Земля була безмовна, в повітрі чувся тільки якийсь слабенький пошум та коли-не-коли озивався той чи той птах. Я лежав, не зводячи погляду з гілля, що погойдувалось на протязі; вітерець собі віяв — переносив квітковий пилок із гілочки на гілочку й наповнював ним кожну безвинну шпарину. Цілий ліс стояв, мов заворожений. Зелена листяна гусінь метелика-п’ядуна лізе по гілці, не спиняючись, ніби не в змозі відпочити. Вона мало що бачить, хоч і має очі. Часто гусінь випинає тіло дугою і промацує повітря, шукаючи опертя; вона схожа на хвостик зеленої заполочі, що поволі кладе стібок за стібком уздовж гілки. До вечора вона, либонь, і дістанеться туди, куди їй треба.
Яка первозданна тиша! Я підвожуся і йду. Сідаю і знов підводжусь. Зараз близько четвертої; о шостій я піду додому й хтозна, чи стріну кого-небудь. Я маю в запасі дві години, а мені вже робиться якось неспокійно, і я струшую верес та мох зі своєї одежі. Я знаю всі ці місця: дерева й камені стоять там на самоті, як і раніше, листя шарудить у мене під ногами. Одноманітне шарудіння та ці знайомі дерева й камені для мене багато важать, я переповнююся непоясним почуттям удячності,— все до мене прихиляється, єднається зі мною, я все люблю. Підіймаю суху гілочку, й тримаю її в руці, й дивлюся на неї, а сам сиджу й роздумую про своє. Гілочка майже трухла, її миршава кора вражає мене, жаль бере за серце. І коли я зводжусь, щоб іти, то не викидаю гілочки геть, а кладу на землю і якусь хвилю думаю про неї: врешті-решт, перше, ніж попрощатися з нею, я востаннє дивлюся на неї і в моїх очах крутиться сльоза.
А ось п’ята година. Сонце збиває мне з пантелику, я цілий день ішов на захід і, мабуть, випередив на півгодини мої сонячні помітки біля хатини. Все це я беру до уваги, та все одно до шостої лишається година, тож я знов підвожусь і проходжу якийсь шмат дороги. І листя шарудить у мене під ногами. Так збігає ще година.
Внизу під собою я бачу річечку й млиночок, що взимку були закуті в кригу, й зупиняюся; млин працює, його гул пробуджує мене, я, як стою, так і вклякаю на місці. "Спізнився!" — вигукую я. Мене пронизує біль, я вмить розвертаюсь і простую додому, а сам уже знаю, що спізнився. Іду повним ходом, просто біжу; Езоп розуміє, що це неспроста, він рветься з повідка, тягне мене за собою, скавучить і метушиться. Сухе листя розлітається навсібіч. Проте, коли ми спустились на узлісся, то нікого не застали: тихо, як у вусі, і ніде ані душі.
— Тут нікого немає!— скрикую я.
Я не стояв там довго, а пішов, знаджений думками, мимо своєї хатини вділ до Сірілунна: з Езопом, з ягдташем, з мисливською рушницею,— з усім своїм манаттям.
Добродій Мак прийняв мене напрочуд привітно й запросив на вечір до їхнього товариства.
VII
Як на мене, я трохи вмію читати в душах людей, з якими спілкуюсь, а може, й ні. О, коли я в доброму гуморі, то мені здається, ніби я бачу, що робиться на самому дні чужої душі, хоч великого розуму мені бог не дав. Скажімо, сидимо ми — кілька чоловіків, кілька жінок та я — десь у вітальні й мені здається, ніби я знаю, що діється в людських душах і що вони думають про мене. Я помічаю кожен порух їхніх очей; іноді кров шугає їм у лице й змушує їх червоніти; а часом вони вдають, що дивляться в інший бік, а самі крадькома косують на мене. Я сиджу там і все те бачу, і ніхто навіть гадки не має, що кожну душу мені видно наскрізь. Хтозна-скільки років я вважав, що вмію читати в усіх людських душах. А воно, може, й не так…
Цілий вечір я провів у добродія Мака. Я міг би піти відразу, бо мені нецікаво було там сидіти; але ж хіба не пригнали мене сюди всі мої думки? Тож чи міг я отак відразу дати драла? Після вечері ми грали у віст і пили пунш. Я сидів спиною до вітальні, схиливши голову; позад мене сюди-туди снувала Едварда. Лікар поїхав додому.
