І ще підкаже! Отже… Тепер у гуртку вже…
— П'ять чоловік! — швидко піднявши руку, підказала Миронова.
Це було її яскравою особливістю: вона любила підказувати вчителям.
— Ні, в гуртку буде шість членів, — поправив її Святослав Миколайович. — П'ять звичайних і один почесний: онук Бородаєва!
Радість освітила стомлені очі Святослава Миколайовича і його бліде, не завжди чисто виголене обличчя. Він не знав, до яких жахливих подій це все спричиниться!..
І в мене на душі не було навіть легенької тіні тривоги. Навіть неясне передчуття чогось поганого не в'явилося, не торкнулося мене тієї хвилини.
Я радів, як малий, що буду в одному гуртку з Наташею Кулагіною! Я веселився, як дитина!..
РОЗДІЛ ДРУГИЙ,
у якому ми невблаганно наближаємося до страшної історії, хоч цього можна й не помітити
О, які легковажні, поквапливі висновки ми часом робимо!..
Я завжди гадав, що почесний учасник будь-чого — це такий учасник, який, на відміну від звичайних учасників, може абсолютно ні в чому не брати участі. Але це була прикра помилка! Саме Глібові доручили організувати в нашому класі "Куточок Бородаєва".
— Мені якось… Самому… Це якось не дуже… — не договорюючи фраз, почав відмовлятися Гліб.
— Хибний погляд! — вигукнув Святослав Миколайович. — Неправильне розуміння… Діти та онуки видатних людей завжди пишуть мемуари, спогади, відкривають і закривають виставки. Одне слово, вшановують пам'ять! Кому ж і шанувати, якщо не їм?
Гостра спостережливість підказала мені, що Гліб писати мемуари не мав наміру і взагалі йому було якось не по собі.
Проте наступного ж дня він усе-таки приніс фотографію, на якій його дідусь був зображений на повен зріст.
Це був чоловік років шістдесяти або сімдесяти. Гостра спостережливість давно підказала мені, що замолоду люди змінюються кожного року, а у старих людей важко визначити вік. На зріст він був невисокий, плечі мав неширокі.
— Майже всі визначні люди виглядають хирлявими й дрібними, — пояснив Святослав Миколайович. — Природа спрямовує свою увагу або на м'язи, або на звивини мозку. На те і друге їй бракує сил!
Бородаєв не мав бороди. Він носив вуса.
— З огляду на своє прізвище, письменник міг би відпустити бороду, — сказав Святослав Миколайович. — Але він пішов шляхом найменшого опору! Звідси ми робимо висновок, що він не надавав значення зовнішнім факторам, а тільки внутрішнім, тобто дивився в суть, у глиб, у корінь подій.
"Куточок Бородаєва" розмістився між класною дошкою й дверима. Здоровило Принц Датський самотужки приволік величезний фанерний стенд.
У центрі вмістили фотографію письменника, під якою зазначено рік народження і через рисочку рік смерті. Рисочка була коротка, а життя Гл. Бородаєва дуже довге: він помер на вісімдесят третьому році життя.
На стенді розмістили улюблені книжки покійного письменника, які Гліб також приніс з дому. На кожній обкладинці стояв бузковий штамп: "З особистої бібліотеки Гл. Бородаєва".
Виявилося, що письменник полюбляв детективи. Я одразу зрозумів, що у його грудях билося чесне, благородне серце.
Були тут і книжки самого Гл. Бородаєва. На них теж стояли бузкові штампи. Досвідчене око могло б одразу визначити, що найчастіше в письменника брали почитати його повість під назвою, яка примусила мене здригнутися: "Таємниця старої дачі". Вона була найбільш пошарпана.
— Детектив? — пошепки запитав я в Гліба.
Він ствердно хитнув головою.
— Дай почитати…
— Але ж це експонат! — втрутився Покійник, що стояв поруч.
І ліниво кивнув на плакат, вивішений Мироновою: "Руками не чіпати!"
