Доньда взявся за цифровий аналіз цього явища, а оскільки на той час саме займався звітністю, то назвав свій проект "Methodology of Zero in Illicit Murder" . Чисто випадково сталося так, що скорочення цієї назви писалося MZIMU , а по країні розійшлася поголоска, що в Кулахарі чаклує могутній чарівник Бвана Кубва Доньда , МЗІМУ якого стежить за кожним рухом громадян.
У наступні місяці показники злочинності різко знизилися.
Захоплені політики почали домагатися від професора то такого програмування економічних чарів, щоб платіжний баланс країни став позитивним, то сконструювання метальника біди та нещастя на сусідню країну Гурундуваю, яка витісняла ламблійські кокоси з багатьох закордонних ринків. Доньда відбивався від цього натиску як міг, але без особливого успіху, бо в чорнокнижну силу комп'ютера повірили його численні докторанти. їм, охопленим неофітським фанатизмом, марилася магія вже не кокосова, а політична, яка дала б Ламблії світове панування. Професор міг би, звичайно, публічно заявити, що таких речей від сварнетики нічого й чекати, але в такому випадку йому довелося б переобгрунтувати роль сварнетики аргументацією, якої жоден з урядовців ні за що в світі не зрозумів би. Отже, Доньда був змушений лавірувати. Тим часом чутки про МЗІМУ Доньди підвищили продуктивність праці, так що навіть платіжний баланс трохи поліпшився. Заперечивши свій вплив на оте поліпшення, професор позбувся б заодно й дотації. Цього він учинити не міг, бо замислював нові великі почини.
Не знаю, які це були почини, бо професор розповідав про них якраз тоді, коли озвірілий до краю крокодил відгриз лопать мого весла. Я затопив його між очі кам'яним кубком, який Доньда отримав від делегації чарівників, що надали йому титул шамана гоноріс кауза. Кубок розбився, розлючений професор став мене лаяти, що порізнило нас до наступного бівуаку. Знаю тільки, що кафедра перетворилася в інститут теоретичної та прикладної сварнетики, а Доньда став головою Комісії 2000 року при Раді міністрів з новим завданням створення гороскопів і магічного втілювання їхніх передбачень у життя. Пам'ятаю, я тоді подумав був, що це вже явний опортунізм, але змовчав: адже професор урятував мені життя.
Наступного дня розмова не клеїлась ще й через те, що річка на відрізку двадцяти миль становить кордон між Ламблією й Гурундуваю, тому нас час від часу обстрілювали застави обидвох держав, на щастя, невлучно. Крокодили кудись щезли, хоч я б уже волів їхнє товариство, аніж ці інциденти. У Доньди були напохваті прапори Ламблії та Гурундуваю, якими ми вимахували прикордонникам, але оскільки річище робить круті вигини, кілька разів прапори виявлялися не тими, що треба, тож доводилося тут же падати на дно піроги. Багаж професора серйозно потерпів від тої стрілянини.
Найдужче Доньді нашкодив "Нейчур", завдяки якому професор набув слави шарлатана. Незважаючи на це, посольство Ламблії в Англії натиснуло на міністерство закордонних справ, і Доньду запросили на всесвітню конференцію кібернетиків у Оксфорді.
Професор прочитав там реферат про закон Доньди. Як відомо, винахідник перцептронів Розенблат дійшов висновку, що чим більший перцептрон, тим легше він навчається розпізнавати геометричні фігури. Закон Розенблата проголошує, що безмежно великий перцептрон не потребує вчитися, бо відразу все вміє. До відкриття власного закону Доньда пішов зворотним шляхом. Що може малий комп'ютер з великою програмою, те саме може й великий комп'ютер з малою програмою. Звідси логічний висновок, що безмежно велика програма може діяти сама, тобто без будь-якого комп'ютера.
І що ж? Конференція зустріла ці слова глузливим свистом. Ось до чого скотився бонтон учених. "Нейчур" писав, що. за Доньдою, кожне безмежно довге закляття мусить збуватися, а сам професор каламутить нісенітницями чисті води науки. Відтоді його називали пророком кібернетичного абсолюту. До решти погубив Доньдину репутацію виступ доцента Богу Вамогу з Кулахарі. який, будучи шурином міністра культури, поїхав на конференцію з працею "Камінь як рушійний фактор європейської думки".
В праці писалося, що в прізвищах людей, які здійснили переломні відкриття, фігурує камінь. Видно його в прізвищах: найвидатнішого фізика (ейнштейн), найвидатнішого філософа (ВіттгенШТЕЙН), найвидатнішого кінорежисера (ЕйзенШТЕЙН), театрала (ФельзенШТЕЙН). Стосується це також письменниці Гертруди ШТЕЙН та філософа Рудольфа ШТЕЙНера.
З біології Богу Вамогу навів приклад винахідника гормонального відмолодження ШТЕЙНаха. а врешті не оминув на завершення додати: Вамогу по-ламблійськи означає "Камінь усіх Каменів". Оскільки Богу Вамогу посилався на Доньду і свій "кам'яний" корінь називав сварнетично іманентною складовою предикату "бути каменем", "Нейчур" у своїй черговій замітці зробив з нього й з професора пару блазнів-близнюків.