Добродій Мак показав мені, як у нього обладнанні нові лампи — перші гасові лампи, що з’явились на півночі, прегарні речі на важких свинцевих ніжках; щовечора він їх сам запалював, щоб запобігти всякому лихові. Разів зо два він заводив мову про свого діда-консула: "Мій дідо, консул Мак, дістав оцю защіпку з рук самого Карла Югана," — сказав він, тицьнувши пальцем на свою діамантову оздобу. Добродій Мак показав мені портрет своєї покійної дружини, що висів у суміжній кімнаті: поважна з виду жінка в мережаному чепчику й з поштивою усмішкою. У тій же кімнаті стояла й книжкова шафа, де були навіть давні французькі книжки, які, очевидно, перейшли у спадок: вони мали красиві оправи, тиснені золотом, а на багатьох з них значилися імена власників. Між тими книжками рясніли довідкові видання: добродій Мак був мислячою людиною.
До вісту довелося гукнути двох його прикажчиків; вони грали поволі й невпевнено, зважуючи всі за і проти, однак давали маху. Одному з них помагала Едварда.
Я перевернув келих, відчув своє безталання, скочив на рівні й скрикнув:
— Ой, я перевернув келих!
Едварда приснула й мовила:
— Та ми ж бачимо.
Всі крізь сміх запевняли мене, що це пусте. Мені подали рушника, щоб я обтерся, і ми знов сіли грати. Була вже одинадцята голина.
Якесь дивне невдоволення пройняло мене від Едвардиного сміху; я дивився на неї і мені здалося. Що її обличчя стало невиразне й негарне. Добродій Мак урвав нарешті гру: мовляв, обом прикажчикам пора спати, а тоді оперся на спинку канапи й завів балачку про вивіску, яку він хоче прикріпити на фасаді крамниці з боку пристані, й питався моєї поради. Яким кольором її написати? Від нудьги я бездумно ляпнув: "Чорним," — а добродій Мак одразу згодився.
— Чорним то й чорним, про мене, хай і так. "Склад солі і порожніх діжок" — здоровенними чорними літерами, краще не придумаєш… Едвардо, ти ще не лягаєш?
Едварда підвелася, подала нам обом руку, зронила "добраніч" і пішла. А ми собі сиділи. Балакали про залізницю, яку закінчили торік, про першу телеграфну лінію. Бог його святий знає, коли той телеграф проведуть до нас на північ. Мовчання.
— Розумієте, я й незчувся, як стукнуло сорок шість, а голова й борода посивіли,— сказав добродій Мак.— Охо-хо, я відчуваю, що підтоптався. Ви бачите мене вдень і думаєте, що я молодий; та коли вечоріє і я лишаюся сам, то в мене опускаються руки. Тоді я сиджу тут, у вітальні, й розкладую пасьянси. Вони вдаються, навіть якщо раз-другий схитрувати. Ха-ха!
— Невже вдаються?— спитав я.
— Атож!
Мені здалося, що я читаю по його очах…
Він підвівся, підійшов до вікна й глянув надвір; він дуже сутулився, а на потилиці й на шиї в нього росло волосся. Я й собі підвівся. Він обернувся й рушив мені назустріч — у своїх довгих, гостроносих черевиках, засунувши великі пальці обох рук у кишені камізельки й водячи сюди-туди ліктями, немов крилами; разом з тим він усміхався. Потім ще раз запропонував мені мати в своєму розпорядженні човна й подав руку.
— А втім, мабуть, я вас проведу,— сказав добродій Мак і погасив лампи.— Мені хочеться трохи пройтися, ще ж не пізно.
Ми вийшли.