— Тебе не питають! — відповів я Покійникові з погано прихованим роздратуванням. І знову повернувся до Гліба, — Тільки на одну ніч!
— Гаразд, візьми, — промовив Гліб голосно й чітко, як майже ніколи досі не говорив.
Мені здалося, йому було приємно, що він може дозволити, а міг би й заборонити. Але потім я подумав: "Ні, він такий гордий просто через те, що я хочу почитати книжку його дідуся. Я б також пишався. Це цілком природно!"
Повість справила на мене величезне враження! У передмові було сказано, що "вона належить до пізнього періоду творчої діяльності Гл. Бородаєва". Виходить, на старості літ він раптом полюбив детективи. А мої батьки запевняли, що захоплення детективами — "це хлоп'яцтво". О, які легковажні, поквапливі висновки ми часом робимо!..
Так, "Таємниця старої дачі" мене просто вразила. Там було все, що я так цінував у художній літературі: убивство й розслідування… Взимку на дачі зникла людина. Щезла, випарувалася, наче і не було її! Це сталося вночі. Просто під Новий рік! Усі вікна й двері були замкнені зсередини. Вранці на снігу не знайшли ніяких слідів. Протягом трьохсот двадцяти трьох з половиною сторінок зниклого шукали слідчі, собаки н родичі. Але даремно… Це був єдиний детектив з усіх, які я читав, де злочинців не впіймали.
У післямові було написано: "Отже, злочинців не виявили… Та зате виявила себе творча індивідуальність автора! Він не пішов второваною дорогою. У повісті не знайдеш "чужих слідів", як не було їх біля старої дачі після таємничого зникнення… "Таємниця старої дачі" так і залишилася таємницею. Зате читач має над чим поміркувати!"
Я міркував кілька днів.
Гліб сказав, що дідусь змалював дачу, на якій минули останні роки його життя.
— Детективний період? — спитав я.
— Ні, він тільки одну цю книжку… Більше він жодної… Це була остання…
— Лебедина пісня! — вигукнув Покійник, що опинився поруч. Він любив устрявати в чужу розмову.
— От якби побувати на цій дачі! — сказав я.
— Тільки одна година… Якщо електричкою… — відповів Гліб.
— Екскурсія на місце подій? — усміхнувся Покійник. Убивства Покійника не хвилювали. Він звик думати про смерть.
Святослав Миколайович сказав, що "Куточок Бородаєва" слід прикрасити сімейними фотографіями.
Наступного дня Гліб приніс давню фотокартку, на якій вуса у Гл. Бородаєва майже зовсім вицвіли, обличчя пожовкло. Він сидів у центрі, а поруч стояли якісь люди. Святослав Миколайович спитав у Гліба, ким вони доводяться письменникові. Гліб не знав.
— От наш гурток і прилучиться до пошуку, до літературного дослідження! — вигукнув Святослав Миколайович. — Довідайся дома: хто зафіксований фотографом на цій сімейній реліквії!
Коли через три дні фотографію вмістили на стенді, під нею стояв підпис: "Письменник Гл. Бородаєв у колі близьких. Зліва направо: сусіда письменника, сусідка (дружина сусіди), брат дружини письменника, дружина брата дружини, друг дитинства письменника, дружина друга дитинства (друга), дочка друга дитинства, син друга дитинства, син сина друга дитинства…" Це були наслідки дослідження, проведеного Глібом.
— А де ж ти сам? — спитала в Гліба Миронова, якій доручили робити підписи під сімейними реліквіями. У неї був найчіткіший і найкрасивіший почерк.
— Я з дідусем ніколи… Я був ще маленький… — відповів Гліб.
— Ну, що-о ж ти? — сумовито протягла Миронова. — Я-як же ти так!
Наступного дня Гліб приніс фотографію, де він сидів у гамаку поруч з якимсь чоловіком. Досвідчене око могло б помітити подібність між чоловіком і Глібом.
