Овід

Густий бі­ли туман клубочився над соснами.

— Гляньте! — закричав раптом Артур.— Люди, що

блукають у темряві, побачили велике світло.

На схід під вечірньою зорею запалали снігові шпи­л. Коли червоне світло зникло з вершин, Монтанеллі повернувся до Артура, торкнувши його за плече.

— Ходімо, carino, вже темніє. Ми заблукаємо в

темряві, коли ще затримаємось.

Вони обережно спустилися поміж чорними дерева­м до шале, в якому спинилися на ніч.

Коли Монтанеллі зайшов до кімнати, де Артур че­ка його вечеряти, він побачив, що хлопець зовсім позбувся похмурого настрою, навіяного темрявою, і став знову веселий.

— Padre, ідіть гляньте на цього кумедного пса.

Він танцює на задніх лапах.

Тепер він так само захоплювався собакою, як тіль­к що заходом сонця.

Червонощока господиня шале, сяючи білим фартухом, стояла, взявшись у боки ду руками, і з посмішкою дивилась, як Артур при­мушува пса показувати свої штуки.

— Мабуть, небагато в нього клопоту,— сказала

вона дочці місцевою говіркою.— А гарненьке хлоп'я.

Артур зашарівся, немов школярка, і жінка, поба­чивш, що він зрозумів її, вийшла з кімнати, сміючись з його замішання.

За вечерею у хлопця тільки й було розмов, що про майбутні екскурсі", сходження на гірські верши­н та збирання трав. Очевидно, його фантазії не пе­решкоджа ні настрій, ні апетит.

Коли вранці Монтанеллі прокинувся, Артура вжене було. Він ще вдосвіта пішов у гори допомагати Гаспарові пасти кіз.

Однак тільки-но встигли подати на стіл сніданок, як він влетів у кімнату з непокритою головою, три­маюч на плечах крихітну селянську дівчинку років трьох, а в руках величезний оберемок гірських квітів.

Монтанеллі, всміхаючись, дивився на нього. Який дивний контраст з серйозним, мовчазним Артуром у Пізі й Ліворно!

— Де ти був, навіжений? Гасав голодний десь по горах?

— Ой, padre, як там чудової Гори на світанку такі прекрасні! А яка роса!.. От подивіться.— Він показав мокрі, забруднені черевики.— Ми взяли з собою хліба й сиру і пили на пасовищі козяче молоко. Бр-р, яке

воно гидке! Я знову хочу їсти. І треба нагодувати цю маленьку особу. Аннет, хочеш меду?

Він сів, посадив дівчинку собі на коліна і почав допомагати їй розбирати квіти.

— Ні, це не діло,— заперечив Монтанеллі.— Я не хочу, щоб ти застудився. Біжи переодягнись у сухе. І Ану, йди до мене, Аннет. Де ти її підібрав, Артуре?

— Край села. Це дочка того чоловіка, що ми вчора

бачили. Знаєте, що лагодить взуття. Правда, у неї гар­неньк очі? А в кишені в Аннет жива черепаха, яку вена зве Кароліною.

Коли Артур, переодягтись у сухі носки, підійшов до столу снідати, дитина вже сиділа у padre на колі­на і весело щебетала про свою черепаху. Вона дер­жал її в пухких рученятах, перевернувши на спину, щоб "monsieur" міг помилуватись, як вона ворушить лапами.

— Гляньте, monsieur! — поважно говорила вона

своєю напівзрозумілою говіркою.— Гляньте, які в Кароліни черевички!

Монтанеллі грався з дитиною, гладив їй волосся, захоплювався її черепахою і розповідав чудесні каз­к. Господиня шале, прийшовши прибрати із стола, заніміла від здивування, побачивши, як Аннет вивер­та кишені його преподобія.

— Господь навчає дітей, як пізнавати хорошу людину,— сказала вона.— Аннет так боїться чужих, а от

вашої милості зовсім не соромиться. От чудеса! Аннет, стань на коліна і попроси доброго пана, щоб він бла­гослови тебе. Це принесе тобі щастя.

