Я сам ладен був плакати з живого жалю до себе. Голос мій подеколи аж сльозами бринів. їй-бо, це було так зворушливо!
А та добра душа з кожною новою рискою до портрета
підкладала мені ще чого-небудь. Вона загорнула мені й пакунок на дорогу. Поклала туди гурт варених яєць, перцю, й соді, і ще чогось, а на додачу велике яблуко. Наділила вона мене трьома парами грубих червоних вовняних шкарпеток, дала чистих хусточок і ще бозна-чого, я вже тепер і позабував. І весь час вона варила й варила, а я все їв та їв. Жер я, мов той дикун, але зважте, передо мною лежала неблизька дорога через Сієрру на сліпому багажнику, і я не знав, де й коли їстиму знову. І весь цей час, наче мрець на бенкеті, мовчазно й непорушно низав мене очима її власний нещасливий син. Для нього я, мабуть, втілював таємничість, і романтику, й пригоду — все недосяжне для його хирлявого, безживного організму. І однак раз чи два я мимохіть запитав себе, а чи він, бува, не бачить мене наскрізь до самих глибин мого облудливого нутра?
— Але куди ж ти добираєшся? — поцікавилась жінка.
— До Солт-Лейк-Сіті,— відказав я. — Там у мене сестра — заміжня сестра. — Я прикинув, чи не зробити її мормонкою, та вирішив, що не варт. — Чоловік у неї водопровідник — працює за контрактом.
Ну, а я знав, що водопровідники, які працюють за контрактом, славляться дуже добрими заробками. Одначе вже пробовкнувся. Тепер лишалось хіба якось викручуватись.
— Вони б надіслали мені грошей на дорогу, якби попросити, — пояснив я, — але в них у родині хворіли, та ще й по роботі неприємності. Компаньйон обшахрав мого шуряка. Тож я й не хотів писати про гроші. Я знав, що якось і так доберусь. Я їм закинув навтямки, що в мене вистачить, аби дістатися до Солт-Лейк-Сіті. Вона така люба й добра. А за мною аж дух ронить. Я, певно, піду в учні до шуряка. У сестри дві доньки. Молодші від мене. Одна ще зовсім немовля.
З-поміж усіх заміжніх сестер, що я розпорошив по великих містах Сполучених Штатів, ця сестра із Солт-Лейк-Сіті моя улюбленка. І вона для мене, як жива. Коли я розповідаю про неї, то уявки бачу її саму, й двох донечок, і чоловіка-водопровідника. Вона огрядна, по-материнському добра жінка, якраз на межі здорової повноти, із тих, знаєте, що завше варять ласі наїдки і ніколи не гніваються. Вона чорнявка, чоловік у неї спокійний та добросердий. Часом я аж наче знаю його зовсім добре. І хто зна, може, одного дня я і зустрінуся з ним? Пригадав же старий моряк Білі
Гарпера, то чом би й мені десь не спіткати свого шуряка із Солт-Лейк-Сіті?
Але знов-таки, в глибині душі я твердо знаю, що ніколи не здибаюсь увіч ні з ким із численних своїх батьків, дідів та бабусь, — бо я, бачте, незмінно заганяю їх на той світ. Хвороба серця — мій улюблений спосіб позбутися матері, хоч подеколи я вбавляю їй віку за допомогою сухот, запалення легенів та черевного тифу. Правда, як то можуть засвідчити полісмени з Вінніпега, дід і баба мої живуть в Англії, але то було давно, і досить імовірно, що донині й вони вже повмирали. Листів принаймні я від них не діставав.
Я плекаю надію, що та жінка з Рено прочитає ці рядки і пробачить мені мою безсоромну нещирість. Я не збираюся перепрошувати її, бо сумлінням не угризаюсь. Молодість, радість життя, потяг до пригод — ось що завело мене під її двері. Мені то пішло на користь. Це навчило мене, що людській натурі притаманна внутрішня добрість. Сподіваюсь, що і їй то пішло на користь. У кожному разі, тепер вона може посміятись від душі, коли дізнається, як то воно було насправжки.
Але тоді моя історія була для неї "правдива". Вона вірила в мене і мою рідню і пройнялася турботою через ту мою небезпечну подорож до Солт-Лейк-Сіті. Ця її турбота мало не завела мене в халепу. Саме коли я вже виходив, тримаючи обіруч наїдки на дорогу, а кишені віддималися мені від грубих вовняних шкарпеток, вона здумала про якогось там свого небожа, чи дядька, чи ще котрогось родича — поштового залізничника, що саме цього вечора мав проїздити на тому поїзді, що ним я нібито збирався махнути зайцем. Ото на руку ковінька! Вона відпровадить мене до станції, розповість поштовикові мою історію і вмовить його прихопити мене з собою у поштовий вагон. Так легко й безпечно дістанусь я аж до Огдена, а там до Солт-Лейк-Сіті лиш кілька миль. Мені аж у п'ятах похололо. Вона збуджено заходилась розвивати свій план, а я з похололими п'ятами мусив удавати безмежну радість і захоплення через таку полагоду моїх труднацій.
Полагода! Адже я налаштувався махнути в той вечір на захід, а тут ще доведеться пертися на схід. Я таки вшелепався, бо не стало мені духу сказати їй, що все те було мерзенним ошуканством, і, вдаючи захват, я натужно мізкував, як же мені з тої біди вибратись. Та рятунку не було ніякого. Вона запровадить мене аж у поштовий вагон — так сама сказала — а потім уже той її поштовик довезе мене до Огдена. А відтак мені доведеться теліпатись назад за сотні миль пустизни!
