерев, стояли в ряд шість хатин з нешпарованого саману із сіткою від мошкари на вікнах. В єдиній, що була зайнятою, ледь світилося, і по радіо Чорна Тоня співала пісню про нещасну любов. Роза Кабаркас перевела віддих: "Болеро — то саме життя". Я був згоден, але донині не насмілювався це написати. Вона штовхнула двері, вступила на хвильку і знову вийшла. "Усе ще спить, — проказала. — Ти добре зробив би, якби дав їй відпочити, скільки проситиме її тіло, твоя ніч довша, ніж її". Я стуманів: "А мені що, по-твоєму, робити?" "Здогадаєшся сам, — сказала вона з якоюсь недоречною лагідністю, — на те ти і мудрець". Розвернулася і залишила мене сам на сам із переляком.
Відступати не було як. Із завмерлим серцем увійшов я до кімнати і побачив дівчину, що спала на величезному чужому ложі нага й беззахисна, як породила її мати. Вона лежала на боці, обличчям до дверей, освітлена яскравим світлом горішньої лампи, яке не пропускало жодної деталі. Я присів на край ліжка, заворожено вбираючи її всіма органами чуття. Вона була смаглява й тепла. Її омили і причепурили так, що навіть пушок, який пробивався на її передку, не лишився недоглянутим. Волосся завили кучерями, нігті на руках і ногах були вкриті прозорим лаком, але шкіра кольору меляси виглядала шорсткою і занедбаною. Новонароджені груденята усе ще скидалися на хлопчачі, але їх, здавалося, підганяла якась таємна енергія, готова ось-ось вибухнути. Найгарнішими у неї були великі стопи для скрадливої ходи з довгими і чуттєвими, як у декого на руках, пальцями. Незважаючи на вентилятор, тіло її зросили фосфоруючі краплини поту — жарінь робилася все нестерпнішою, чим глибшою ставала ніч. Неможливо було уявити, яким є її грубо наквацяне обличчя через товсту кірку рисової пудри з двома латками рум'ян на щоках, накладні вії, немов закаляні сажею брови та повіки й потовщені кавовою помадою уста. Але ні шмаття, ні білила не могли замаскувати її натуру: задертий догори ніс, зрослі брови, випнуті губи. "Молодий бичок для кориди", — подумав я.
Об одинадцятій я приступив до своїх щоденних процедур у ванній, де на стільці була складена її убога одежина з претензією на вишуканість: сукня з тонкої вибійки у метелики, жовті панталончики з мадаполаму і мотузяні сандалії. Поверх одежі лежали копійчаний браслет і філігранної роботи ланцюжок з образком Божої Матері. На поличці над умивальником — торбинка, у ній губна помада, пуздерко рум'ян, ключ, кілька мідяків. Усе таке дешеве та ветхе, що я й уявити не міг когось настільки бідного, як вона.
Я роздягнувся і як міг акуратно розвісив на вішаку свої речі, щоби не попсувати шовкової сорочки і не помнути костюма. Подзюрив в унітаз навсидячки, аби не забризкати обідок, як навчила мене Флоріна де Діос, усе ще незагайним і безперервним — відкинемо зайву скромність — струменем, мов у дикого жеребця. Перед тим як вийти, заглянув на себе у люстро над рукомийником. Коняка, що глянув на мене з тамтого боку, був не мертвий, тільки понурий, мав папське підгорля, припухлі повіки і облізлу гриву, яка була колись буйним чубом.
— Холєра, — промовив я до нього, — що ж я можу вдіяти, коли тобі не любий?
Намагаючись не розбудити дівчини, я голий сів на постіль з уже призвичаєними до облуд червоного світильника очима і ретельно обдивився її з голови до п'ят. Ковзнув пучкою вказівного пальця вздовж її спітнілої потилиці, й уся вона стрепенулася всередині, мов струна арфи, із мурмотінням повернулася до мене і оповила пеленою свого кислого подиху. Великим і вказівним пальцями я затис їй носа, та вона випручалася, відсунула голову і обернулася до мене спиною, так і не прокинувшись. През якусь несподівану спокусу мені схотілося коліном розсунути їй ноги. При перших двох спробах я відчув опір її напружених стегон. Заспівав їй на вухо: "Ліжко Дельгадіни обступили янголи"[9]. Вона ледь розпружилася. У мене по жилах розлився гарячий потік, і мій неквапливий вислужений звір пробудився зі свого довгого сну.
Дельгадіно, серденько, благав я її спрагло. Дельгадіно. Вона тужливо застогнала, вивільнилася з моїх стегон, і, відвернувшись спиною, скрутилася, мов равлик у мушлі. Настоянка валеріани була, мабуть, такою ж дійовою для мене, як і для неї, бо нічого не сталося — ні з нею, ні з ким іншим.