Блаттер теж прийшов зі мною, він хотів би вас привітати.
Потім до палати зайшов великий, товстий Блаттер, а Лютц зник.
— Привіт, Блаттер,— сказав Берлах поліцейському, який часто був його шофером,— радий тебе бачити.
— Я теж радий,— мовив Блаттер.— Нам дуже вас бракує, пане комісар. Усім бракує.
— Що ж, Блаттер, тепер на моє місце прийде Рет-лісбергер і заспіває вам іншої, уявляю собі,— відповів старий.
— Шкода,— сказав поліцейський,— я ж, здається, нічого такого й не сказав, а Ретлісбергеру, напевно, буде вигідно, якщо ви раптом одужаєте!
— Блаттер, ти знаєш, мабуть, на околиці букіністичну крамницю, що належить білобородому євреєві Фай-тельбаху? — запитав Берлах.
Блаттер кивнув:
— Отой з поштовими марками у вітрині, яких ніхто не купує.
— Тоді піди туди ще сьогодні по обіді й скажи Фай-тельбахові, хай він передасть мені в Салем "Гулліверові мандри". Це остання послуга, про яку я тебе прошу.
— Книжку про карликів і велетнів? — здивувався поліцейський.
Берлах засміявся:
— Бачиш, Блатте^ я дуже люблю казки!
Щось зловісне почулося поліцейському в тім сміхові, та він не зважився перепитати.
ХИЖКА
Лютц дав розпорядження подзвонити в лікарню ввечері ще тої ж середи. Гунгертобель саме сидів біля ліжка свого друга, а що мав невдовзі оперувати, то попросив принести йому чашку кави; він хотів трохи скористатися нагодою, щоб у лікарні тримати Берлаха "при собі". Та ось задзеленчав телефон і урвав їхню розмову.
Берлах узяв трубку й уважно слухав. За хвилину він сказав:
— Це добре, Фавр, пришліть мені ще й цей матеріал,— і повісив трубку.— Нееле мертвий,— сказав він.
— Хвалити бога! — вигукнув Гунгертобель.— Це нам треба відзначити,— й запалив свою "Літл роуз оф Суматра".— Сестра це побачить, бо прийде, мабуть, не скоро.
— Уже в обід їй це не сподобалося,— мовив Берлах.— Та я послався на тебе, а вона сказала, що це на тебе схоже.
— Коли ж помер той Нееле? — спитав лікар.
— У сорок п'ятому, десятого серпня. Він наклав на себе руки у якомусь гамбурзькому готелі, випив отруту, як згодом з'ясувалося,— відповів комісар.
—— Бачиш,— кивнув Гунгертобель,— тепер рештки твоєї підозри як у воду впали.
Берлах закліпав очима, дивлячись услід пасемкам диму, які Гунгертобель, розкошуючи сигарою, випускав із рота у вигляді кілець і спіралі.
— Нічого так не важко втопити, як підозру, бо ніщо так легко не виринає знову,— озвався він нарешті.
— Комісаре, ви невиправний,— засміявся Гунгертобель, що сприймав це все, як невинний жарт.
— Це перша чеснота криміналіста,— відповів старий, а потім спитав: — Самуелю, ти був із Емменбергером у дружніх стосунках?
— Ні,— відказав Гунгертобель,— зроду не був, і наскільки мені відомо, ніхто з нас, що разом із Емменбергером вчилися, з* ним не дружив. Я знову й знову пригадував той випадок зі знімком у часописі "Лайф", Гансе, і хочу тобі сказати, чому мені здалося, ніби той недолюдок в подобі лікаря СС — Емменбергер; ти, певно, теж замислювався над цим. На тому знімку багато й не побачиш, а похибку, очевидно, можна пояснити чимось іншим, а не схожістю, яка, безперечно, між ними е. Я вже давно не думав про ту подію не тільки тому, що вона сталася так давно, а скоріше через її жорстокість, ми полюбляємо забувати події, які нам не до вподоби. Я колись бачив, Гансе, як Емменбергер робив операцію без наркозу, і тоді мені здалося, що така сцена могла б відбутися тільки в пеклі, якби те пекло існувало.
