Ні! Й це не годиться, бо від чого ж відмичка? А що, якби влаштувати трансмісію почуттів — один відчуває за всіх, усі за одного? Але, правда, це вже було. Саме так діяв Альтруїзин... То, може, зробити так: кожен має вмонтований у тулуб невеличкий детонатор із приймачем, і якщо йому, за його лихі й підлі вчинки, бажають злого більше ніж десять ближніх, від додавання їхніх десяти побажань на гетеродиновому вході той, до кого вони адресовані, злітає в повітря. Ну? Чи не уникав би тоді кожен Зла гірше, ніж зарази? Напевно, що уникав би, та ще й як! Принаймні... що ж то за щасливе життя з міною сповільненої дії біля шлунка? Зрештою, могли б виникати таємні змови проти певних осіб, досить було б, щоб десятеро негідників змовилися проти невинного, і вже того невинного — на дрібний мак... Ну, то, може, просто поміняти знаки? Теж нічого не дасть. Що ж це за лихо, коли я, здатний пересувати галактики, як шафи, не можу розв'язати такої наче простої конструкторської задачки?! Припустімо, що кожен громадянин суспільства є вгодованим, рум'яним і веселим, що він від ранку до вечора співає, підскакує й хихоче, що робить іншим добро, та з таким запалом, аж усе тріщить, а інші й собі, а як кого спитати, кожен уголос кричить, що страшенно радий з власного й загального існування... Чи таке суспільство було б ще недостатньо ощасливленим? Хоч би там не знати що, а ніхто нікому Зла там бажати не може! А чому не може? Тому, що не хоче! А чому не хоче? Тому, що це йому нічого не дасть. От і розв'язок! Хіба ж не чудовий у своїй простоті план для масового виробництва? Хіба це не означає, що там усі на чотири ноги щастям підкуті? Спитаємо, що на це той цинік-мізантроп, той скептичний агностик, Кляпавцій, скаже — куди він устромить свою запліснявілу копійку глузів і знущання! Нехай бавиться зачіпками, нехай шукає дірки в цілому, коли кожен робить іншому щораз краще й краще, так що вже далі нікуди... Гм, а чи не замучаться вони, не втомляться, не попадають під градом і лавиною таких добрих учинків? Ну, то треба вмонтувати слабенькі редуктори або якісь дросселі, щастевідпорні стінки, комбінезони, екрани, ізолятори... Стривай, тільки не треба поспішати, аби знову чогось не пропустити. Отже, по-перше — веселі, по-друге — доброзичливі, по-третє — скачуть, по-четверте — рум'яні, по-п'яте — їм чудово, по-шосте — надійні... досить, можна починати!"
До обіду він трохи поспав, бо ці роздуми його страшенно стомили, а потім швидко, бадьоро схопився, накреслив плани, наперфорував смужки програм, вирахував алгоритми і для початку збудував щасливе суспільство, що складалося з дев'ятисот осіб. А щоб у ньому панувала рівність, зробив усіх дивовижно схожими між собою. А щоб не побилися за їжу чи питво, влаштував їх пожиттєвими абстинентами від будь-якої страви й напою: холодний атомний вогник був для них джерелом енергії. Потім Трурль сів на призьбі й до заходу Сонця дивився, як вони підстрибують, верескливо виявляючи свою щасливість, як роблять одне одному добро, погладжуючи одне одного по голові й прибираючи каміння з дороги, як вони, міцні, жваві й веселі, живуть у піднесенні й безтурботності. Коли хто звихнув ногу, від натовпу ставало аж чорно, і бігли не з-за цікавості, а через категоричний імператив активного співчуття. Правду кажучи, від надміру запопадливості на початку часом комусь відривали ногу, замість її вправити, але він підрегулював редуктори, докинув опорів і потім запросив Кляпавція. Той якийсь час спостерігав радісні вибрики, з досить понурою міною слухав галайкання, потім подивився на Трурля й спитав:
— А вони можуть сумувати?
— Таке дурне питаєш! Певна річ, що не можуть! — відповів той.
— Отож приречені вічно так скакати, рум'янитись, робити добро і вголос верещати, що їм чудово?
— А певно!
А що Кляпавцій не висловив не лише скупої, але й узагалі жодної похвали, то Трурль гнівно кинув:
— Може, це видовище монотонне, не таке мальовниче, як батальні сцени, але моїм завданням було ощасливити, а не обдарувати кого-небудь драматичним видовищем!
— Оскільки вони роблять те, що роблять, бо мусять, мій Трурлю, — озвався Кляпавцій, — то в них стільки Добра, як у трамваю, котрий не може тебе переїхати, коли ти стоїш на тротуарі, бо не зійде з рейок. Не той, Трурлю, відчуває щастя, роблячи Добро, хто мусить безупинно поглажувати інших по голові, захлинатись від утіхи й прибирати камені з дороги, а той, хто може плакати, розбити каменем голову, але з доброї волі й сердечної ласки так не чинить! Ці твої примушенці є лише знущанням над високими ідеалами, над якими тобі вдалося добре поглумитися!
— Та що ти кажеш! Вони ж усе-таки розумні істоти... — пробелькотів ошелешений Трурль.
— Так? — спитав Кляпавцій. — Зараз переконаємось!
А тоді, зайшовиши поміж Трурлевих доскональців, щосили зацідив у чоло першого ж, який трапився йому під руку, й спитав:
— Щасливий, добродію?
— Шалено! — відповів той, тримаючись за голову, на якій вискочила ґуля.
— А тепер? — спитав Кляпацій і так його стусонув, що той гепнув на землю. ‘Ще не встав, іще пісок випльовував, а вже кричав:
— Щасливий, милостивий пане! Так мені гарно!
