Рой Фостер в книжці "Ірландське оповідання: Як розповідають і вигадують казки в Ірландії" (Roy Foster. The Irish Story: Telling tales and making it up in Ireland) показав як проблему те, як бажані, вигадані розповіді сформували політичну прихильність і навіть лінію поведінки; те, яким чином співчуття, як новий платіжний засіб, загрожує створити чорний ринок на якому конкуруватимуть ушкодження та образи, у жалю до самого себе стрімко знецінюючи самовиправдання. Як ми дійшли до цього? Як так стається, що трагічний патос Есхіла та багатоголосся романів Тоні Морісон збурює, сприяє поглибленню конфлікту, а не навпаки, як це очікувалося? Яким чином журба перетворюється на привід для скарги, якщо знову згадати Шеймуса Гіні?
Для того, щоб прояснити це питання і побачити як потужно воно веде до проблеми вибачення, нам потрібно дещо відхилитися від теми і подивитися, як різко змінилось значення самого слова "вибачення" (apology) протягом його довгої історії. Спочатку "apology" означало "захист, виправдання", як у вислові apologia pro vita sua14, котрий Джон Генрі Ньюмен зробив заголовком видатного свідчення свого власного навернення. Але через те, що виправдання розуміють як щире визнання вини, сповідь, "apology" отримує своє сучасне загальновживане значення формального свідчення про винність. "Апологія", так Платон називає захист Сократа на суді — захищаючи життя, виступаючи проти звинувачень у зіпсутті афінської молоді, Сократ підкреслено не вибачається. Яким чином і саме поняття, і його застосування на практиці змінилися із праведного самозахисту на, відповідно до сучасного розуміння, принижене прохання про вибачення? З героїчної демонстративної непокори Прометея на благання Іо?
Сподіваюсь, що мій другий приклад висвітлить це питання. В "Сповіді" єпископ Гіппони постійно звертається до коханого ним Господа, в кличному відмінку — Ти (Tu). Авґустин безпристрасно досліджує власні потяги і почуття, свідомість, розум. Він першим впроваджує само-зображення у художню прозу.
Вибачення відбувається в діалозі. При цьому хтось мусить бути присутнім — потрібно надіслати листа, відправити повідомлення, виголосити промову перед слухачами — повинен існувати адресат. Ці ж ознаки властиві і сповіді і, як нещодавно написав у передмові до перевидання "Сповіді" історик Пітер Браун, Авґустин висловлюється так, що досягається ефект "незвичайної щирості, відвертості, яка руйнує кордони між молитвою і літературою". Наслідуючи сповнене благання і прославляння позірне каяття псалмів, їхній ліричний плач, Авґустин аналізує власне "я", власне життя та становище до 397 року, коли звертається за допомогою цих слів до Бога ("повернувшись спиною до нас").
Подібно Іо, він скаржиться на кривди — але в цьому випадку заподіяв їх він сам, — виняткова особистість з особливою історією життя, але, разом з тим, така ж людина, як і всі. Він починає не зі своїх власних спогадів, але з пересічних, пов'язаних із набуттям життєвого досвіду, перших дитячих пригод, спільних, за його спостереженнями, для всієї малечі. Він звертається до Бога з незвичної сили тугою: "О, Господи, моєї сповіді перед тобою не чутно, проте зроблена вона безмовно, і все ж не безмовно, бо хоча не чутно жодного звука, але серце моє кричить у весь голос..." Авґустин привертає нашу увагу і викликає захоплення і сьогодні через те, що його дослідження є такими невблаганними і часто вражають глибиною проникливості, через те, що він подає приклад ретельного вивчення переживань відповідно до їхньої сили, щирості, глибини — тобто їхньої правдивості. Разом з цим, Авґустин також став першим, хто надав висловлюванню я або еґо статус головної, якщо не найголовнішої вихідної точки для того, щоб говорити правду. Саме тут Авґустин є зразком вибачальника — він аналізує свою потаємну суть, благає, в обмін на щирість, Божої любові, розуміння його помилок і прощення. У "Сповіді" він визнає деякі свої незначні злочини, наприклад, крадіжку груш у юності, і висловлює сум щодо скрутного становища, в якому перебуває людство, а разом з ним і він сам, через свою гріховність, що, на його думку, втілена в ньому передовсім у плотському сластолюбстві. Цей акт щирого зізнання веде до визнання провини і звідси до самозречення. Можна сказати, що ця праця робить високу чесноту із здатності взяти на себе вину.
Або, якщо висловити ту ж думку по іншому, "Сповідь" Авґустина запроваджує метод за яким кривдник, усвідомлюючи в чому полягає образа і, так би мовити, вилучаючи її, загартовується, поліпшує та полегшує власне існування. Авґустин — це дуже витончений і красномовний автор, він надто переконливо страждає, щоби можна було подумати, що він піклується лише про себе, проте його приклад є застереженням щодо того, що наполеглива самокритика може принести користь сповіднику.
Недавня книжка Пітера Брука "Бурхливі сповіді" (Peter Brook. Troubled Confessions) зосереджується на стосунках права та літератури, юридичного визнання вини та автобіографії. Автор чітко і з великою чутливістю демонструє як прагнення сповідатися для того, щоб відчути себе краще, може спонукати звинуваченого визнати злочини, які він чи вона ніколи не скоювали; психологічний голод який може угамувати лише схвалення, котре містить вже сам факт сповіді, бере гору навіть над інстинктом самозбереження і невинні чоловіки та жінки вдаються до самозвинувачення.