— Воно існує,— спокійно відповів Берлах.— Отже, колись Емменбергер уже щось таке робив?
— Бачиш,— сказав лікар,— тоді не було іншої ради, а бідолаха, якому зроблено ту операцію, живе ще й досі. Як ти його побачиш, то він клястиметься всіма святими, що Емменбергер — гаспид, але це несправедливо, бо якби не Емменбергер, то йому б не жити. Та, щиро кажучи, я можу його зрозуміти. Це було жахливо.
— А як же воно сталося? — нетерпляче спитав Берлах.
Гунгертобель востаннє сьорбнув із своєї чашки й ще раз змушений був запалити "Літл роуз".
— Якщо чесно,— почав він,— то чаклунством це не було. В усіх професіях, і в нашій теж, чаклунства взагалі не буває. Для операції потрібно було небагато: скла-даний ножик і мужність, та ще звичайно, знання анатомії. Але хто з нас, молодих студентів, міг тоді похвалитись украй необхідним самовладанням?
Ми, п'ятеро студентів-медиків, спустилися з Кінталя до альпійського масиву Блюмліз; куди ми намірялися далі йти, не можу згадати, я зроду не був справжнім альпіністом, та ще й погано знав географію. Мабуть, це було десь у 1908 році, в липні, стояло жарке літо, це я Добре пам'ятаю. Переночували ми в хижі на гірському пасовищі. Цікаво, що мені передовсім закарбувалася в пам'яті та хижа. Вона й досі мені часом сниться, і я, обливаючись потом, зриваюся зі сну, але тоді я не думаю про те, що там в ній сталося. Не відрізнялася вона, очевидно, від інших альпійських хиж, які протягом усієї зими стоять пустками, а те страхіття — то лиш витвір м°єї уяви.
Що сниться мені, можливо, та сама хижа, гадаю, можна судити ось із чого: я бачу її увесь час перед собою у заростях вогкого моху, а його, здається мені, біля альпійських хиж не побачиш. Часто пишуть про хати під ґонтовим дахом, навіть добре не знаючи, що воно таке. Ну, хату під ґонтом я уявляю собі приблизно такою, як ця альпійська хижа. Навколо неї стояли сосни, а недалеко від дверей був колодязь. Дерево, з якого збудована ця хижа, було не чорне, а білувате і прогниле, до того ж у шпаринах проросли гриби, але й це теж, можливо, лише якась галюцинація, що переслідувала мене згодом; між сьогоднішнім днем і тим випадком — відстань у стільки років, що ілюзії й дійсність за цей час неймовірно переплелися. Однак той незбагненний жах я добре пам'ятаю ще й досі. Він напав на мене тоді, коли ми наближалися до хижі, йдучи через завалене уламками скель гірське пасовище, яке цього літа не використовувалося під випас і в лощині якого стояла та хижа. Я певний, що цей жах пойняв усіх, хіба що за винятком Емменбергера. Розмови припинилися, ми йшли далі мовчки. Вечір, що настав ще до того, як ми добралися до хижі, наганяв на нас іще більше жаху, бо, як нам здалося, над цим безлюдним світом із криги й каменю на нестерпно довгий час нависло якесь химерне темно-червоне світло; це було смертоносне, позаземне світло, що змінило колір наших облич і рук, мабуть, таке, яке панує на планеті, віддаленій на більшу відстань від Сонця, ніж наша. Отож ми, ніби зацьковані, увірвалися в середину хижі. Це було неважко зробити, бо двері виявилися незамкне-ні. Ще в Кінталі нам сказали, що в цій хижі можна переночувати. Всередині хата була зовсім вбога, там стояло лише кілька нар. Однак при слабкому світлі ми помітили вгорі, під дахом, солому. Туди можна було піднятися чорною покрученою драбиною, на якій, видно, ще з того року позасихав пташиний послід та інші нечисто-т Емменбергер понаносив із колодязя води, чомусь поквапом, ніби знав наперед, що тут має статися. Звичайно, це неможливо. Тоді в простенькій плиті ми розвели вогонь. Казанок там був. І от, коли ми всі перебували у такому химерному настрої, втомлені, нажахані похмурими передчуттями, з одним із нас сталося страшне лихо. З товстим люцернцем, сином харчівника, що, як і ми, вивчав медицину, а через рік після цього кинув навчання, успадкувавши харчівню. Отож цей трохи вайлува-
