Археологом я став завдяки мало не містичному випадкові. Якось, живучи в селі, я читав книжку Лейярда про цивілізацію Ніневії; книжку я знайшов там-таки, у кімнаті, де мене помістили. У дворі на мотузці сушився мій одяг. Загримів грім, і я вибіг зняти його. Посеред двору була велика багниста калюжа. Знімаючи одяг і все ще перебуваючи думками в Ніневії, й глянув на ту калюжу й на мить забув, де я і що роблю. Калюжа втратила свою звичність і стала така чужа. як море на Марсі. Перші краплі дощу порушили гладеньку поверхню води. Цієї миті мене заповнило таке відчуття щастя й осяяння, якого я ніколи доти не знав. Ніневія та й уся історія стали нараз так само реальні і так само чужі, як і та калюжа. Історія стала такою реальністю, що я, стоячи з оберемком одягу в руках, відчув презирство до свого власного існування. Решту того вечора я тинявся ніби вві сні. Я вже знав, що віднині мені судилося все життя "копирсатися в минулому" і відтворювати оте видиво реальності.
Все це безпосередньо стосується моєї розповіді і свідчить, що в нас із Райхом було зовсім різне ставлення до минулого. Ми постійно дивували один одного, відкриваючи нові риси своїх характерів. Для Райха наука охоплювала всю поезію життя, і минуле просто випадково стало сферою, в якій він виявляв свої здібності. У моєму ж випадку наука була служницею поезії. Чарльз Маєрз, мій перший наставник, закріпив у мене таке ставлення, бо сам ставився до всього сучасного з повним презирством. Спостерігати його під час розкопок — це однаково що спостерігати людину, яка перестала жити в двадцятому сторіччі і яка дивиться на історію, як беркут дивиться вниз із вершини гори. У нього було почуття глибокої відрази до більшості людського загалу; якось він сказав мені, що більшість людей "такі недосконалі й жалюгідні". Завдяки Маєрзові у мене виробився погляд, що справжній історик — це радше поет, а не вчений. Якось він сказав, що коли спостерігає деяких людей, йому хочеться накласти на себе руки і що він змирився зі своєю долею лише завдяки тому, що має можливість спостерігати й обмірковувати піднесення й занепади цивілізацій.
Протягом тих перших тижнів нашого перебування у Діярбакирі, коли звичні для цієї пори року дощі не давали змоги вести розкопки на горі Каратепе, ми багато дискутували вечорами; при цьому Райх пив пиво, а я — чудовий місцевий коньяк (навіть у цьому виявлялися відмінності наших характерів).
Одного з тих вечорів надійшов дуже короткий лист від Баумгарта. У ньому йшлося про те, що Баумгарт знайшов у шафах Вайсмана деякі папери і вони переконали його, що за якийсь час перед тим, як учинити самогубство, Вайсман утратив здоровий глузд — йому здавалося, що "вони" знають про його дії і спробують його знищити. З контексту, писав Баумгарт, було ясно, що "вони" — це не людські істоти. Тому він вирішив припинити переговори про публікацію Вайсманових психологічних праць і почекати мого повернення.
Лист спантеличив і заінтригував мене. Саме під ту пору ми з Райхом закінчили якусь частину нашої роботи і відчували, що маємо право відпочити й поздоровити себе з успіхом; отож цілий той вечір ми обговорювали "божевілля" і самогубство Вайсмана. На початку нашої розмови з нами були Райхові турецькі колеги з Ізміру, і один з них, доктор Мухаммед Дарга, згадав про цікавий факт. Виявляється, що протягом останніх десяти років число самогубств по селах Туреччини значно зросло. Це мене здивувало, бо хоч число самогубств у містах більшості країн і зростало, сільське населення в загальному ще не було заражене цим вірусом.
Другий з наших гостей, доктор Омер Фуад, розповів нам про дослідження, які проводив його відділ і які стосувалися кількості самогубств серед давніх єгиптян і хетів. У листах на глиняних табличках, адресованих цареві давніх хетів Орзаві і знайдених у Богазкеї, згадується епідемія самогубств за правління царя Мурсіля Другого (1334 — 1306 рр. до н. е.) і наводяться дані з Хатгусаса, столиці Хетського царства. Хоч як це дивно, в менетських папірусах, знайдених 1990 року в монастирі Ес Сувейди, також згадується епідемія самогубств у Єгипті за царювання Гаремгеба і Сета Першого приблизно в той самий історичний період (1350 — 1292 рр. до н. е.). Доктор Мухаммед Дарга був прихильник тієї дивної праці, зразка історичного шарлатанства — Шпенглерового "Присмерку Європи"[5]. Він твердив, що такі епідемії самогубств можна точно передбачити, зважаючи на вік цивілізації і рівень її урбанізації. Він розвивав нісенітну метафору про біологічні клітини і про тенденцію тих клітин "вмирати добровільно", після того, як тіло втратило здатність реагувати на стимуляцію з боку середовища.
Все це вразило мене своєю безглуздістю. Адже цивілізація хетів у 1350 році до нової ери ледве налічувала 700 років, тоді як цивілізація єгиптян була принаймні вдвічі старша. Крім того доктор Дарга мав досить догматичну манеру виголошувати свої "факти", і це мене дратувало. Під дією випитого коньяку я розпалився, висловив сумнів щодо слушності думок наших гостей і щодо наявності в них фактів та цифр, які б підтверджували ті думки. Вони сказали, що подадуть факти й цифри на розгляд Вольфганга Райха. І оскільки їм треба було летіти назад до Ізміру, то вони покинули нас досить рано.
