Після всього товариство повсідалося у вітальні, де все вже було приготоване — глибокі крісла, вогонь у коминку і електрополуниці з іонофорезною підливою.
Відігрівшись і відновивши сили, обидвоє гостей усе ще мовчки поводили довкола здивованими очима, бо Трурль, з огляду на ті ускладнення, що звалилися на них, не хотів напосідатися зі своїми запитаннями. Тим часом Цифранек, вискочивши як Пилип з конопель, не забарився й виклав їм свою гіпотезу усіх випадків, обгрунтовану серйозними обрахунками. Це була гіпотеза про крижану комету, яка, обертаючись у зоряній системі, своїм хвостом зачіпала різні планети і, захопивши осіб, що перебували на тих місцях, до яких доторкнувся її хвіст, заносила їх, замерзлих на кістку, до перигелію, де, як відомо, ті тіла плуганяться, наче слимаки, поки після тисячоліть якась невідома пертурбація вибила їх із дотеперішньої орбіти й кинула на Трурлеву садибу. Перш ніж Трурль устиг його вгамувати, Цифранек вирахував ізе приблизу траєкторію руху цієї комети, а наклавши її на карту усієї зоряної системи, яку знав напам'ять, визначив такі коефіцієнти щільності заселення планет, що в нього вийшло чимале число — сім тисяч сімсот сімдесят три особи, що мали ще перебувати у хвості цієї комети. Ці особи, вихоплені в різні часи і в різних місцях, уже віддалялися від них, що оце бесідували тепер у Трурлевому будинку, з другою космічною швидкістю. Отже, падіння двох гостей у двох метеоритах, а разом з ними й барабана в третьому метеориті, стало тепер цілком зрозумілим фізичним явищем, і Трурлеві тільки й залишалося пожаліти всіх інших умерзлих у кригу комети невідомих пасажирів, яких йому не пощастить ні оживити, ні познайомитися з ними особисто. Хоча надворі давно вже була ніч, проте нікому не хотілося спати — річ зрозуміла, коли взяти до уваги те, як довго прибулі перебували в льодовому летаргічному сні і як цікавили їхні пригоди Трурля і Цифранека. Тож господар звернувся до врятованих із висловленим уже раніше проханням, щоб вони розповіли історію свого життя, пов'язану з їхнім кометовим вознесінням на небо. Обидва прибулі перезирнулися і, трохи поцеремонившись, кому першому взяти слово, дійшли висновку, що порядок цей визначив сам їхній визволитель тією черговістю, за якою він їх оживлював, тож першим почав свою розповідь робот у крагах.
РОЗПОВІДЬ ПЕРШОГО РОЗМОРОЖЕНОГО
— Погляньте на мене: перед вами — невситимий артист-перкусист, і від цього — все моє лихо. Ще шмаркатим малюком виявив я свій талант, тарабанячи по чому попало і пробуджуючи в кожній речі властивий їй тон. У нашому роду було так одвіку. Я знаюсь на перкусії як м'якій, так і твердій, і все — від небесних громів до шурхоту піскового годинника — доступне моєму вмінню. Коли розіграюсь, увесь світ зникає мені з очей. У вільну хвилину я граю ще й на тамбурині, навіть сам можу змайструвати зграбненького інструмента, дайте мені лишень козячу шкуру та трухлявий пеньок або ж цеберко і цератку.
Однак у жодному оркестрі я не зігрів собі місця — мандрую по світах, щоб у кожній капелі скуштувати талану, аби лишень та капела була доладна. Слух маю абсолютний і неабияк кохаюся в ударному гуркоті. І на скількох же планетах, зірках, у скількох філармоніях я бував! Де тільки не бував, де тільки не гравав! А проте скрізь мені рано чи пізно палички самі з рук падали і неспокій гнав мою душу далі. Мав я і сольні виступи, де траплялось і стогону, й шалу, і сміху, й плачу, часом юрба мене на руках носила, навіть барабана мого на реліквії шматувала. Не слави жадаю, не до неї любов моя. Хочу загубитись у Великій Музиці, прагну оркестру, як річка — океану, щоб прилинути до нього і розлитися в безмежжі його. Сам я для себе — ніщо, все для мене — досконала мелодія, її я й шукаю, порпаючись по партитурах дні й ночі.