— Це тато, — пояснив Гліб. — А оце я…
Під фотографією зробили підпис: "Зліва направо: син письменника, син сина письменника".
Потім Гліб приніс іще три сімейні реліквії: він був сфотографований з дядьком і тіткою, з сестрою і братом, з двоюрідним братом і двоюрідною сестрою. Усі його одразу впізнавали на фотографіях:
— Ось він! Ну, як же… Ось він, присів навпочіпки! Майже не змінився.
Миронова цікавилася, ким саме родичі, зображені на фотографіях, доводяться Гл. Бородаєву, і робила підписи. Часто до нас почали забігати учні з інших класів.
— Хто тут у вас онук письменника? — питали вони.
Ми вказували на Гліба. Спершу він нахилявся до парти, немовби хотів залізти в неї від ніяковості. Але потім потроху почав випростовуватися, уже не ховався, а простягав руку й казав:
— Дуже приємно. Давайте знайомитися!..
Одного разу, на якійсь конференції старшокласників Гліба обрали до президії. І оголосили, з якого він класу. Почуття законної гордості виникло в наших серцях! Коли хтось тепер говорив, що не знає Гл. Бородаєва, не читав його книжок, ми обурювались: "Це ганьба! Кожна культурна людина знає…"
На різних шкільних зборах нас почали ставити за приклад іншим:
— У цьому класі вміють шанувати пам'ять знатного земляка! В цьому класі люблять літературу!..
— Кожний клас, як і людина, повинен мати своє обличчя, свою індивідуальність, — пояснив Святослав Миколайович. — Досі в нас цієї індивідуальності не було. Тепер вона у нас є!
— Ти помітив, що Гліб почав говорити не гірше, ніж ми з тобою? — спитала мене якось Наташа Кулагіна.
"… Ми з тобою", — сказала вона. Серце в мене закалатало. Я дивився на неї з погано прихованою ніжністю.
— Тепер він усі фрази дотягує до кінця. Ти помітив?
Коли вона зверталася до мене, я завжди хотів сказати їй у відповідь щось розумне. Та нічого розумного мені на думку в такі хвилини не спадало. І я відповідав: "О, ти, як завжди, маєш рацію! Я думаю те саме!.."
— О, ти, як завжди, маєш рацію, — відповів я їй і цього разу. — Гліб почав говорити так само прекрасно, як ми в тобою. Я теж помітив.
— Слава, виявляється, виліковує людину від сором'язливості, від несміливості, — сказала Наташа.
А я подумав: "Це вона неодмінно запише до свого зошита! Вона рада, що Гліб вилікувався: адже хвороба — це погано, а одужання — завжди добре!"
— Він, як і колись, підгодовує собак? — спитала Наташа.
— Я не стежив… Але я дізнаюся! Присягаюсь: я з'ясую для тебе! — вигукнув я з погано прихованим хвилюванням, бо давно мріяв зробити щось для неї, виконати її завдання або прохання.
— Не треба дізнаватись, — сказала Наташа. — Може, йому зараз ніколи?
— О, звичайно! Адже його навіть на загальношкільні конференції запрошують! — вигукнув я.
І одразу ж пожалкував, що так вигукнув. "Чому вона так цікавиться Глібом? Жінки люблять знаменитостей. Я десь читав про це. Може, і вона?.." Я аж похолов від цієї думки. Але тільки на мить. "Ні, вона не така!.. — сказав я собі. — Просто вона патріотка нашого класу. А Гліб приніс класу славу — от вона й цікавиться". Ревнощі, що ось-ось мали із страшною силою спалахнути в моїх грудях, поступилися місцем довірі.
Якось на уроці літератури, коли до дзвінка залишалося хвилин із п'ятнадцять, Святослав Миколайович сказав:
— Сьогодні Гліб на моє прохання приготував для всіх невеликий сюрприз: він прочитає кілька листів свого дідуся.