Маркс був уже недалеко від того, щоб визначати споживчу вартість суто як посередника й алібі для обмінної вартости. Й увесь його аналіз ґрунтується на принципі еквівалентности, що становить осердя системи обмінної вартости. Одначе якщо в осерді системи лежить еквівалентність, то це означає, що у ґлобальних масштабах системи немає недетермінованости (все ще існує детермінованість і діялектична доцільність способу виробництва). А нинішня система грунтується на недетермінованості, остання виступає її рушієм. Знову ж таки, її маніякально переслідує смерть усякої детермінованости.
====
Ця структурна революція закону цінности визначалася вже терміном "політична економія знака", однак цей термін може використовуватися лише в крайньому випадку, оскільки
І. Чи йдеться іще про політичну економію? Так, у тому сенсі, що мова йде усе ще про цінність і про закон цінности, проте мутації, котрих вона зазнала, настільки глибокі, настільки рішучі, що всі елементи її змісту так змінилися (ба, навіть зазнали занепаду), що цей термін є усього лиш натяком на сутність явища, а на політичну сутність і поготів, якщо врахувати руйнування суспільних зв'язків, які реґулюються цінністю. Втім, уже віддавна мова йде не про економіку, а про щось інше.
ІІ. Поняття знака вже саме по собі має цінність усього лиш як натяк. Адже структурний закон цінности обіймає сиґніфікацію так само, як і всі інші явища, його формою виступає не форма знака взагалі, а певна орґанізація, котра називається орґанізацією коду, — а код реґулює не всякі знаки. Ні ринковий закон вартости не означає у якийсь момент якусь детермінантну інстанцію матеріяльного виробництва, ні, навпаки, структурний закон цінности не означає якогось переважання знака. Ця ілюзія випливає з того, що перший закон розвинув Маркс на основі товару, а другий розробив Соссюр, узявши за основу лінґвістичний знак, — однак цю ілюзію слід розвіяти. Ринковий закон вартости — це закон еквівалентностів, і цей закон відіграє свою ролю в усіх сферах: він визначає як таку конфіґурацію знака, де еквівалентність позначника і значеника сприяє регулярному обміну референтних змістів (інша паралельна властивість — лінійність позначника, яка струмує в річищі такого ж лінійного й кумулятивного часу виробництва).
Отож, цей класичний закон вартости одночасно відіграє ролю у всіх інстанціях (мова, виробництво тощо), але останні все ж таки розрізняються за своїми референтними сферами.
І навпаки, структурний закон цінности означає недетермінованість усіх сфер і поміж собою, — і в тому, що стосується власного змісту кожної з них (а отже, і перехід од детермінованої сфери знаків до недетермінованости коду). Сказати, що сфера матеріяльного виробництва і знакова сфера навзаєм обмінюються змістами, було б замало: вони буквально щезають як такі й утрачають свою співвіднесеність одночасно з утратою детермінованости, витісняючись формою цінности, котра відзначається набагато ширшою внутрішньою орґанізацією, де знищуються і позначення, і виробництво.
"Політична економія знака" іще випливала з поширення ринкового закону вартости і його перевірки в знаковій площині. А структурна конфіґурація цінности взагалі кладе край заразом і режиму виробництва та політичої економії, і режиму репрезентації та знаків. Як тільки в дію вступає код, все це починає перетікати в режим симуляції. Ні "класична" економія знака, ні політична економія, власне, й не припиняють існувати: вони провадять вторинне існування, вони стають примарним принципом пере-конання.
Кінець праці. Кінець виробництва. Кінець політичної економії.
Кінець діялектики позначника/значеника, яка дозволяла накопичувати знання і смисл, лінійну синтаґму кумулятивного дискурсу. Одночасно й кінець діялектики обмінної/споживчої вартости, котра тільки й робила можливим суспільне виробництво і нагромадження. Кінець лінійного виміру дискурсу. Кінець лінійного виміру товару. Кінець класичної ери знака. Кінець ери виробництва.
Край усьому цьому кладе не революція. Це робить сам капітал. Це він відмінює суспільну детермінованість способом виробництва. Це він підмінює ринкову форму структурною формою цінности. І вона орудує всією новітньою стратеґією системи.
*
Ця історично-суспільна мутація прочитується на всіх рівнях. Ера симуляції повсюдно відкрилася взаємною підміною елементів, котрі колись були суперечливими чи діялектично протилежними. Скрізь одне й те ж "породження симулякрів": взаємна підміна гожого і бридкого в моді, лівиці й правиці у політиці, правди і брехні у звістках засобів масової інформації, корисного і непотрібного на речовому рівні, природи і культури на всіх рівнях значення. В нашій системі образів та знаків стираються всі великі гуманістичні критерії цінності — ті, що зумовлювали всю цивілізацію з її моральними, естетичними та практичними судженнями. Все стає нерозв'язним, це характерний ефект владарювання коду, який повсюдно грунтується на принципі нейтралізації і недиференційованости(*). Це світовий бордель капіталу — бордель не для проституції, а для субституції і комутації.
