Містечко збігло на високий зелений пагорб. Але не всі будиночки добігли до вершини пагорба. Деякі, здавалось, зупинилися на півдорозі, на схилі, щоб трохи перепочити. "Так ось чому містечко називається Білогорськом! — здогадався я. — Воно вибралося на гору, а всі будиночки з білого каменю — ось і виходить Білогорськ".
Я теж почав повільно підніматися на пагорб.
Не гаючи даремно часу, я почав обдумувати план своїх майбутніх занять. Мені необхідно було щодня заучувати правила, робити вправи і писати диктанти. "Диктуватиме дідусь", — вирішив я.
Прикинувши подумки, скільки у підручнику різних правил і вправ, я вирішив, що буду вчитися по три години на день. Спатиму по сім годин — значить, чотирнадцять годин у мене залишається для купання і всіляких ігор з товаришами (якщо я з ким-небудь потоваришую). Ну, і для читання, звісно. Між іншим, наша вчителька казала, що коли багато читати, то обов'язково будеш грамотним. Проте я не дуже вірив цьому, бо ж читав я багато (за день міг товстенну книгу проковтнути), а диктанти писав так, що в них, здається, червоного вчителевого олівця було більше, ніж мого чорнила.
Коли я якось висловив усе це нашій-вчительці, вона сказала: "Якщо їжу одразу проковтнути, вона взагалі ніякої користі не дає. Її треба не кваплячись розжовувати". Мені було незрозуміло, що є спільного між їжею і книжками. Тоді вчителька додала, що книги — це також їжа, тільки духовна. Але я все-таки не збагнув, як можна розжовувати "духовну їжу", тобто книжки, не кваплячись, якщо мені кортить довідатися, що буде далі і чим усе закінчиться. А якщо книжка нецікава, то я її взагалі не "жуватиму".
Одне слово, книжки мені поки що не допомагали подужати ненаголошені голосні.
За маминим кресленням я швидко відшукав дідусів будиночок. Точніше, це був не дідусів будиночок, а будинок, у якому жив дідусь, бо, крім нього, там жила ще одна сім'я. Про всю цю сім'ю я ще докладно нічого не знав, а знав лише про Клавдію Архипівну, яку мама називала "тіточкою Кланею", бо вона няньчила маму ще в дитинстві, як мене бабуся. У Москві мама попередила мене, що дідусь не може прийти на станцію: він дуже рано йде до лікарні, нізащо вранішній обхід не пропустить! А ключі він залишить у тітоньки Клані.
До будинку вели два ґанки. Один був порожній і занедбаний, а на сходинках другого лежав смугастий килимок і стояли великі горщики з квітами та фікусами. Їх, мабуть, винесли з кімнати, щоб полити. Певно, саме тут і жила тітонька Кланя.
Я попрямував до ґанку, але тут, ніби назустріч мені, розчинилися двері, на ґанок вийшов хлопець років дванадцяти, в трусах, з рушником.
Хлопець, примруживши очі, подивився на сонце і задоволено потягнувся, — і я сумовито подумав, що, мабуть, не наважуся при ньому зняти майку: дуже вже у нього засмагле і м'язисте тіло.
Спритно перестрибнувши через квіткові горщики, хлопець підбіг до умивальника. Умивальник висів на іржавому залізному обручі, яким була підперезана молода берізка, вона час від часу немов підмітала своїм листям край черепичного даху.
Спершу мені здалося, що хлопець узагалі не помітив мене. Він спокійнісінько розклав на поличці мило, щітку, зубний порошок. І раптом, не дивлячись на мене, запитав:
— Приїхав?
— Приїхав… — розгублено відказав я.
Хлопець старанно намилився, обернув до мене своє обличчя, геть у білій піні, і так, не розплющуючи зажмурених очей, удруге запитав:
— Тебе як звати?
— Сашком.
Хлопець постукав долонею по металевому стержню умивальника; пригнувшись, пострибав під незібраним, віялоподібним струменем, пофиркав і потім мовив беззаперечно, ніби наказуючи:
— Доведеться тобі два місяці побути Шурком!