Але того вечора мені таки щастило. Саме як ладна була вже натягти свій капелюшок і йти зі мною, вона схаменулась. Її родич-поштовик не мав за розкладом проїздити того вечора, йому пересунули чергу. Приїздитиме він тільки за дві доби. Я був порятований, бо, звісно ж, моя непогамовна молодість не дозволить мені длятись тих два дні. Я бадьоро запевнив її, що швидше доберуся до Солт-Лейк-Сіті, коли вирушу одразу, і я таки вирушив, а у вухах мені відлунювали її благословення та найзичливіші побажання.
Ну, а ті вовняні шкарпетки були ого-го! Хто-хто, а я вже знаю. Пару їх я одягнув тої ж ночі, коли їхав на захід, на сліпому багажнику трансконтинентального.
МОЄ ТАКИ ГОРОЮ
Як не підведе випадковість, то путній гобо, молодий та меткий, здатен узяти гору над цілим поїздом попри всі зусилля бригади "струтонути його під укіс" — при конечній, звісно, умові, ЩО це діється нічної доби. Як уже такий гобо наполяжеться взяти гору, то він таки постановить на своєму, хіба трапиться яка приключка. Поїздовій бригаді нема іншого законного способу, поза вбивством, щоб струтонути його під укіс. А віра в те, що поїздова бригада не зупиниться й перед убивством, повсюдно поширена у світі волоцюг. Не мавши пагоди пересвідчитися в цьому на власному бурлацькому досвіді, особисто я того запевнити ке можу.
Але ось таке чував я про "лихі" дороги. Якщо волоцюга "заліз під спід" на пруття, а поїзд жене повним гоном, то виглядає на те, ніби його відти ніяким богом не викурити, доки не стане поїзд. Зручно примостившись на візку під захистом чотирьох коліс та залізного плетива, волоцюга "чхати хтів" на всю бригаду, — так принаймні він собі гадає, аж одного дня поїде на пруттях лихою дорогою. Це звикло така дорога, де нещодавно волоцюги вбили одного чи кількох залізничників. Зглянься, господи, на волоцюгу, якого запопали "під сподом" на такій дорозі, бо то вже таки його запопали, хоч би поїзд і витискав шістдесят миль на годину.
"Гицель" (гальмівним) бере шворінь од вагонної зчепи та довгу линву і йде в тамбур перед вагоном, де під сподом лежить волоцюга. Припинає шворінь до линви, закидає ного вниз поміж вагони і попускає линву.
Шворінь б'ється об шпали, відскакує від вагонового піддона і знов б'ється об шпали. Гицель водить ним на всі боки: то трохи послабить линву, то трохи підтягне, даючи своїй зброї вдаритися і так, і сяк, і онак. Кожен удар летючого шворня згубний, а при шістдесяти милях на годину він витатакує справжню зорю смерті. На другим день рештки того волоцюги підбирають уподовж залізничної колії, а в місцевій газеті з'являється коротенька нотатка про невідомого, безперечно волоцюгу, очевидячки II якого, що, ймовірно, мав завалитися спати на рейках.
На приклад того, як удатний гобо може взяти гору над цілим поїздом, надумавсь я оце розповісти вам випадок із власного досвіду. Був я в Оттаві, добиваючись на захід Канадською Тихоокеанською. Три тисячі миль цієї залізниці слались передо мною; насувалися зазимки, а моя дорога перетинала Манітобу та Скелясті гори. Зо дня на день можна було сподіватися собачого холоду, і кожна згаяна хвилина означала додаткові труднощі в подорожі. До того ж мене злість брала. Від Монреаля до Оттави сто двадцять миль. Хто-хто, а я знаю, бо щойно подолав їх і вхекав на те шість днів. З незнаття я не подався головного магістраллю, а манівцями, і потрапив на якийсь миршавий "висмик" із двома лишень приміськими поїздами денно. І ці шість днів я прожив на сухих шкоринках, нажебраних у фермерів-французів, та й тих мав не вдосталь.
А тут ще моя злість розтроюдилася за той день, що я промотався по Оттаві, роздобуваючи одежу на дорогу. Бо ж Оттава, як правду сказати, щодо жебрання одягу найсутужніше місто на всі Сполучені Штати з Канадою разом; єдиним винятком є Вашингтон, округа Колумбія. Це останнє благословенне місто скупе — далі нікуди. Я товкся там колись битих два тижні, силкуючись розжебрати пару черевиків, та так і виїхав ні з чим до Джерсі-Сіті.
Але повернімось до Оттави. Якраз о восьмій ранку я вирушив по одяг. Я запопадливо працював цілий день. Пройшов я миль сорок, їй-бо, розмовляв із господинями тисячі домів. Не мав навіть обідньої перерви. І ось о шостій вечора, по десяти годинах безугавного безрадісного труду, мені все ще бракувало однієї сорочки, а штани, якими я розжився, були затісні та ще й виявляли всі ознаки завчасної руїни.
О шостій я облишив роботу й подався на сортувальну станцію, маючи надію роздобути дорогою якогось харчу. Та лиха доля все ще тяжіла наді мною. Дім за домом годував мене облизнем. Аж нарешті мені тицьнули "дайку".
Я піднісся духом, бо це була найбільша дайка за весь мій тривалий та розмаїтий досвід. То був пакунок, загорнений у газети і завбільшки в цілу валізку. Я поквапився на безлюдний пустир і там розгорнув пакунок. Перше, що я уздрів, було тістечко, далі ще тістечка всякого сорту й масті і знов-таки вони ж. Однісінькі тістечка. І ніякого хліба з маслом та здоровими скибками солонини — самі лише тістечка, і це мені, що від самого їх вигляду мене нудить. За інших часів, на іншому підсонні певне племено сиділо й плакало на ріках вавілонських. І на безлюднім пустирі в гордій столиці Канади я теж сидів і плакав… над кучугурою тістечок.