Але Еліза не звертала ні на що уваги. Вона плакала й сумувала.
Байдуже дозволила вона служниці одягти на себе королівське вбрання, вплести перлини у волосся і натягти на пожалені кропивою руки тонкі рукавички.
В усій цій красі вона була така чарівна, що всі придворні вклонилися їй. І король назвав її своєю нареченою, хоча архієпископ хитав головою і навіть шепотів, що чудова лісова дівчина, напевне, відьма, — вона засліпила очі й приворожила серце короля.
Та король не слухав його, він наказав принести найдорожчі страви, покликав музикантів грати і найкращих дівчат танцювати. Потім він повів Елізу запашним садом у розкішний зал, але жодної усмішки не викликало все це ні в очах, ні на устах Елізи — в них ніби назавжди застигла туга. Тоді відчинив король маленьку кімнатку, що була поряд з їхньою опочивальнею. Вона вся була вбрана дорогими зеленими килимами і дуже нагадувала печеру, в якій жила Еліза. На підлозі лежав пучок пряжі, що вона напряла з кропиви, а на стіні висів уже готовий панцир. Усе це, як дивину, захопив із собою один з мисливців.
— Тут ти можеш згадувати свій колишній дім, — сказав король, — ось твоя робота, якою ти була там зайнята. Серед усієї розкоші, може, тобі захочеться інколи згадати колишнє.
Коли Еліза побачила це, таке близьке її серцю, усмішка заграла у неї на устах і рум'янець знову вкрив її щоки. Вона подумала, що все ж таки зможе врятувати своїх братів, поцілувала королю руку, а той притиснув її до свого серця і наказав дзвонити по всіх церквах в усі дзвони і сповіщати про їхнє весілля. Чудова німа дівчина з лісу мала стати королевою.
Архієпископ знову нашіптував злі слова у вуха королю, але вони не доходили до його серця.
Весілля відбулося, і архієпископ сам повинен був коронувати Елізу. Із злими думками він так міцно насунув їй вузький золотий обруч на чоло, що їй стало боляче. Але ще важчий обруч стискав її серце — сум за братами.
Її вуста були німі. Одне слово коштувало б життя братам, але в очах Елізи світилася щира любов до доброго, гарного короля, який усе робив, щоб розвеселити її. З кожним днем вона дедалі дужче звикала до нього і ставилася краще. О, якби могла вона довіритися йому і розповісти про свій біль!
Але Еліза мусила бути німою, мовчки робити свою справу. Тому щоночі вона нишком пробиралася в маленьку потаємну кімнатку, схожу на печеру, і плела панцирі один за одним. Та, коли почала сьомий, у неї скінчилася пряжа.
На цвинтарі, знала вона, росте така кропива, яка потрібна їй. Але ж її треба самій нарвати! Як же бути?
"О, хіба можна порівняти біль у моїх пальцях з тим болем, що точить моє серце?" — думала Еліза.
Серце її завмирало від страху, ніби вона йшла на щось лихе, коли місячної ночі пробиралася в сад, а потім йшла довгими алеями та пустинними вулицями на цвинтар. Вона побачила: на широкому могильному камені сиділи відьми. Еліза пройшла повз них, і вони всі злобно подивилися на неї. Проте Еліза нарвала пекучої кропиви і з нею повернулася в палац.
Лише єдина людина це бачила — архієпископ. Він стежив за нею, коли інші спали. Тепер він переконався, що з королевою щось негаразд. Вона напевне відьма, яка зачарувала короля і весь народ.
Архієпископ розповів королю про все, що бачив. Дві великі сльози скотилися з очей короля, він пішов додому з тяжкими сумнівами на серці. Вночі король лише удавав, що спить, але спокійний сон не йшов до нього. Він помітив, як Еліза встала з ліжка і зникла в маленькій кімнатці.
З кожним днем король ставав усе похмурішим. Еліза бачила це, але не розуміла, що з ним діється.
Серце Елізи краяв жаль до братів. На королівський оксамит капали її гіркі сльози, і вони перетворювалися на блискучі діаманти, а люди бачили її багате вбрання, заздрили королеві, бажали бути на її місці.
Тим часом робота наближалася до кінця. Залишався один тільки панцир, але в неї знову не вистачило пряжі. Ще раз, це вже, напевне, востаннє, вона мусила піти на цвинтар і нарвати кропиви.
Вона з жахом думала про цю самотню мандрівку, про страшних відьом, але її бажання врятувати братів перемагало все.