— Як то — доведеться?.. Чому?
Хлопець почав терти зуби з такою силою, що я просто дивувався, як вони цілі залишилися і як щітка не зламалася. Не зовсім виразно, бо рот його був повен білого порошку, хлопець сказав:
— Мене теж Сашком звати. Отож доведеться тобі побути Шурком. Щоб не плутали. Зрозумів?
Зрозуміти то я зрозумів, але мені це не дуже сподобалося.
— Я все-таки теж хотів би залишитися Сашком, — тихо промовив я.
Хлопець від несподіванки навіть проковтнув воду, якою полоскав рота.
— Мало чого хотів би! У себе в Москві розпоряджатимешся! Зрозумів?
Побачивши мою розгубленість, він глянув на мене трохи ласкавіше:
— Гаразд. Іди, Шурко, за мною. Ключі дам.
— Іду, — відповів я і таким чином погодився на нове ім'я.
— Тільки горщиків не розбий, — попередив мене Сашка. — Бо ж бабуся за них!.. — Він гучно ляснув себе по засмаглому лобі й додав: — А мені за тебе від бабусі все одно влетить.
— Як це — за мене?
— Дуже просто. Вона наказала мені зустрічати тебе. А я не пішов. Хіба іноземна делегація, чи що? Якби ще від станції далеко було чи дорога заплутана! А то так, заради церемонії… Здрастуй, мовляв, Шурко! Чекали тебе з нетерпінням, спасибі, що завітав! Не люблю я цього!
Сашко глянув спідлоба так сердито, ніби я був винуватий, що він не виконав бабусиного наказу і що йому за це влетить.
— Давай скажемо, що ти зустрічав! — запропонував я, бажаючи виручити Сашка. — Адже бабуся не довідається.
Але він глянув на мене ще зліше:
— Не люблю я цього!
"Те не любиш, це не любиш! — досадливо подумав я. — А що, цікаво, ти любиш?"
Квартирка складалася з двох маленьких кімнат і кухоньки. Одна кімната була така сонячна, що в ній, не замружившись, стояти було неможливо. А друга — зовсім темна: в ній — жодного віконечка.
— Батько з матір'ю давно вікно прорубати хотіли, та я не дозволяю, — сказав Сашко.
— Чому не дозволяєш? — здивувався я.
— А там плівки проявляти добре. Зрозумів? Цілковита темрява!
— Зрозумів. І вони тебе послухалися? Батько з матір'ю?..
— Аякже! Тільки бабуся спочатку не погоджувалася. Та я їй таку фотокартку зробив, що вона потім кожного дня почала фотографуватися.
Сашко кивнув на фотографію, що висіла над ліжком. З фото прискіпливими Сашковими очима дивилася на мене спідлоба Сашкова бабуся. Не. тільки очі, але й усе обличчя її було суворе й владне. А лоб — високий і весь у зморшках, які з'єднувалися і перетиналися одна з одною. Сашко, певно, дуже добре фотографував, якщо зморшки так ясно вийшли.
Я, між іншим, зовсім не такою уявляв собі тітоньку Кланю, вона, за маминими словами, виняньчила її. Я сподівався побачити добру й балакучу стареньку. А в тітоньки Клані губи так щільно стиснуті, ніби наглухо прибиті одна до одної.
— Слухай, Шурко, навіщо зараз до дідуся перебиратися? — Сашко через вікно кивнув на порожній, занедбаний ганок. — У нього до того ще й двері погано відчиняються. Поки будемо вовтузитися, бабуся з базару повернеться і заскочить нас. Гайда просто на річку, А валізку твою поки що під ліжко запхаємо.
У цей час почувся тупіт босих п'яток по дерев'яних сходинках.
— Ось і Липучка з'явилася, — сказав Сашко.
— Хто, хто?
— Липучка. Моя двоюрідна сестра. Через три будинки звідси живе. Її, власне, Липою звати. Повне ім'я Олімпіада, значить. Не чув хіба? Це її на честь матері назвали. А я в Липучку перехрестив, бо вона як прилипне, то уже нізащо не відчепиться.
