Дивитися він міг тільки вгору, щоб кінець очеретини не піднявся надто високо чи не пішов під воду. Поступово тіло звикало — адже він повторював неодноразово таку військову гру. Розсікаючи течію лівим плечем, Ратибор і йшов і плив у швидкій Росі.
Враз — він ледве встиг затамувати подих — камінь потяг його в донну яму. Тут вода була геть холодна і здавалася зовсім нерухомою. Ратибор, присівши, сильно відштовхнувся в бік лівого берега. Найважливіше — не губити напрямку. В річці дорогу показувала сама течія. Не відчуваючи болю, Ратибор ковзав по слизьких скелях. Злітав, опускався. Ще ривок і ще. Швидше б!
Стрибок — і тепла вода, підхопивши, понесла плавця. Лише кінчик очеретяної трубки вистромився над поверхнею. Ратибору вдалося продути довге горло і вдихнути свіжого повітря.
Починало міліти. Насовувалася тінь крутого, зарослого вербами берега. Кущі нависали над водою. Весняна Рось затоплювала їх, відходячи, залишала в розсошинах гілок билинки трави, ламаний очерет і болото, принесені з верхніх плавнів і займищ.
Поруч так сильно шубовснуло, наче людина стрибнула у воду. Ратибор зупинився. Ні, це хижий жерех гнався за плоским і жирним лящем, широко розходилися кола на воді. Біля ^самого берега, в прозорій, затіненій воді, нерухомо стояла проти течії щука, тримаючись непомітними порухами сильних плавників. І враз зникла, наче від за-кляття. їй на зміну з'явився гострорилий осетр. На цій рибині від зябер до хвостового плавника міг влягтися добрий дядько. З Росі ніхто не спроможний вибрати рибу, з озер і боліт — водоплавну птицю, з лісів та степів — звірину, з дупел — медові борті. Навіть лінивий буде ситий на багатій землі росичів.
Під шатром лозняку Ратибор непомітно виповз на берег і, вибравшись на кручу, випростався на весь зріст.
Тут, на чистому від дерев місці, стояв укопаний у землю безіменний бог, колишня надія і охоронець невідомого росичам давнього племені. Був він велетенський, десь на три людських постаті. Витесаний із твердого роського пісковику, худий, із зрослими докупи ногами, бог склав на обвислому животі руки і сліпо дивився на схід.
Мертвий бог... Та за звичаєм Ратибор обійшов велетня, остерігаючись наступити на довгу тінь. Недостойно росиче-ві взяти чуже, не можна забрати загублену чи забуту кимось річ. Ганебно позаздрити силі, спритності чи вмінню іншого. І погана ознака — потривожити сонний спокій нехай і чужого, нехай нікому не потрібного бога забутих племен.
Ратибора помітили. Десь завив ріг, другий ріг повторив, озвався третій, четвертий, п'ятий. На правому березі Росі то тут, то там показалися слобожани. Стрільці заходили в швидку воду і перепливали річку, тримаючи високо над головою луки й сагайдаки. Скісне проміння сонця робило незвичайно красивими луб'яні й шкіряні сагайдаки, вміло розписані кров'яно-багряною і жовтою барвами.
З вузького затону вискочив човен. В ньому розмістилося чоловік двадцять. Одні сиділи, інші довгими жердинами-тичками щосили гнали човен упоперек річки. Роські слобожани збиралися до свого місця.
Як у поріділому, витіпаному роками шматку лляної тканини ледве зберігається слід візерунка, так жила старовинна легенда про пагорб, на якому тепер стоїть град-слобо-да роського племені, чи росичів, як вони себе називали.
Пагорб цей був насипаний чи то дванадцять, чи то чотирнадцять поколінь тому. Весен до трьохсот минуло з того часу. Тоді гунни вперше з'явилися в степу, на південь від Рось-ріки, на березі Теплого моря. Добралися гунни і на Рось. Пагорб-могильник був насипаний, коли ховали росичів, перебитих на побоїщі з гуннами. З того роду вижили сім браті в-бога тирі в, яких нині жінки не народжують. На всьому полі вони залишилися одинокі, як рідке колосся на ниві, витовченій градом. Усі решта загинули, і все гуннське військо полягло. Сім братів і стали коренем для нинішніх росичів.
Могила-фортеця була обкопана сухим ровом. Частокіл із загостреного пакілля, чорного від смоли, що надавала тривкості дереву, закривав від ока середину слободи, манячіла одна не надійна на вигляд сторбжова вежа.
Вузькою кладкою Ратибор перебіг через рів і вибрався жердяною драбиною — тонкою балкою з врізними поперечинами — нагору.
Високий зовні, частокіл ізсередини здавався низьким — кругом була підсипана земля. Хід для стрільців у середині тину прикривався дашком із товстої кори. Начіпними плашками захищались пророблені в частоколі бійниці, вузькі й високі. Шість видовжених і низьких хат — стіна по плече — були пошиті в два прогони снопами з очерету, товсто змащеними глиною. Стояли хати напівміся-цем, відповідно до округлості частоколу. Жодна травина не пробилася на втоптаній землі двору. Посередині виступав колодязьний зруб. Глибока дучка врізалася ліктів на шістдесят, щоб дістати до водоносної ґрунтової жили. Землекопи, напевно, потривожили останки прародичів, коли копали криницю. Але хто, як не слобожани, назавжди збережуть могилу від наруги чужинців.