Еліза пішла. Король з архієпископом стежили за нею. Вони бачили, як вона зникла за ворітьми цвинтаря; підійшовши ближче, вони помітили на могилах тих самих відьом, яких бачила й Еліза. Король у розпачі пішов додому. Тепер він не сумнівався, що серед них була й та, чия голова щодня схилялася на його груди.
— Хай народ судить її! — сказав він.
І народ присудив: "Спалити Елізу на вогнищі!"
З чудових королівських зал Елізу перевезли до темного, вогкого підземелля, де крізь ґрати свистів вітер. Замість шовкових та оксамитових подушок їй кинули пучок кропиви, а замість ковдри — пекучі жорсткі панцирі. Але нічого милішого за це не було для неї, і Еліза знову взялася за роботу. Надворі вуличні хлопчаки співали про неї глузливі пісеньки, ніхто, ніхто не втішив жодним словом!
Надвечір Еліза раптом почула шум лебединих крил: це був її наймолодший брат. Він розшукав свою сестру. Еліза заридала голосно від радості, хоча й знала, що це, напевне, остання ніч у її житті. Але робота закінчувалася, і її брат був тут.
Прийшов архієпископ, щоб побути з нею останні години, — так просив його король. Але вона похитала головою і поглядом та знаками попросила його вийти. У цю ніч вона мусила скінчити роботу, інакше все було б даремно: біль, сльози і безсонні ночі. Архієпископ пішов розгніваний, але бідна Еліза знала, що вона невинна, і продовжувала свою роботу.
Маленькі мишки бігали по підлозі, вони збирали до її ніг розкидані стеблинки кропиви, щоб хоч чим-небудь допомогти, а дрізд сидів на ґратах вікна і співав їй цілу ніч бадьорих пісень, щоб Еліза не втратила своєї мужності.
Ще було темно. За годину до сходу сонця біля воріт палацу з'явилися одинадцять братів Елізи — вони вимагали, щоб їх провели до короля. Їм відповіли, що це неможливо, була ще ніч, король спав, і його не можна будити. Вони просили, потім погрожували. Прийшла варта, а за нею і сам король вийшов дізнатися, що трапилося. Але в цю мить зійшло сонце, і брати зникли. Лише одинадцять диких лебедів літали над палацом.
Сила-силенна людей прийшли на місце страти. Усім хотілося подивитися, як палитимуть відьму. Стара шкапа тягла ганебну колісницю, на якій сиділа Еліза. На неї накинули плащ з грубого лантуха, її чудове волосся падало на плечі, щоки були смертельно бліді, губи щось тихо шепотіли, тоді як пальці не зупиняючись плели зелену пряжу. Навіть по дорозі до своєї смерті вона не хотіла полишити свою роботу. Десять панцирів лежали готові, одинадцятий вона закінчувала. Народ глузував з неї:
— Дивіться, дивіться на відьму, як вона бурмоче! А в руках у неї прокляте плетиво! Треба порвати його на шматки!
І натовп обступив її з усіх боків, збираючись вирвати з рук панцир.
Раптом з'явилися одинадцять диких лебедів і сіли навколо неї на колісницю, махаючи дужими крилами. Натовп перелякано кинувся врозтіч.
— Це знак, що вона невинна! Вона невинна! — шепотіли люди. Але ніхто не наважувався сказати це голосно.
Ось уже кат хотів було схопити Елізу за руку. Та вона швидким рухом накинула одинадцять панцирів на лебедів. І враз замість лебедів встали перед усіма одинадцять прекрасних принців, тільки у наймолодшого замість однієї руки було лебедине крило: Еліза не встигла закінчити останнього панцира, у нього не вистачало рукава.
— Тепер я можу розмовляти, — вигукнула Еліза. — Я невинна!
І народ, побачивши це все, вклонився їй, а Еліза впала непритомною на руки братів, зломлена довгою втомою, страхом та стражданням.
— Так, вона невинна, — сказав старший брат і розповів усе, як було. І поки він говорив — чудовий трояндовий аромат наповнив повітря. Це кожне поліно, заготовлене для вогнища, пустило коріння та паростки і перетворилося на розлогий високий кущ з червоними трояндами. Поміж них, угорі, з'явилася чарівна біла квітка. Вона блищала, як зірка.
Король зірвав цю квітку і приколов до грудей Елізи, і вона прийшла до тями, щаслива і умиротворена.
І всі дзвони дзвонили, і пташки зібралися великими зграями, і до королівського палацу рушив такий весільний похід, якого ще не бачив ніхто на світі.