За масивністю і формою Вежа була схожа на замок Урсі-но або даль Монте, які мені довелося побачити опісля, але через своє неприступне розташування виглядала куди моторошніше, сповнюючи страхом серце подорожнього, який поволі до неї наближався. На щастя, ранок видався напрочуд ясний, тому споруда ся не постала переді мною такою, якою вона постає у дні буремні.
Але я б не сказав, що вона вселяла радісні почуття. Мене вона перелякала, породивши легкий неспокій. Відає Бог, що не були то лиш примари незрілої моєї душі, і я слушно витлумачив достеменні провістя, закарбовані на камені з самого того дня, коли гіганти взялися за її спорудження, і ще до того, як сліпа воля монахів наважилася посвятити її на сторожу Божого слова.
* * *
Поки наші мули, шкандибаючи, долали останній гірський закрут, де гостинець розходився утрибіч, породжуючи дві бічні стежки, мій учитель на якусь мить зупинився, озираючись то на узбіччя шляху, то на сам шлях, то вище по шляху, де на певному відтинку ряд вічнозелених піній утворював ніби природній дах, посивілий од снігу.
"Багата обитель, — мовив він. — Абат не проти попишатися при публічних оказіях". [40]
Я вже звик чути від нього ексцентричні твердження, тому розпитувати не став. Відтак, проїхавши ще кавалок шляху, ми почули голоси, і на скруті дороги виринула невелика ватага ченців і челядників. Один із них, забачивши нас, вельми ґречно виступив наперед: "Ласкаво просимо, мосьпане, — мовив він, — і не дивуйтесь, що я знаю, хто ви такі, нас бо повідомили про ваше прибуття. Я — Ремиґій з Вараґіни, монастирський келар. І якщо вашмость справді брат Ґульєльмо з Баскавілли, про це слід попередити настоятеля. Біжи мерщій, — наказав він, повернувшись до пахолка зі свого почту, — і оголоси, що наш гість уже вступає у монастирські мури!"
"Дякую вам, отче келар, — сердечно відповів мій учитель, — я тим більше ціную вашу чемність, що ви перервали свої пошуки, аби привітати мене. Та не бійтесь, кінь пройшов сюди і звернув стежкою праворуч. Він ледве чи зайде далеко, бо, дійшовши до гноївні, напевне зупиниться. Він надто розумний, щоб кидатись униз урвищем..." "Коли ви його бачили?" — спитав келар. "Ми його не бачили, правда, Адсо? — мовив Вільям, повертаючись до мене з веселим виглядом. — Та якщо ви шукаєте Гнідого, тварина допевне там, де я оце сказав".
Келар завагався. Зиркнув на Вільяма, тоді на стежку, і врешті спитав: "Гнідого? Звідкіля ви знаєте?"
"Ну як же, — мовив Вільям, — цілком очевидно, що ви шукаєте Гнідого, улюбленого коня настоятеля, найкращого румака у вашій стайні, темної масті, зростом у два аршини з трьома вершками, хвіст у нього пишний, копито мале і кругле, але чвал рівномірний; голова маленька, вуха гострі, а очі великі. Він пішов праворуч, кажу вам, і краще покваптеся".
Келар на якусь мить завагався, відтак подав знак своєму почтові і вирушив униз стежкою праворуч, а тим часом наші мули знов почвалали під гору. Я саме збирався розпитати Вільяма, бо мене пекла цікавість, але він зробив мені знак зачекати: і справді, через кілька хвилин ми почули переможні вигуки і на закруті стежки знов показалися ченці і челядники, ведучи за вуздечку коня. Вони пройшли обіч, вельми зачудовано позираючи на нас, і [41] поспішили перед нас до монастиря. Гадаю, що Вільям саме тому сповільнив крок, аби дати їм змогу розповісти іншим про цю приключку. Я ж бо не раз вже мав нагоду пересвідчитися, що мій учитель, хоча й вельми чеснотливий у всьому муж, гріхував таки марнослав'ям, коли була нагода дати доказ своїй проникливості, і тому, знаючи його дар тонкого дипломата, я зрозумів, що він хоче прибути до монастиря, увінчаний славою мудрої людини.
"Тепер скажіть мені, мосьпане, — не зміг врешті стриматися я, — звідки ви се знали?"
"Любий мій Адсо, — мовив учитель. — Впродовж цілої нашої мандрівки я вчу тебе розпізнавати сліди, через які світ мовить до нас, немов велика книга. Алан .Нільський говорив:
omnis mundi creatura quasi liber et picture nobis est in speculum(1),
маючи на увазі невичерпну скарбницю символів, якими Господь через свої створіння мовить нам про життя вічне. Але вселенна ще балакучіша, ніж гадав Алан, і говорить не лише про речі остаточні (тоді промовляє вона завжди у спосіб недовідомий), але й про речі дочасні, і тоді промовляє вона цілком зрозуміло. Мені соромно повторювати тобі те, що ти й сам повинен знати. Біля перехрестя, на ще свіжому снігу дуже виразно видніли відбитки кінських копит, які звернули на стежину ліворуч від нас. А що відстань між одним відбитком і другим була рівновелика і регулярна, самі копита — невеличкі і круглі, а почвал рівномірний, то я відразу зрозумів, який то був кінь, і те, що він ішов урівноважено, а не летів стрімголов, забри-кавшись. Там, де пінії утворюють такий собі природній дах, деякі галузки було недавно зламано саме на висоті у два аршини і три вершки. А на шпичках ожинового куща, там, де тварина, мабуть, звернула на стежку праворуч від себе, гордовито помахуючи своїм пишним хвостом, зосталися довгі чорні кінські волосини... І не кажи мені, буцім [42] не знаєш, що ця стежка веде до гноївні, адже, долаючи нижній закрут, ми бачили сліди нечистот, що їх зливають вниз зі східної башти, споганюючи сніг; а саме розташування перехрестя свідчить про те, що ця стежка може вести лише у той бік".