Чотири прямі осокорові балки, наче чотири ноги, тримали сторожову вежу. Жердяною драбиною, вкопаною між стовпами, Ратибор білкою зметнувся нагору, прошмигнув у дірку помосту, головою відкинув ляду, схожу на погрібне творило. Поміст, виплетений в кілька шарів з вербового гілля, був обгороджений таким самим плотом, досить міцним, щоб захистити від стріли. Поміст змащували глиною і вистеляли дернинами — від пожежі, Під бичачою шкурою зберігалися дрібні липові тріски для сигнального диму. Тут же запас свіжої трави і корчага з водою. Вгору стирчали жердини з готовими смоленими снопами, щоб на випадок лиха подати огненний знак тривоги.
Край заплотини сягав Ратибору по плечі. Звідси людське око озирало широко довкруж, як око птаха з вершини високого дерева. Град-слобода росичів був поставлений на кону полудневого краю родової землі. Звідси Рось-ріку видно на три сторони: на схід, на південь і на захід — тут річковий лікоть. Своїм ліктем Рось заходила в південні степи.
Правобережжя Росі Ратибор, як і всі, звик називати степом. Проте по той бік було немало лісів: у вибалках річок, річечок і ручаїв купчилися дерева, захищаючи своє коріння непролазним підліском. Навіть з вежі здавалося, що зароські ліси, зливаючись, підпирають край неба суцільною стіною, без проходу, без прогалини.
Та немає лісового захисту за Россю. Підводить і власне око. Між гайками, узліссями дібров, по гривах, які розділяють Інгул та Інгулець, а лівіше — між Дніпром та Інгульцем далекий степ тягнеться до Росі вільними пусте-лищами, доходить до неї гнучкими язиками. На тих пустках і язиках навіть трави ростуть інші, ніж на лісових галявинах. Це — степові дороги. Ними кози й степові олені забігають попити роської води. Там тури пасуть своїх сіро-голубих корів. І що далі від Рось-ріки, то степи стають ширшими. Пройди два дні — і дерева вже не заступлять полудень, а потім ліси і зовсім розбіжаться, поступившись чорною землею степовим травам. Там просторо для зору, для перегонів, і вітер свистить у вухах вершника інакше, і пахне по-іншому. Там безмежжя. Роздолля!
Зле роздолля... Звідти підступно пробирається ворог, часто зовсім безіменний, зазіхаючи нахапати безпечних людей слов'янської мови, потай пройти через Рось-ріку, пограбувати гради. Приходять і відкрито цілим військом, щоб побити чоловіків, загарбати добро, а жінок, дітей, дівчат і парубків погнати для продажу на рабських торжищах у ромейські міста на березі Теплого моря.
Міцно слобода на Рось-ріці береже кон — межу слов'янської мови. Слобідськими людьми править воєвода. У нього над воїнами-слобожанами влада навіть більша, ніж у старших родів над родовичами, хоч і звуть тих князями-старшинами.
Слово "князь" дуже давнє, означає воно — хранитель вогню — огнища, де живе начало Сварога-Дажбога. З дитинства росич звикає думати про себе як про переднього, а про інших людей слов'янської мови — як про затильних. У затильних слободи нечисленні, зброю вони менше шанують. Усі слов'янські племена сидять між людей своєї мови.
А росичі — прикордонний. У них свої позаду та з боків. А попереду — степ чужий.
Ратибор глянув на північ. Ліс і ліс... Усе в лісах ховається: і родові гради, і зорані ниви на полянах, і садиби викиднів, які пішли з родів на вільне життя.
І ліси із засіками — фортеці, і гради за частоколами та ровами — фортеці. Та основна фортеця — воїнське вміння роських мужів, основна оборона — слобода.
2
Вечірня заграва давно догоріла в безхмарній височині. Небесне склепіння з блакитного стало синім, синє почало чорніти; рясно засяяли зорі. Дивлячись на мерехтливі вогні і колір неба, Ратибор знав безпомилково, що ніч добігає до кінця першої чверті. Рух часу визначався переміщенням світил, ця наука самочинно осягалася росича-ми — через власний рух. У житті все рухається.
На даху хати, де жив воєвода Всеслав, стояв невисокий загострений стовп. У сонячні дні за рухом тіні по внутрішній частині частоколу можна було визначити час, що залишався до кінця сяяння сонця. Як і еллінський гномон, стовп у слободі був безсилий у похмурі дні та вночі. Але й без нього кожен знав, що можна зробити вночі до світанку, вдень — до настання темряви.
Цієї ночі Ратибор оберігав сон слободи. І праворуч, і ліворуч, і позаду можуть спалахнути тривожні вогні. Повсюди можуть проникнути чужинці. Де б їх не помітили — запалять багаття чи смолоскипи.
А попереду, в зароській стороні, тисяч за сорок кроків чатує передовий дозор роської слободи. Місце зветься Туровим урочищем. Хто піде із степів, той не обмине урочища.
Вежа здригнулася, заскрипіли поперечини жердяної драбини. За духом хатнього тепла, що йшло від людини, Ратибор впізнав, хто йде, і, до того як показалася голова, встиг подумати: "Чомусь воєводі не спиться?.."
Воєвода прийшов так, як звівся з постелі, в самих широких гребінних штанях, босий, не відчуваючи нічної прохолоди, від якої Ратибор накрився козиним плащем.
— Нічого не бачив? — тихим голосом спитав Всеслав.
— Ні,— відповів Ратибор.
— А мені щось каламутно на душі,— пояснив воєвода.
Скоряючись глухому спокоєві ночі, вони стишували голоси. Але ж було щось тривожне в цьому спокої, коли сам воєвода сказав.
Недовірливий і сторожкий Всеслав тримав слободу в напрузі.