— А я, padre, не знав, що ви вмієте забавляти ді­те,— сказав Артур, коли вони через годину йшли по залитих сонцем пасовищах.— Дитина просто не зво з вас очей. Знаєте, мені здається...

— Що?

— Я хотів тільки сказати... шкода, що церква забо­роня священикам одружуватись. Я навіть не зовсім розумію чому. Адже ж виховання дітей така серйозна справа і так важливо, щоб вони з самого початку були під добрим впливом, що, здається, чим святіше покли­канн людини і чим чистіше її життя, тим кращий буде з неї батько. Я певний, padre, що якби ви не дали обіт, якби ви одружилися, ваші діти були б дуже...

— Мовчи!..

Слово зірвалося таким поспішним шепотом, що ще більше поглибило мовчання, яке запало між ними.

— Padre,— знову почав Артур, засмучений похму­ри виглядом Монтанеллі,— хіба я сказав щось пога­н? Може, я помиляюся, але я завжди говорю так, як думаю.

— Можливо, ти й сам не зовсім розумієш те, що сказав,—лагідно відповів Монтанеллі.—Через кілька років ти дивитимешся на це інакше. А поки що пого про щось інше.

Це було перше порушення повної гармонії і спо­ко, що панували між ними під час цієї ідеальної подорожі.

З Шамоні мандрівники пішли через Тет-Нуар до Мартіньї, де й спинились перепочити, бо була не­стерпн спека. Після обіду вони вийшли на захищену від сонця терасу готелю з гарним видом на гори. Артур виніс свої колекції і почав серйозну роз­мов про ботаніку з Монтанеллі італійською мовою.

На терасі сиділи два англійці-художники; один щось малював, а другий ліниво балакав. Йому й на думку не спадало, що іноземці можуть розуміти по-англійськи.

— Віллі, покинь ти свою мазанину,— сказав він.—

Намалюй краще цього прекрасного італійського хлоп

ця, що приходить в екстаз від папороті. Глянь на лі­ні брів. Дай йому замість лінзи розп'яття і замість

куртки та коротких штанів римську тогу і матимеш справжнісінького християнина перших віків.

— Який там християнин! Я сидів коло нього за обідом, і він так само захоплювався смаженою кур­ко, як оце зараз бур'яном. Він справді гарненький.

Цей оливковий колір обличчя чудовий. Але він і на­половин не такий красивий, як його батько.

— Хто?

— Його батько, що сидить просто проти тебе. Не­вж ти не зацікавився ним? У нього чудове обличчя.

— Який ти наївний. Не можеш впізнати католи­цьког священика.

— Священика? А й справді. Я й забув: обіт чесно­т і таке інше. Ну, тоді будемо поблажливі і при­пустим, що цей юнак його племінник.

— От ідіоти! — прошепотів Артур, дивлячись на художника веселими очима.— А це дуже мило з їхньо­г боку вважати, що я на вас схожий. Я й справді хотів би бути вашим племінником... Padre, що з вами? Як ви зблідли!

Монтанеллі підвівся і приклав руку до лоба.

— У мене щось запаморочилась голова, — промовив

він на диво тихим голосом.— Мабуть, надто довго по

був на сонці. Піду ляжу, carino. Це нічого, просто від

спеки.

Провівши ще два тижні біля Люцернського озера, Артур і Монтанеллі повернулися через Сен-Готард-ський перевал до Італії. На їхнє щастя, погода була дуже гарна, і вони зробили ще кілька приємних екс­курсі, хоч зачарування перших днів уже зникло.

Монтанеллі весь час непокоїла думка про майбут­н "серйозну розмову" з Артуром, для якої їхня по­доро давала добру нагоду. У долині Арви він на не згадував того, про що вони говорили тоді під магнолією; це було б жорстоко, думав він, отруїти такій художній натурі, як Артур, перше захоплення красою Альп розмовами, які, безперечно, будуть для нього тяжкі. Починаючи з Мартіньї, він щоранку го­вори собі: "Сьогодні поговоримо", а щовечора: "По­говорим завтра".