В цій своїй особистій оповіді Авґустин не лише жалкує щодо власної гріховності; він також передає себе Богу, відмовившись від усіх своїх земних досягнень і авторитету; він принижує себе і ніколи не згадує про свою впливову посаду єпископа в місті найбільшої провінції Римської імперії, саме тоді, коли церква втілювала владу (врешті решт, Авґустин головував в суді, щодня відправляючи правосуддя). Його cris de coeur15 не лише оголює себелюбство, знімаючи шар за шаром душевний захист, але й зневажає пильну увагу світу та його оцінку. В цьому випадку його нарцисизм проявляється у нав'язування себе Богу; коханий Авґустин, пориває з давнім, дорогим серцю сексуальним партнером та відмовляється від будь-якої сексуальної активності, що дорого коштувало його єству, приймаючи за коханця Бога:
Мої знання сумнівні, Господе, але я абсолютно впевнений, що люблю Тебе. Ти вразив моє серце Твоїм словом і я полюбив Тебе... І куди б я не поглянув, небо і земля і все, що на них є, кажуть мені, що я повинен любити Тебе. Але що то є любов, якщо це любов до Тебе?.. те, що я люблю мого Бога означає, що я люблю і світло, і музику, і пахощі, і їжу, і обійми — світло, і музику, і пахощі, і їжу, і обійми в душі... я вдихаю ці пахощі, що їх не розвіє жоден вітер, споживаю їжу, якої від цього не стає менше, я лежу в обіймах яких ніколи не буде забагато.
Перший у своєму роді автобіографічний документ, "Сповідь", що стала прикладом для двох великих католицьких Святих Терез у створенні ними непересічних автобіографічних праць, предтечею Фройдової "терапії через бесіду" та прози Пруста, навчає особистість афекту, почуттю емоційної, нужденної, благальної любові. В Авґустиновому літературному автопортреті ця особистість використовує всю свою щирість, силу переконування для самоприниження, розмовляючи зі своїм коханим Господом Богом як жінка. Хто ще в книжці плаче так само, як він? Його матір Моніка. В Римській імперії четвертого століття особливо вражало зображення самого себе в такому жалюгідному та безпомічному Іонічному стані — і справді нічого подібного "Сповіді" до того, як Авґустин написав цю книгу не було можливо тому, що жодному чоловіку не могла прийти думка виставити себе в такому ганебному вигляді — з такою жіночною слабкістю. (Я не кажу, що жінки слабкі, але така жіноча слабкість, що її продемонструвала Іо, може бути оцінена як різновид переконливої мови, тож цей образ наділяє мовця не-жінку несподіваними повноваженнями.)
На мій погляд прилюдні вибачення принесені Папою від імені стародавніх грішників перебувають під знаком Авґустинових переконань. Бо принижуючи себе, а разом із собою і всю церкву, для того щоб благати Бога про прощення та очищення за дві тисячі років гріхів, Папа акцентує увагу на тому ж, що і великий святий під час своєї сповіді.
Королева Єлизавета є верховною владою Церкви і висловлені нею, як головою Британської Співдружності, вибачення дещо позбавили єлею її духовне звання. Щодо Біла Клінтона та Тоні Блера, то своїми вибаченнями —сповідями — вони закликають до примирення та очищення наче священнослужителі за дорученням, підміняючи відповідних осіб, проте не маючи апостольської благодаті. Від чийого імені вони виступають? Політична влада має інше походження. І це ще не все — не менш шкідливим для історії є уявлення, що учинене насилля можна запакувати й прибрати з очей подалі, що його можна усунути. Але ж хтось може сказати, а уявімо, що такі дії є доброчинними, що вони вгамовують біль, полегшують горе, або, користуючись мовою розв'язання протиріч, є свідченням визнання провини? І це допоможе віддати належне жертвам? Якщо такими є наслідки, тоді вибачення може прислужитися загальній справедливості в світі. Але стати таким воно може лише за умови, що воно викликає відповідну реакцію і сприймається іншою стороною — заклинання діє лише за згоди бути зачарованим того, хто дарує прощення.
Тож переходимо до мого третього епізоду, в якому вибачення приноситься і приймається і це призводить до прощення, до Моцарта у Відні 1786 року, та до "Одруження Фіґаро", в останній акт, в заплутаний маскарад, під час якого, з просуванням заплутаної ситуації від конфлікту до відтвореної в музиці злагоди, знімаються поступово маски.
Графиня, перевдягнувшись у свою служницю Сюзанну, йде на таємне любовне побачення зі своїм чоловіком, котрий весь час намагається закрутити Сюзанні голову; Сюзанна, перевдягнена на графиню, спостерігає за цим побаченням, що відбувається в темному саду; це ж робить і Фіґаро, котрий гадає, що це і справді саме Сюзанна поступається графовим домаганням. Потім, знаючи, що граф спостерігає за ними, Фіґаро залицяється до несправжньої графині і розлючує графа, котрий виходить і розлючено гукає на варту — так розпочинається остання сцена.
Граф гнівається на Фіґаро і на гадану графиню поки всі присутні, які, зрозуміло, в курсі справи і ще й досі не зняли масок, прохають "perdono".