Слухаючи цю історію у випарах гарячої імли на заплаві Бамбезі. лупцюючи по лобах найнахабніших крокодилів, які для розваги розгойдували пірогу та гризли професорові машинописи, я не знав, що про все це й гадати. Якщо Професор домігся в Ламблії такої міцної позиції, то чому він потайки втікав у Гурундуваю? Чого він прагнув насправді і що здобув? Якщо не вірив у магію і кпив з Богу Вамогу, то чому, замість узяти в руки штуцер, кричав крокодилам "а щоб скам'яніли ви й ваша мати, каменюку їй у пельку"? (Аж у Гурундуваю я дізнався, що вбивати крокодилів йому боронила його нова будистська віра). Проте я не надокучав йому недоречними запитаннями. Саме тому. через цікавість, я прийняв Доньдину пропозицію стати його асистентом в гурундувайському університеті. Після прикрої історії з консервною фабрикою я не квапився повертатися в Європу, а волів зачекати, поки справа затихне. В наш час чекати недовго. Тепер безупинно відбуваються події, які відтручують на задній план учорашні сенсації. прирікають їх на забуття. Хоч потім я й пережив немало важких хвилин, та не жалкую, що блискавично прийняв це рішення. Коли пірога нарешті заскрипіла на гурундувайському березі Бамбезі, я першим вискочив на сушу, подав професорові руку допомоги, і в тому потиску наших долонь було щось символічне, бо відтоді наші долі стали нерозлучними.
Гурундуваю — це втричі більша від Ламблії країна. Швидку індустріалізацію та електрифікацію там, як це часто буває в Африці, супроводжувала невідлучна корупція. Коли ми прибули в Гурундуваю, вона якраз перероджувалася в нову форму.
Хабарі бралося й давалося повсюдно, але взамін за хабар ніхто нічого не робив. Спочатку ми ніяк не могли зрозуміти, як за таких умов можуть існувати й функціонувати промисловість, торгівля та державний апарат. За європейськими критеріями, Країна повинна була в першу-ліпшу мить розлетітися на друзки. Лиш довге перебування в Гурундуваю втаємничило мене в дію нового механізму — замінника того, що на старому континенті ми звемо суспільним договором. Мвахі Табухіне, лумільський поштмейстер, в якого ми оселилися (столичний готель уже сімнадцять років стояв на ремонті), відверто признався мені, чим керувався, видаючи заміж шість своїх дочок. Через найстаршу він поріднився заодно з електростанцією та фабрикою взуття, бо батько його зятя, директора фабрики, був головним енергетиком. Завдяки цьому поштмейстер не ходив босоніж і завжди мав струм. Другу дочку він видав заміж за гардеробника при комбінаті кулінарних виробів. Те заміжжя Мвахі вважав особливо вдалим. Внаслідок викривання зловживань у в'язницю йшло начальство за начальством, а гардеробник залишався на посаді, бо сам не крав, лише приймав гостинці. Завдяки цьому у поштмейстера завжди щедро накривався стіл. Третя дочка пішла за старшого ревізора ремонтних кооперативів, і поштмейстерові навіть у період дощів не лилося на голову, дім яснів кольоровими стінами, двері зачинялися так щільно, що в хату не могла вповзти ніяка змія. і навіть у вікнах були шибки. Четверту дочку Мвахі висватав наглядачеві міської в'язниці — на всякий випадок. З п'ятою одружився писар міської ради. Звичайно ж, писар, а не, наприклад, перший заступник бургомістра, якому Мвахі подав нашпигованого крокодилячою печінкою гарбуза. Уряди мінялися, наче хмари на небі, один лише писар залишався на роботі, постійністю поглядів дещо нагадуючи місяць. І, нарешті, шосту доньку взяв за жінку шеф постачання атомних військ. Ці війська існували лиш на папері, зате постачання було реальне. Крім того, двоюрідний брат шефової матері працював сторожем у зоосаді. Той останній зв'язок видався мені непотрібним. Невже ж малося на увазі слонів? Мвахі поблажливо посміхнувся і знизав плечима. "Навіщо відразу слон, — відповів він. — А скорпіон часом не може придатися?"
Будучи поштмейстером, Мвахі обходився без матримоніальних зв'язків з поштою, і навіть мені, його квартирантові, приносили додому ще не відкриті листи й посилки: в Гурундуваю це незвичайна річ, бо, як правило, громадянин, до якого прийшла посилка, мусить сходити за нею сам. якщо, звичайно, не має з поштовим відомством родинних зв'язків. Я не раз бачив, як листоноші, виходячи вранці з пошти з набитими торбами, викидали просто в річку купи листів, опущених у скриньку без необхідної протекції. Щодо посилок, то службовці забавлялися азартною грою, яка полягала у вгадуванні вмісту пакунка. Хто вірно відгадав, той вибирав собі звідти, що хотів.
Єдиною турботою нашого господаря був брак рідні в адміністрації кладовища. "Кинуть мене, лайдаки, крокодилам!" — зітхав він не раз, коли обсідали його чорні думки.
Високий рівень приросту населення в Гурундуваю пояснюється тим, що жоден глава сім'ї не заспокоїться, поки не пов'яжеться кровними узами з мережею життєво необхідних закладів. Мвахі розповів мені, як до ремонту лумільського готелю приїжджі мало не пухли з голоду, а викликана швидка допомога не приїздила, бо її бригади розвозили знайомим кокосові циновки. Втім, навіть Гауварі, колишній капрал Іноземного легіону, який після захоплення влади став маршалом і щокілька днів нагороджував сам себе новим високим орденом, споглядав поголовний потяг до самозабезпечення без усякого осуду. Навпаки, подейкують, що йому спала на думку ідея націоналізації корупції. Гауварі, якого місцева преса іменувала Старшим Братом Вічності, не шкодував витрат на науку, а кошти для цього міністерство фінансів черпало з податків, які накладалися на представництва іноземних фірм в Гурундуваю.