Тепер канікули кінчались, а він усе повторював: "Завтра, завтра". Невиразне почуття чогось нового, якоїсь невідомої заслони між ним і .Артуром змушувало його мовчати, поки в остан­ні вечір їх подорожі він раптом не відчув, що коли він взагалі збирається говорити, то треба поговорити сьогодні.

Вони спинились на ніч у Лугано і другого ранку мали виїхати до Пізи. Він мусить принаймні дізна­тис, як глибоко втягнено його любого хлопця в зибучі піски італійської політики.

— Дощ перестав, carino,— сказав Монтанеллі піс­л заходу сонця,— і це в нас єдина нагода подиви­тис на озеро. Ходім, я хочу з тобою поговорити.

Вони пройшли вздовж берега до затишного місця і сіли на низенький камінний мур.

Прямо біля них ріс кущ шипшини, вкритий пурпуровими ягодами; кілька гілок запізнілих блідо-рожевих квітів ще звисали з верхньої гілки і сумно погойдувались, обважнівши від дощових крапель. На зеленій поверхні озера ле­геньк тріпотів білими вітрилами маленький човен, похитуючись від вогкого вітерця. Він здавався лег­ки і тендітним, немов срібляста квітка кульбаби, ки­нут на воду. Високо вгорі на Монте-Сальваторе якась пастушача хатина розплющила золоте око. Троянди, посхилявши голівки, дрімали під спокійними хмарами вересневого неба, а вода лагідно гомоніла й плескалась об прибережне, каміння.

— Це в мене остання нагода спокійно поговорити

з тобою,— почав Монтанеллі.— Ти вернешся до робо­т в коледжі і до друзів, у мене теж буде дуже багато

справ цієї зими. Я хотів би як слід з'ясувати наші

взаємини, а потім, якщо ти...Він спинився на мить, а тоді знову повільно загово: — Якщо ти почуваєш, що можеш іще вірити мені,

як вірив раніш, то розкажи мені докладніше, ніж тоді

увечері в саду семінарії, як далеко зайшов ти в цій

справі.

Артур спокійно слухав, дивлячись на воду, але ні­чог не відповів.

— Я хотів би знати, якщо ти можеш сказати мені, чи зв'язав ти себе клятвою або якось інакше?

— Мені нічого говорити, любий padre. Я не зв'язав себе, але я зв'язаний.

— Не розумію.. — Яка користь від клятви? Не вона зв'язує людей. Коли ви почуваєте, що вами заволоділа ідея, то це вас

і зв'язує, а коли у вас цього почуття немає, то ніщо вас і не зв'яже. — Ти хочеш сказати, що твоє почуття непохитне?

Артуре, чи подумав ти, що кажеш?

Артур обернувся і глянув прямо в очі Монтанеллі.

— Padre, ви питаєте мене, чи можу я вам вірити.

А хіба ви мені не вірите? Якби я мав що сказати, я б

вам сказав. Але про такі речі немає рації говорити.

Я не забув, що ви сказали мені того вечора, і ніколи

не забуду. Але я мушу йти своєю дорогою до того

світла, що я бачу перед собою.

Монтанеллі зірвав з куща троянду, обірвав по од­ні всі пелюстки і кинув їх у воду.

— Цілком слушно, carino. Ми більше не будемо

говорити про це, бо, справді, слова тут не допомо­жут... Ходімо...

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Осінь і зима минули без будь-яких подій. Артур багато працював і майже не мав вільного часу. Щоб побачитися з Монтанеллі, він раз або двічі на тиж­ден уривав по кілька хвилин. Коли-не-коли він захо­ди до нього і просив допомогти розібратися в якій-небудь книзі, але під час таких побачень вони ні про що інше не розмовляли. Монтанеллі більше відчув, ніж помітив, що між ним і хлопцем виросла якась невидима перепона, і уникав усього, що могло б зда­тис спробою відновити їхню колишню близькість.