"Ну й щастить! — подумав я. — То Веник, то Олімпіада…" Липучка тим часом промовляла до квітів. "Ой які ж ви красуні! Ой які ж ви пахучі!" — чулося з ганку. Та ось Липучка з'явилася на порозі. Це була руда дівчинка, з веснянками на щоках, з уже облупленим, здивовано задертим носиком. Та й вираз обличчя у неї був такий, ніби вона весь час з чогось дивувалася або ж чимось захоплювалася.
— Ой! Онук дідуся Антона приїхав! — скрикнула Липучка, ніби вона з нетерпінням чекала мене й нарешті-таки дочекалася.
Тоді я ще не знав, що Липучка взагалі кожне своє речення починає словом "ой". Я дуже здивувався, що Липучка назвала мого дідуся Антоном.
— Чому Антон? — запитав я.
— Ой, як то "чому"? Як то "чому"?
— Бо ж він не Антон…
Вона почала сміятися і крізь сміх примовляла:
— Він — Антон! Він — Антон!..
Сміх у неї був якийсь особливий: послухаєш — і самому сміятися захочеться.
Я подумки прошепотів мамине ім'я та по батькові: її звали-таки не Марина Антонівна, а Марина Петрівна. Отож, якщо говорити не по-Липуччиному, дідусь мій був "дідусем Петром", а зовсім не "дідусем Антоном". Я все це сказав Липучці, а вона витріщила свої зелені, як у нашого Паразита, очиська і почала тицяти у мене пальцем:
— Ой, Сашко, поглянь на нього! Не знає, як рідного дідуся звати! А своє ім'я ти пам'ятаєш?
Сашко, — посміхаючись, засовував під ліжко мою "командировочну" валізу.
— Ну, нагаласувалася? — насмішкувато запитав він. — Тепер розумну людину послухайте. Дідуся, звісна річ, Петром Олексійовичем звати. Ти, Липучко, про це не знаєш, бо тільки минулого року сюди приїхала. А ми дідуся вже три роки Антоном звемо: він у нас у школі Антона Павловича Чехова грав… Ну, в п'єсі одній. Ми "Капітанку" показували. І ще "Хамелеона". А дідусь, значить, від імені Антона Павловича вів програму і на запитання відповідав. З тих пір ми його і прозвали. Зрозуміло?
— Зрозуміло… — прошепотіла Липучка й так винувато глянула на мене своїми зеленими очима, як наш Паразит після горезвісної пригоди з курячими котлетами.
— Гайда на річку! — скомандував Сашко. Зачиняючи двері, він шепнув мені:
— Взагалі жінок на флот брати негоже. Та доводиться. Бо такий лемент зчинять! І команди у нас не вистачає.
— На який флот? — не зрозумів я.
— Там побачиш!..
БІЛЯ РІЧКИ БІЛОГІРКИ
Коли ми збігли з пагорба на золотавий піщаний берег, Сашко суворо попередив мене:
— Ти їй не вір. З вигляду вона он яка весела, сяє на сонечку, а насправді — хитра й підступна…
Я з подивом глянув на Липучку: вона й справді дуже весело дивилася на все навколо, і руде волосся її справді сяяло на сонечку. "Невже вона хитра й підступна? — подумав я. — Ти бач! А здається, така привітна. Хоча мама завжди каже, що я погано розбираюся в людях".
Я витріщився на Липучку з таким здивуванням, що вона запитала:
— Ластовиння розглядаєш, так? Багато, так? Дуже?..
І почала терти свої щоки, ніби хотіла знищити маленькі й дуже симпатичні коричневі цяточки.
— Ні, він просто не зрозумів, — посміхнувся Сашко. — Думає, що я про тебе сказав — підступна й хитра. Ти, ясна річ, теж хитра. Та тільки я про Білогірку казав. У ній ями на кожному кроці і вирви крижані… Ти, Шурко, плаваєш добре?
Я невизначено стенув плечима.