Вони туди перебралися десять років тому. Переміни, весь час переміни. Тепер люди купують будинок, живуть у ньому десять або дванадцять років, а потім переселяються кудись-інде. Не можуть на місці всидіти. Хіба це добре? Ви нічого не зможете посадити доти, доки не зазирнете далеко вперед.
Ґвенда подивилася замилуваним поглядом на магнолію.
– Як місіс Фіндейсон, – сказала вона.
– Так, то була справжня жінка, – сказав він. – Вона приїхала сюди ще нареченою. Виховала дітей у цьому домі й поодружувала їх, поховала чоловіка, приймала тут онуків, що приїздили до неї на літо, і відійшла, коли їй уже було майже вісімдесят.
У тоні голосу Фостера звучало глибоке схвалення.
Ґвенда повернулася в дім, ледь помітно всміхаючись.
Вона поговорила з майстрами, а потім пішла до вітальні, де сіла за письмовий стіл і написала кілька листів. Серед листів, на які вона ще не відповіла, був лист від кузенів Джайлза, які жили в Лондоні. Якщо в неї виникне потреба приїхати до Лондона, писали вони, то вона може зупинитися в них, у їхньому домі в Челсі.
Реймонд Вест був відомим (радше, ніж популярним) письменником, а його дружина Джоун – художницею. Їй буде цікаво зустрітися з ними, хоч вона їм, певно, видасться жахливою міщанкою. Ані вона, ані Джайлз ніколи не вдавали із себе інтелектуальних снобів, подумала Ґвенда.
Лункий гонг велично пролунав із холу. Оправлений у раму з різьбленого чорного дерева неймовірно покрученої форми, цей гонг був одним із найкоштовніших надбань тітки Джайлза. Місіс Кокер, схоже, мала неймовірну втіху від його ударів і завжди налаштовувала його на максимальну гучність. Ґвенда затулила вуха долонями й підхопилася на ноги.
Вона швидко перетнула вітальню, підійшла мало не впритул до стіни біля далекого вікна і рвучко зупинилася з роздратованим вигуком. Вона вже втретє зробила цей трюк. Уже втретє вона хотіла пройти крізь стіну до їдальні, що була за нею.
Вона обернулася, перетнула вітальню у зворотному напрямку, вийшла в коридор, оминула стіну вітальні й у такий спосіб дісталася до дверей їдальні. Це був досить довгий обхід, і він завдаватиме чимало клопоту взимку, бо в коридорі гуляли протяги, а центральне опалення обігрівало лише вітальню, їдальню та дві спальні на другому поверсі.
Я не бачу, подумала Ґвенда, сідаючи за чарівний обідній стіл фірми "Шератон", який вона щойно купила за великі гроші замість масивного столу з червоного дерева тітки Лейвендер, – я не бачу, чому б мені не пробити двері з вітальні до їдальні. Я поговорю про це з містером Симсом, коли він прийде сьогодні пополудні.
Містер Симс був підрядчиком і декоратором, такий собі авторитетний чоловік середнього віку з хрипким голосом і невеличким записником, який він завжди тримав напоготові, щоб відразу занотувати будь-яку цінну думку, що спаде котромусь із його замовників.
Містер Симс, почувши пропозицію Ґвенди, відразу її підтримав.
– Це найпростіша у світі робота, місіс Рід – і велике поліпшення, якщо ви дозволите мені висловити свою думку.
– А це буде не дуже дорого? – На той час Ґвенда вже навчилася ставитися з недовірою до поступливості та ентузіазму містера Симса.
– Така собі дрібничка, – відповів містер Симс, і його хрипкий голос прозвучав поблажливо й заспокійливо.
Ґвенду взяли ще більші сумніви, ніж на печатку. Саме "дрібничкам" містера Симса вона й навчилася не довіряти. Його перші оцінки завжди були умисне поміркованими.
– Не турбуйтеся, місіс Рід, – сказав містер Симс. – Я попрошу Тейлора подивитися, коли він закінчить свою роботу в туалетній кімнаті сьогодні пополудні, і тоді я вам скажу точно. Усе залежить від того, наскільки там міцна стіна.
Ґвенда кивнула головою й пішла писати відповідь на листа Джоун Вест. Вона подякувала їй за запрошення, але повідомила, що зараз не може покинути Дилмаут, бо мусить наглядати за роботою майстрів. Потім вийшла прогулятися перед будинком і навтішатися свіжим вітром із моря. Коли повернулася до вітальні, Тейлор, провідний майстер бригади містера Симса, випростався в кутку кімнати й привітав її усмішкою.
– З цим не буде жодних проблем, місіс Рід, – сказав він. – Тут уже були раніше двері. Але хтось, кому вони були непотрібні, звелів заліпити їх тиньком.
Ґвенда була приємно здивована. Як дивно, подумала вона, адже я, здавалося, завжди відчувала, що там були двері. Вона пригадала, як упевнено прямувала до них, коли йшла обідати. І пригадавши це, відчула напад легкої тривоги. Бо така впевненість не могла не здивувати… Чому вона була така переконана в тому, що двері там? Адже на стіні від них не видно було жодного сліду. Як вона здогадалася, звідки вона знала, що двері були саме в тому місці? Звичайно, було б зручно, якби з вітальні можна було заходити прямо до їдальні, але чому вона завжди так непомильно йшла саме туди? Двері були б однаково зручними в будь-якому місці стіни, але вона завжди машинально йшла, думаючи про щось інше. Саме туди, де колись і справді були двері.