Отоді ми й почали розмову, яка запам'яталася мені, як початок боротьби проти паразитів свідомості.
Райх із його ясним науковим розумом швидко підсумував усі "за" й "проти" нашої попередньої дискусії, сказав, що докторові Дарзі бракує наукової безсторонності, й повів далі:
— Погляньмо на факти й цифри, які ми маємо про нашу власну цивілізацію. Про що вони свідчать? Візьмімо, наприклад, дані про самогубства. У 1960 році в Англії сто десять чоловік з мільйона закінчували своє життя самогубством. Це вдвічі більше, ніж сто років перед тим. У 1970 році кількість самогубств знову подвоїлася, а в 1980 зросла вшестеро...
Райх мав дивовижний розум: він, здавалося, вміщав у собі всі важливі статистичні дані сторіччя. Я не люблю цифр. Слухаючи його, я відчув, що зі мною щось сталося. Неначе на мене дихнуло холодом, неначе я відчув на собі погляд якоїсь зловорожої істоти. Це тривало лише коротку мить, а все ж мене пройняв дрож.
Райх запитав:
— Тобі холодно? Я похитав головою.
Коли він замовк на хвилю і подивився з вікна вниз на освітлену вулицю, я сказав:
— А все-таки, що не кажи, ми майже нічого не знаємо про людське життя. Райх бадьоро відмовив:
— Ми знаємо достатньо для того, щоб іти вперед, а більшого чекати годі. Я все ж ніяк не міг забути отого відчуття холоду. А Райхові сказав:
— Зрештою, цивілізація — це своєрідний сон. Уявімо, що людина раптом прокинулася і сон зник. Чи не достатня це підстава для того, щоб накласти на себе руки?
Я мав на увазі Карела Вайсмана, і Райх це знав.
— А як же тоді пояснити оті балачки про потвори? — запитав він.
Я змушений був визнати, що цей момент не узгоджується з моєю теорією. Однак я був неспроможний позбутися холодних обіймів депресії, яка охопила мене. Навіть більше, я був наляканий. Мені здавалося, ніби я побачив щось таке, чого не зможу забути — до чого змушений буду повернутись. А ще мені здавалося, що на мене може напасти нервовий страх. Після півпляшки випитого коньяку я був страхітливо тверезий, відсторонено усвідомлюючи, що моє тіло таки трохи сп'яніло, що я перебуваю ніби осторонь від нього і не маю сили ототожнитися з ним. Мені в голову запала жахлива думка: кількість самогубств зростає через те. що тисячі людських істот "пробуджуються" так само. як і я, підносячись до усвідомлення абсурдності людського життя, і відмовляються жити далі. Сон історії наближається до кінця. Людство починає прокидатися; одного дня воно прокинеться остаточно, і тоді станеться масове самогубство.
Ці думки були такі страхітливі, що мені хотілося піти до себе в кімнату й обміркувати їх. Однак я змусив себе, проти своєї волі, висловити їх Райхові. Навряд чи мій приятель зрозумів мене повністю, але він бачив, що я у небезпечному стані, і з притаманною йому натхненною інтуїцією сказав саме ті слова, які могли відновити мій душевний спокій.
Він почав говорити про ту дивну роль, яку відіграють в археології випадковості; випадковості, які в художній літературі здавалися б безглуздими.
Він говорив про те, як Джордж Сміт виїхав з Лондона з абсурдною надією знайти глиняні таблички, які б могли доповнити поему про Гільгамеша. і як він справді знайшов їх. Він говорив про не менш "неймовірну" історію Шліманового відкриття Трої, про Леярдове відкриття стародавнього міста Калаха — говорив так, ніби невидима нитка долі вела тих людей до їхніх відкриттів.
Я визнав, що археологія більше,, ніж будь-яка інша наука змушує людину повірити в чудо.
Райх підхопив і швидко розвинув цю думку:
— Але ж якщо ти згоден з цим, то мусиш визнати й те, що цивілізація — це не сновидіння. Сон логічний доти, доки він триває; коли ж ми прокидаємось, він утрачає логіку. Ти кажеш, що наші ілюзії накидають подібну логіку життю. Річ у тім, що історії Леярда, Шлімана. Сміта, Шампольйона, Роулінсона, Боссерта цілковито суперечать цьому. Вони просто відбулися. Це реальні життєві історії з такими неймовірними збігами обставин, які не придумає ніякий романіст...
Він мав рацію, і мені не залишалось нічого іншого, як погодитись. А коли я подумав про оту дивну долю, яка вела Шлімана до Трої, а Леярда до Німруда, я згадав подібні приклади із свого власного життя, наприклад, мою першу велику "знахідку" — паралельні тексти фінікійською, протохетською і нессійською мовами в місті Кадеші. Я й досі пам'ятав непереборне відчуття фортуни; якогось "божества, що по-різному визначає наші долі" (або принаймні якогось таємничого закону випадковості) — відчуття, яке охопило мене. коли я зшкрябував землю з тих глиняних табличок. Я ж бо знав, принаймні за півгодини перед тим, як знайти ті тексти що в той день зроблю визначне відкриття; і, увігнавши навмання заступ у землю я не боявся, що змарную час.
Отож Райх менш ніж за десять хвилин спромігся оживити в мені оптимізм і здоровий глузд.
Я тоді не знав, що виграв свій перший бій із цатогванами. (Примітка редактора. Від цього місця й далі магнітофонний запис доповнено автобіографічними нотатками професора Остіна з люб'язного дозволу бібліотеки Техаського університету.