тий парубійко упав з драбини; коли він на неї заліз, щоб з-під даху взяти соломи, вона поламалася, й він тяжко впав, ударившись горлом об жердину, яка випиналася зі стіни. Хлопець аж застогнав і не зміг підвестися, бо дуже сильно вдарився. Нам спершу здалося, ніби він щось собі поламав, але невдовзі він почав жадібно хапати повітря. Ми поклали його на лавку, і тепер він лежав у тому моторошному світлі сонця, що вже зайшло й жовто-червоним кольором освітлювало знизу пасма накопичених хмар. Дивитися на бідолашного було жахливо. Покалічена до крові шия геть розпухла, горлянку сіпало, ніби в судомі, голова була закинута назад. Ми помітили, жахнувшись, що його обличчя дедалі темнішало, стало майже чорним у сяйві того пекельного розжареного обрію, а його широко розплющені очі блищали на обличчі, ніби дві мокрі гальки. Ми у відчаї кинулися робити йому вологі компреси. Марно. Горло дедалі більше розпухало, він міг задихнутися. Якщо попервах нещасного від хвилювання аж лихоманило, то тепер, просто на наших очах, він проймався апатією. Дихав він важко, зі свистом, а говорити вже зовсім не міг. Знаючи, що його життю загрожує смертельна небезпека, ми карталися своєю безпорадністю. Нам бракувало будь-якого досвіду, а до того ж, мабуть, і знання. Хоча ми знали, що допомогти йому можна лише негайною операцією, однак жоден із нас не наважився про це й подумати. Лише Емменбергер усе збагнув і, не зволікаючи, взявся до діла. Він пильно обстежив люцернця, продезинфікував у казанку на плиті, де кипіла вода, свій скла-даний ножик і, підступивши до люцернця, зробив тим ножем розтин, який ми назвали б конікотомією. В екстрених випадках до неї часом вдаються, щоб дати доступ повітрю,— над горлянкою, поміж адамовим яблуком і персневидним хрящем, роблять поперечний розтин. Не сама ця операція, яку довелося робити складаним ножем, була жахливою, ні, моторошним було щось інше, воно дивовижно відбивалося в них на обличчях. Можливо, що потерпілий уже був майже оглушений ядухою, але очі в нього були ще розплющені, ба навіть широко розплющені, тож він, мабуть, бачив усе, що сталося, хоча й це було для нього, очевидно, ніби уві сні; а коли Емменбергер робив цей розтин, боже мій, Гансе, очі його теж були широко розплющені, а обличчя спотворене;
ПО
раптом здалося, ніби з цих очей виривається щось пекельне, якась неймовірна радість, мука, чи як ще це можна назвати, й мене охопив звірячий жах, хоча й ли" ше на секунду, бо все вже було позаду. Однак гадаю, що цього, крім мене, ніхто не відчув, бо ніхто й не наважився туди глянути. Гадаю також, що все це переважно галюцинації, певно, на мене вплинули темна хижа та зловісне світло призахідного сонця. Тільки дивно, що люцернець, якому Емменбергер завдяки конікотомії врятував життя, згодом ніколи з ним не розмовляв, навіть майже не подякував йому, й це багатьом дуже не сподобалося.