Він показав дорогу, що вела до ковалевої хати, й сказав:
— Цією! Вона коротша!
— Ні,— заперечив я,— коротша та, що через пристані.
Ми дещо посперечалися, але так і не дійшли згоди. Я був певен своєї правди і не розумів його впертості. Врешті-решт добродій Мак запропонував кожному з нас свою дорогу: хто прийде раніше, нехай жде біля хатини.
Ми розійшлися. Він вмить зник у лісі.
Я йшов звичайною ходою і сподівався бути на місці щонайменше хвилин на п’ять раніше, ніж він. Та коли добувся до хатини, то вже застав там добродія Мака. Він кричав мені:
— А що, бачите? О, я завжди ходжу цією дорогою, бо вона справді коротша!
Я дивився на нього з неабияким подивом: він і не впарився, і по ньому не видно було, щоб біг. Він зараз же попрощався, подякував за цей вечір і подався назад тією самою дорогою, що прийшов.
А я стояв та думав: що за дивина! Я ж начебто мав якесь уявлення про відстані і стоптав ноги на обох тих дорогах! Ти знов хитруєш, чоловіче добрий! Лишень з якої речі?
На моїх очах його спина знов зникла в лісі.
Наступної миті я, скрадливо й швидко, почесав за ним слідом і побачив, що він весь час утирав лице; виходить, тоді він біг. Тепер же ледве переставляв ноги, і я не спускав з нього погляду. Він зупинився біля ковалевого будинку. Я причаївся, аж ось двері відчинилися й добродій Мак зайшов у дім.
Була перша голина ночі,— я бачив це по морю й по траві.
VIII
Сяк-так минуло кілька днів, моїми єдиними приятелями були ліс і цілковита самота. Господи, я ніколи не звідував більшої самотності, як першого з тих днів. Весна розкошувала, я вже знайшов первоцвіт і деревій, прилетіли зяблик і вівсянка,— я знав усіх птахів. Іноді я виймав з кишені дві старовинні монети й бряжчав ними, щоб урвати самоту. Я думав: от коли б тут з’явилися Дідерік та Іселіна!
Ночі, либонь, кудись запропастилися, сонце ледь-ледь занурювало свою тарелю в море та й знов підбивалось угору — червоне, свіже, начебто спускалося донизу пити вино. Що за дива коїлися зі мною ночами! Ніхто в світі в те не повірить. Невже то Пан вилазив на дерево й дивився обома, що я робитиму? І невже він світив голим животом і корчився так, наче, сидячи, цмулив зі свого власного живота? Та всю ту штуку він утинав задля того, щоб пильнувати мене, і ціле дерево тряслося від його глухого сміху, коли він помічав, як усі мої думки кидалися вроздріб. Всюди в лісі щось шаруділо. Нюшили звірі, перегукувалися птахи, їхній клич переповнював повітря. Саме прилетіли хрущі; їхнє гудіння змішувалось з тріпотінням нічних метеликів; здавалося, що в усьому лісі то щось пошепки питають, то щось пошепки відповідають. О, там було що слухати! Я не спав три ночі, я думав про Дідеріка й Іселіну.
— Побачиш,— мовив я подумки,— вони прийдуть. І Іселіна заманить Дідеріка аж за дерево й скаже йому:
— Стань тут, Дідеріку, гляди ж — пильнуй Іселіну; а цей мисливець нехай зав’яже шнурок мені на черевику.
А мисливець — то я. І щоб я це зрозумів, вона мені підморгує. А коли вона підходить, моє серце геть усе розуміє і вже не б’ється, а немов дзвонить у дзвони. А вона під одежиною гола — як мати породила, і я кладу на неї свою руку.
— Зав’яжи мені шнурок!— каже вона, а щоки її горять, як мак. І вже за хвильку її шепіт майже торкається мого лиця, моїх уст: — О, ти не зав’язуєш мені шнурок, ні, ти не зав’язуєш… не зав’я…
А сонце занурює свою тарелю в море і тоді знов підбивається вгору — червоне, свіже, начебто спускалося донизу пити вино.