1) Всяке створіння на світі, немов зображення або книга, править нам за дзеркало (лат.).
"Гаразд, — мовив я, — а маленька голова, гострі вуха, великі очі..."
"Не знаю, чи він справді такий, але ченці саме таким його бачать. Говорив же Ісидор з Севільї, що краса коня вимагає "ut sit exiguum caput et siccum prope pelle ossibus adhaerente, aures breves et argutae, oculi magni, nares patu-lae, erecta cervix, coma densa et cauda, ungularum soliditate fixa rotunditas"(1). Якби кінь, шлях якого я вислідив, не був воістину найкращим у стайні, як тоді пояснити, чому навздогін йому кинулися не лише стайничі, але й завдав собі клопоту сам келар? А коли чернець вважає якогось коня чудовим, то хай як той кінь справді виглядає, чернець бачить його лише так, як описують його auctoritates(2), a найпаче, — і він лукаво усміхнувся до мене, — якщо він вчений бенедиктинець..."
"Гаразд, — відповів я, — а чому саме Гнідий?"
"Нехай пошле тобі Дух Святий трохи більше оливи до голови, ніж ти зараз маєш, сину мій! — вигукнув учитель. — Як же інакше ти б назвав коня, якщо навіть великий Буридан, який туж-туж стане ректором у Парижі, не знайшов кращого імені для лепського коня?"
Оце таким був мій учитель. Він не тільки вмів читати велику книгу природи, але й розумівся на тім, як ченці читали писані книги і мислили за їх посередництвом. І дар сей, як ми побачимо, немало прислужився йому в наступні дні. Зрештою, його пояснення тоді здалося мені цілком очевидним, і гордощі за те, що тепер я теж його знаю, притлумили сором за те, що я не зумів пояснити це самостійно, і я мало не запишався зі своєї проникливості.
(1) ...щоб голова була мала і міцно посаджена, шкіра тісно прилягала до кісток, вуха щоб були короткі і загострені, очі — великі, ніздрі широкі, шия випростувана, грива і хвіст густі, копита тверді і круглі (лат.). Цитату взято з "Етимологій" Ісидора з Севіль'ї (див. Глосарій).
(2) Авторитети (лат.).
[43]
Ось яка сила істини, котра, як і добро, щедро дарує сама себе. І слава імені святому Господа нашого Ісуса Христа за чудовне се одкровення, якого я сподобився.
* * *
Та повернись до свого русла, моя оповіде, бо ж сей чернець ветхий бариться надто на маргіналіях. Повідай краще, як ми дісталися до головних воріт монастиря, і на порозі стояв абат, біля якого двійко послушників тримали золоту миску, повну води. Коли ми спішилися, він умив Вільямові руки, а тоді обняв його, цілуючи в уста, і дав святе благословення, а келар тимчасом зайнявся мною.
"Дякую, Аббоне, — мовив Вільям, — для мене велика радість ступити в обитель, підвладну вашій милості, адже слава про неї перейшла далеко за сі гори. Я приходжу як прочанин в ім'я Господа Нашого і як такого ви мене гідно вшанували. Але приходжу я також в ім'я нашого синьйора на цій землі, як повідомить вас послання, котре вам вручу, і від його імені теж дякую вам за гарний прийом".
Абат взяв листа з імператорськими печатями і сказав, що, зрештою, про Вільямове прибуття ще раніше повідомили його інші послання від братів по ордену (звісно, подумав я з деякими гордощами, настоятеля бенедиктинців важко захопити зненацька), відтак звелів келареві провести нас до нашого мешкання, а тимчасом стайничі зайнялися нашими мулами. Абат пообіцяв зайти до нас пізніше, коли ми трохи перекусимо, і ми вступили у великий двір, де стояли монастирські будівлі, розкинувшись уздовж плескуватої галявини, яка згладжувала верхівку гори, утворюючи пологу западину — себто альпу.
* * *
Про розташування монастирських будівель я ще не раз матиму нагоду розповісти детальніше. За воротами (які були єдиним отвором у монастирських мурах) відкривався оточений деревами просад, який вів до монастирської церкви. Ліворуч од нього простягалася широка смуга городів і, як я дізнався згодом, ботанічний сад; посеред них, уздовж вигину мурів тяглися два будинки, де розташувалися [44] лазні та шпиталь з зіллярнею. В глибині, ліворуч од церкви височіла Вежа; від церкви її відділяв клапоть землі, вкритий могилами. Північний портал церкви відкривався на південну башту Вежі, а прибулий, входячи у монастир, одразу натрапляв поглядом на західну башту, яка нависала над проваллям ліворуч, зливаючись з мурами, а далі за нею височіла північна башта, помітна лише для погляду збоку. Праворуч од церкви, дещо позаду видніли якісь будівлі, що оточували внутрішній дворик з кружґанком: то були, безперечно, опочивальні, абатові палати і притулок для прочан, де нас поселили. Саме туди ми йшли, минаючи по дорозі чудовий садок. Праворуч позаду церкви, по той бік розлогого майданчика, вздовж південних мурів на схід вервечкою тяглися хижі челядників, хліви, млини, маслоробні, шпихліри і пивниці, а також будинок, який, мабуть, був помешканням новіціїв. Рівна, лише дещо хвиляста місцевість дозволила давнім будівничим місця сього святого дотримуватися законів взаємного розташування краще, ніж могли вимагати Гонорій з Отену чи Ґійом Ду-ран.