Сподіваюся, стривожено подумала Ґвенда, що я не ясновида або щось таке…
Жодних психічних аномалій вона ніколи не знала. Вона не належала до таких людей. Чи, може, належала? Адже те саме відбулося з доріжкою від тераси крізь кущі вниз до моріжка. Невже вона й справді знала, що там була доріжка, а тому так уперто наполягала, щоб зробити її саме там?
Можливо, у мене й справді є якісь психічні відхилення, подумала Ґвенда, і їй стало не по собі. Чи, може, щось негаразд із будинком?
Чому вона запитала того дня в місіс Генґрейв, чи будинок, бува, не навідують привиди?
Жодних привидів тут немає! Це чудовий дім! У ньому не може бути нічого поганого. Адже місіс Генґрейв, здавалося, була вельми здивована, коли вона запитала її про це.
Чи все ж таки в її манерах була якась стриманість, щось подібне до нервового виснаження?
Святий Боже, я починаю вигадувати неймовірні речі, подумала Ґвенда.
Їй довелося докласти неабияких зусиль, щоб повернутися до своєї розмови з Тейлором.
– У мене до вас іще одне прохання, – сказала вона. – Один із комодів у моїй кімнаті кагорі замкнений, а ключ під нього загублено. Я хочу, щоб ви мені його відкрили.
Майстер піднявся разом із нею й оглянув дверцята комода.
– На нього накладено кілька шарів фарби, – сказав він. – Я попрошу своїх людей, щоб вони відчинили його завтра, якщо це вас влаштує.
Ґвенда кивнула головою, і Тейлор пішов.
Того вечора Ґвенда почувалася засмиканою й знервованою. Сидячи у вітальні й намагаючись читати, вона дослухалася до кожного порипування меблів. Раз чи двічі подивилася через плече й затремтіла. Вона знову й знову переконувала себе, що немає нічого надзвичайного в інцидентах із доріжкою та дверима. Вони пояснювалися звичайним збігом обставин і не виходили за межі простого тверезого глузду.
Не наважуючись признатися в цьому самій собі, вона нервувалася, боялась лягати в ліжко. Коли нарешті підвелася, вимкнула світло й відчинила двері в хол, то відчула, що їй страшно підійматися сходами. Вона майже збігла ними, щоб подолати їх якомога швидше, пробігла коридором і відчинила двері до своєї спальні. Опинившись там, відчула, що страх минув, і відразу заспокоїлася. Озирнулася навколо з ніжним почуттям. Тут вона почувала себе в безпеці, захищеною і щасливою. Атож, вона тут у безпеці ("У безпеці від чого, ти, ідіотко?" – запитала вона себе). Потім подивилася на свою піжаму, розкладену на ліжку, та нічні пантофлі під ним.
Схоже, Ґвендо, тобі шість років, не більше. Тобі треба ходити в дитячих черевичках, на яких намальований кролик Банні.
Вона лягла в постіль із відчуттям полегкості й відразу міцно заснула.
Наступного ранку їй треба було залагодити деякі справи в місті. Коли вона звідти повернулася, був уже час обіду.
– Майстри відкрили комод у вашій спальні, мем, – сказала місіс Кокер, коли принесла їй ніжно підсмажену камбалу, картопляне пюре та моркву зі сметаною.
– От і добре, – сказала Ґвенда.
Вона була голодна й пообідала з апетитом. Випивши каву у вітальні, піднялася сходами до своєї спальні. Перетнувши кімнату, відчинила дверцята комода в кутку. І тоді в неї вихопився несподіваний переляканий крик, і вона завмерла на місці, втупившись у те, що постало перед нею.
Усередині комода вона побачила первісні шпалери, якими була обклеєна ця стіна, що в усіх інших місцях була пофарбована в жовтий колір. То були яскраві шпалери з квітчастим візерунком – букетики маленьких червоних маків упереміж із букетиками синіх волошок…
II
Ґвенда довго стояла там, дивлячись на ті шпалери, потім підійшла до ліжка на тремтячих ногах і сіла.
Вона була в домі, у якому ніколи не бувала раніш, у країні, куди ніколи досі не приїздила – і лише два дні тому вона вперше лягла тут у постіль і уявила собі шпалери, якими їй хотілося б обклеїти цю кімнату – і шпалери, які вона собі уявила, точно збігалися з тими, якими колись ці стіни й справді були обклеєні.
Фрагменти всіляких неймовірних пояснень вихором закручувалися в її голові… Можливо, її мозок перестав сприймати час нормально і плутає минуле з майбутнім?..
Якщо випадок із доріжкою в саду та з дверима до їдальні ще якось можна було пояснити простим збігом, то у випадку зі шпалерами такого збігу бути просто не могло. Неможливо уявити собі шпалери з таким складним конкретним візерунком, а потім знайти точно такі самі, які собі уявила… Ні, має бути якесь пояснення, що втікає від неї й водночас… атож, водночас лякає її. Знову й знову виходило так, що вона дивилася не вперед, а назад – назад до колишнього стану, у якому перебував цей дім. У будь-яку мить вона може побачити щось іще – щось таке, чого їй не хочеться бачити… Будинок її лякає… Але чи справа в будинку, чи в ній самій? Вона не хоче належати до тих людей, які бачать те, чого ніхто інший не бачить…
Вона набрала повні груди повітря, накинула пальто й швидко вислизнула з дому. На пошті надіслала таку телеграму:
Вест, Едвей-сквер 19 Челсі Лондон. Я передумала. Можна мені приїхати до вас завтра?
Ґвенда.
Вона надіслала телеграму з оплаченою відповіддю.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
"Накрийте їй обличчя…"
Реймонд Вест із дружиною зробили все, від них залежне, щоб молода дружина Джайлза почувалася в них добре. І то не їхня провина, що в їхній присутності їй було якось не по собі.