====
*Теоретичне виробництво, як і матеріяльне, втрачає свою детермінованість і теж починає працювати на холостих обертах, з'їжджаючи "з глузду" в пошуках недосяжної реальности. Таке наше сьогодення: цілковита нерозв'язність усіх питань, ера плинних теорій, котрі скидаються на коливання курсу валют. Всі сучасні теорії, звідки вони не походили б (і в тому числі, психоаналіз), яким би насиллям вони не озброювалися у намаганнях досягти певної іманентности чи безреферентної рухомости (Делез, Ліотар та інші) — всі вони хисткі й набувають смислу лише тоді, коли співвідносяться між собою як знаки. Марно чекати від них пов'язаности з якоюсь "реальністю". Система відібрала в теоретичної праці, як і в будь-якої іншої, всяку референтну запоруку. Споживчої вартости немає і в теорії, свічадо теоретичного виробництва також розкололося. І це відповідає самому порядку. Я хочу сказати, що сама оця нерозв'язність теорії є ефектом коду. Справді, ніяких ілюзій: оця плинність теорій не має нічого спільного з шизофренічним "дрейфом", де припливи вільно струмували в тілі без органів (чиє ж це тіло було? капіталу?) Вона просто означає, що всі теорії віднині можуть обмінюватися поміж собою за ставками хисткого обмінного курсу, однак не зможуть більше інвестуватися нікуди, крім свічада їхнього ж письма.
====
КІНЕЦЬ ВИРОБНИЦТВА
Ми стоїмо перед кінцем виробництва. На Заході ця форма збігається з виразом ринкового закону вартости, себто з пануванням політичної економії. До того нічого, власне, й не вироблялося — все витікало або ж із благодаті (Господньої) або ж із ласки (природної) такої собі інстанції, котра обдаровує своїми багатствами або ж відмовляє в цьому. Цінність походила з царства божистих чи природних якостей (ретроспективно вони становлять для нас одне й те ж). Ще фізіократи розглядали таким чином цикл, який складається із землі та праці, — у ньому праця не мала своєї власної цінности. Можна спитати себе, чи ж існує в такому разі справжній закон цінности — адже її розподіляють, а отже, її вираз не може стати раціональним. Її форма не має визначеного характеру, оскільки вона прив'язана до невичерпної референтної субстанції. Якщо тут і є закон, то це, на противагу ринковому закону, природний закон цінности.
Вся оця схема розподілу чи природного дарування багатств докорінно міняється, як тільки цінність починає вироблятися, а її референцією стає праця, а законом — загальна еквівалентність усіх видів праці. Віднині цінність визнається за цілком певними діями людської праці (суспільної праці), котрі носять раціональний характер. Її можна виміряти, а отже, вимірюванню підлягає і додаткова вартість.
Розпочинається критика політичної економії — з посиланням на критику суспільного виробництва і режиму виробництва. Одне тільки поняття виробництва, завдяки аналізу такого своєрідного товару, як робоча сила, дозволяє визначити певний додаток (додаткову вартість), який освячує раціональну динаміку капіталу, а поза тим і так само раціональну динаміку революції.
Сьогодні для нас усе знову змінилося. Виробництво, ринкова форма, робоча сила, еквівалентність і додаткова вартість — усі ці поняття окреслювали кількісну конфіґурацію, матеріяльну і таку, що надається до вимірювання, однак для нас вона вже минула. Виробничі сили ще окреслювали референцію, — вона суперечила виробничим відносинам, але все ж таки була референцією суспільного багатства. Зміст виробництва ще підтримував суспільну форму, котра звалася капіталом, і її внутрішню критику. І нагальна потреба революції грунтувалася на скасуванні ринкового закону вартости.
Аж ось ми перейшли від ринкового закону вартости до структурного закону цінности, і це збіглося з випаровуванням тієї суспільної форми, котра зветься виробництвом. І якщо виходити з цього, то чи живемо ми ще в капіталістичному режимі? Може бути так, що ми живемо в гіперкапіталістичному режимі, або в якомусь іншому, геть відмінному од нього. Чи прив'язана форма капіталу до закону цінности взагалі або до якоїсь визначеної форми цінности? (А може, ми направду живемо вже в соціялістичному режимі? Може, ця метаморфоза капіталу під знаком структурного закону цінности є не що інше, як його соціялістичне завершення? Ой-ой-ой!) Якщо життя і смерть капіталу розігруються на основі ринкового закону вартости — якщо революція розігрується на основі режиму виробництва, то виходить, що ми живемо й не за капіталу, й не за революції. Якщо революція полягає у звільненні суспільного і людського виробництва, тоді ніякої революції не може бути навіть у перспективі — адже немає виробництва. Якщо ж, навпаки, капітал — це режим панування, тоді ми живемо все ще за капіталізму, адже цей структурний закон цінности становить найчистішу форму суспільного панування, невловну як додаткова вартість, без посилання на панівний клас чи силове відношення, без насильства, котре цілком і без жодного сліду крови поглинуте знаками, що нас оточують, — форму, котра набула повсюдної операційности через код, у якому капітал нарешті втілив свій найчистіший дискурс поза всіма промисловими, ринковими, фінансовими діялектами, поза класовими діялектами, яких він дотримувався у своїй "виробничій" фазі.