— От і маєш, — лаконічно відказав Кляпавцій остовпілому Трурлеві й пішов геть.
Страшенно засмучений, Трурль по одному спровадив своїх доскональців до лабораторії і там розібрав їх до останнього шурупа, і жоден з них при цьому не опирався, навпаки, деякі як могли, допомагали йому, притримуючи ключі, обценьки, і навіть гупали молотком по черепу, коли його покришка виявлялася надто щільно припасованою й не хотіла відходити. Частини поскладав назад до шухляд на полиці комори, зірвав із кульмана плани, подер їх на шматочки, сів за стіл, що аж угинався під купою філософсько-етичних книг, і тихо зітхнув.
— Гарна історія! Ну й зганьбив мене цей розбійник, цей зірвишруб, мій так званий приятель!
Трурль вийняв з-під скла модель пермутатора, пристрою, який переводив кожне відчуття у прагнення взаємної турботи і загальної доброзичливості, поклав його на ковадло і сильними ударами розбив на друзки. І легше йому від того не стало. Подумав, позітхав і взявся до здійснення іншого задуму. Цього разу з-під його рук вийшло чимале суспільство — три тисячі добірного люду — яке відразу ж обрало собі владу таємним і прямим голосуванням, а тоді взялося до різних справ: одні споруджували будинки і зводили огорожі, інші відкривали закони Природи, ще інші займалися іграшками та різними дрібничками. Кожне з нових Трурлевих створінь мало в голові гомеостатик, а в тому гомеостатику приварені по боках заклепки, поміж ними й могла собі гуляти його вільна воля як їй заманеться; а під сподом знаходилася пружина Добра, котра тягнула на свій бік значно сильніше, ніж інша, менша, притримувана колодкою, пружина деструкції і руйнації. Крім того, кожен громадянин посідав високочутливий датчик сумління, вміщений між двома зубчастими скобами, які починали його гризти, коли він збочував зі шляху чесноти; при випробуванні в майстерні дослідного зразка, коли доходило до докорів сумління, вони виявлялися такими сильними, що нещасних підкидало дужче, ніж від гикавки й навіть від танцю святого Вітта; і тільки коли розкаяння, шляхетні вчинки і альтруїзм помалу підживлювали конденсатор, його поштовх розтискав зубці прикусу сумління і змащував датчик. Обдумано це було мистецьки, нема що казати! Трурль навіть задумався над тим, чи не поєднати додатнім зворотним зв'язком докори сумління з болем зубів, але потім відмовився від цього, боячись, що Кляпавцій знову почне торочити своєї про примусовість, яка виключає наявність вільної волі, зрештою це було б явною брехнею, оскільки нові істоти мали статистичні приставки, і тому ніхто, навіть сам Трурль, не міг наперед знати, як вони поводитимуться і як укладуть своє життя. Цілу ніч Трурля будили все нові радісні вигуки, і той гомін страшенно потішав його. "Ну, — казав він сам до себе, — тепер уже Кляпавцій ні до чого не причепиться. Вони щасливі, але не внаслідок якоїсь запрограмованості чи примусу, а тільки виходячи з принципів стохастичності, необхідності й імовірності. Наша взяла!" — з цією думкою він смачно заснув і спав аж до рання.
Не заставши Кляпавція вдома, він чекав його аж до обіду, а потім привів до себе, одразу на феліцитологічний полігон. Кляпавцій оглянув будинки, огорожі, вежі, написи, головне управління, його відділення, делегатів, громадян, порозмовляв з одним-другим, а в бічній вуличці спробував був стусонути котрогось із менших, але троє інших одразу ж узяли його за шаровари і, дружно приспівуючи собі, викинули з селища, і хоч вони пильнували, аби не зламати йому шиї, однаково Кляпавцій, вилазячи з придорожнього рову, не міг випростатись.
— Ну? — спитав Трурль, удаючи, що не помітив Кляпавцієвої ганьби. — Що скажеш?
— Прийду завтра, — відповів той.
Розуміючи, що приятель утікає, Трурль поблажливо посміхнувся. Наступного дня близько полудня обидва конструктори знову ввійшли до селища. Вони застали там великі зміни. Їх одразу ж затримав громадський патруль, а старший чином звернувся до Трурля:
— Чого це ви, ваша милість, так скоса позираєте? Співу пташок не чуєте? Квіток не бачите? Ану, вище голову!
А другий, нижчий чином, додав:
— Ану-бо, пряміше триматися, веселіше, бадьоріше!
Третій не сказав нічого, тільки так стусонув конструктора металевим кулаком межи плечі, що аж хрупнуло, а тоді всі обернулися до Кляпавція, але той, не чекаючи на спонукання, сам так випростався, так продемонстрував бадьору міць, що вони залишили його в спокої і пішли собі геть. Ця сцена справила на мимовільного творця нового ладу таке сильне враження, що він, розкривши рота, остовпіло дивився на площу перед управлінням Феліції, де вишикувані в каре загони захоплено скандували під команду.
— Буттю — слава! — гукав якийсь офіцер в еполетах, з бунчуком, а йому відповідав дружний хор голосів:
— Слава, радість і хвала!
Не встиг Трурль і слова писнути, як його схопили, і він разом з приятелем опинився в шерензі; обидва до вечора виконували муштру, котра полягала в тому, що кожен мав робити собі прикрість, а своєму ближньому в шерензі — добро, усе на "раз-два-три", а начальники, яких звали феліціонерами, тобто, охоронцями загального блаженства, а в народі просто охозаблами, пильнували, щоб кожен зосібна і всі разом старанно виявляли повне задоволення і загальне блаженство, а це, як виявилося на практиці, річ страшенно обтяжлива.