І от у планетарній слободі Алеоції я вперше почув про державу Гафнію. Це якраз там, де спіральний рукав локальної туманності загинається й переходить у манжетик із зоряною підкладкою. Отож ця звістка дійшла там до мене на погибель мою, запаливши в душі велику тугу — адже мені сказано було, що то держава не звичайна, а філармонійна, і що саме урівень з її кордонами тягнуться колонади королівської філармонії. Сказано також, що там усяк грає, а король — слухає, бо мрія у нього така, щоб люд сповнив музичний храм Музикою Сфер! І кинувся я з дурної голови, в чому був, у путь, дорогою заробляючи собі гранням, вправним дробом розганяючи турботи й зігріваючи душу старому й малому. Водночас я дослухався кожної чутки про дивну державу, аби пересвідчитись, що була в тій мові правда.
Та дивна річ — що далі околиця від Гафнії, то більше хвалять її музикальні звичаї, вірять у Гармонію Сфер і кажуть — варто, мовляв, там жити, щоб грати! Проте що ближче, то частіше відповідають на мої запитання півголосом або й взагалі мовчать, похитуючи головами і навіть постукуючи пальцем по скроні. Пробував я ретельним випитуванням загнати тубільців у кут, а вони одбріхуються. Один старий з Оберузії сказав мені: "Грати там, звісно, грають, тнуть на всю губу без перепочину, але в гранні тому музики — як кіт наплакав, немузична їхня музика, дечого іншого в ній забагато".
"Як же це — музика немузична? — питаю зацікавлено. — І що воно, оте дещо інше, розкажіть-но?" — але він тільки на мигах показує, що, мовляв, шкода слів. А інші — знову своє: сам король Спасенцій, подейкують, заснував на Гафнії Королівську державну консерваторію, віртуозів там, кажуть, сила-силенна, й панують там не якісь акробаціоністічні фіглі-міглі, зрутиніле ремісництво, а навпаки: натхнення, брама до золотострунного раю, бо є в них правильний напрямок і ключ від Гармонії Сфер — тієї, що Космос безмовно гучить нею! Метнувсь тоді я знову до старого, а він знай торочить: "Не скажу, ніби це неправда, але й не скажу, що правда. Хоч би що я тобі сказав, все не те було б. Коли хочеш, піди й подивися сам на власні очі".
Що ж, у своєму таланті я ніколи не сумнівався, бо, знаєте, братове-роботи, що як візьму я палички до рук, та як пущу їх малим дробом на гладінь свого барабана, то це буде не туркіт і не гуркіт, не звичайне бубоніння й тамбуринада, а така рвійна й хаплива пісня, що втриматись несила, навіть камінь зворушується!
І рушив я знову в дорогу, розуміючи, однак, що не годиться до філармонійного двору з його придворним етикетом отак собі пертися, як Пилип з конопель вискакувати, а тому й випитував усіх зустрічних про гафнійські шляхетні звичаї, — та мало що або й геть нічого не почув у відповідь, — усі тільки знай собі міни корчать, покивуючи тим, хто що має, — головою або й чим іншим, — отож нічого я до ладу й не довідався.
Отак простуючи собі далі серед зірок, зустрічаю якось одного курдупеля, у смолі виваляного, він відвів мене набік та й: "Слухай-но, — каже, — ідеш до Гафнії? О щасливцю, і година твоя щаслива, намузикуєшся там досхочу, Спасенцій — могутній і добрий правитель, шанувальник муз — золотом тебе обсипле!" — "Що мені до того золота, — кажу. — Як там з оркестром?" — А він усміхається: "Щасливий, хто в ньому гра, за таке місце й життя не шкода!" — "А чого ж, — питаю, — ти не туди, а звідти чимчикуєш?!" — "Ет, — каже, — я до тітки, а тоді ще далі — нестиму слово про Спасенція, нехай звідусіль поспішають музики, бо відкрито вже шлях до Гармонії Сфер! І до Гармонії Буття, бо це — те саме!" — "Отже, — кажу, — й Симфонія Буття там теж є?" А той курдупель (правду кажучи, досить пожмаканий, виваляний у якійсь сажі чи смолі — певно, обпікся абощо) як загорлає: "Та що ти! І де ти такий темний, недовіркуватий узявся? Хіба ти не знаєш, що Гафнія — то не звичайне царство чи королівство, а держава нового типу, або гралівство, і що Спасенцій — не просто собі король, а гроль! Виробив він, щоб ти знав, такий династичний проект, згідно з яким усі мають грати і тим гранням до цілковитого щастя догратися, і то не абияк, наосліп шкандибаючи, а в науковий, методологічний і теоретичний спосіб. Тому-бо утворив він Консерваторку Раду Міністрів і склав Гармонограму Гармонії Сфер, яку ось-ось не сьогодні, то завтра відкриють і виконають, а може, уже й виконали, отож біжи туди чимдуж!" — "І що ж то за гармонограмічно-гармонійна музика?" — запитую, а він мені на те: "То така штука, яка поєднує Особистість з Природою, розганяє Рій Смутків і витворює Рай Земний, а тому, кажу тобі, лети туди чимшвидше, бо брати участь у чомусь подібному — річ галактична!" — "Біжу, біжу пане курдупелю, — притакую, — але хотів би ще взнати, як оте королівство, тобто гралівство Гафнію, осягло оту Партитуру Сфер і Їхню Гармонію, звідки воно все взялося?" — "Ого! — вигукує глевтяк. — Вони мають на це і щонайдокладніші директиви, і щонайпрадавніші традиції, бо хоч грати вони завше грали, але робили це не так, не в той спосіб і не на тому, на чому слід, зате тепер уже все добре знають, тому від їхньої музики і зір, і слух, і дух забиває, отож біжи туди, бубністе мій любий, бо ще на репетицію спізнишся!" —
"Даруй, — кажу, — але я ніякий не бубніст, я першої гільдії артист-перкусист, а втім, розкажи-но мені ще трохи про гафнійські звичаї, аби і я там як слід поводився!" — "Ох, ніколи мені, — відказує, — йди хутчій, сам побачиш, і такий будеш мені вдячний — до смерті не забудеш!"
Отож подавсь я туди, а як окреслилися обриси планети, тобто гралівства, і виринув велетенський зовнішній Мармуровий Мур, а на ньому — золотий напис: КОРОЛІВСЬКА КОНСЕРВАТОРІЯ, угледів я неподалік дерев'яного візка, помальованого кольоровими фарбами, а на ньому — старого підтоптаного робота, що сидів і ськався, бо за довгий вік у ньому набилося повно ошкурків, аж суглоби рипіли. Я взявся допомагати йому, коли чую — він собі щось під ніс мугикає. "Що то за пісня?" — питаю, — а він: "Олеандринова!" Я зроду такої не чув. Тоді запитав я про Гафнію, а він глухуватий був, просить, щоб я кожне слово йому по чотири рази повторював, і нарешті каже: "Перкусисте! Ти молодий, міцний, верткий, меткий, до всякого діла вдатний! Не відраджую тебе до Гафнії йти, але й не раджу. Роби як сам знаєш". — "А там грають?" — запитую. "Ще б пак! З ранку до вечора грають і з вечора до ранку, адже в кожному краї свої звичаї, але зваж на одну пораду: мовчи.