Ах, боже мій! Яка витончена галантність!
Маскаріль. Все, що я віршую, доводить, що я великосвітський кавалер; тут і не тхне педантом.
Мадлон. Що ви! Що ви!
Маскаріль. А ви звернули увагу на початок? "Ох— ох!.." Правда ж оригінально? "Ох-ох!" Немов людина зненацька вжахнулася: "Ох-ох!" Що за диво: "Ох-ох!"
Мадлон. Так, я вважаю, що це "Ох-ох!" — щось надзвичайне!
Маскаріль. Здавалося б, ну, що там такого? Дрібниця!
Като. Ах, боже мій! Ну що ви говорите? Та це ж такі тонкі речі, що їм і ціни не складеш!
Мадлон. Безперечно! Я б воліла створити одне оце "Ох-ох!", ніж цілу епічну поему.
Маскаріль. Сто чортів! У вас чудовий смак!
Мадлон. Так! Здається, непоганий…
Маскаріль. А Що ви скажете про цей рядок: "Дивився я на вас сумирно"? "Дивився я на вас сумирно", тобто я був зовсім спокійний, нічого лихого не сподівався; проста розмовна мова — "Дивився я на вас сумирно". "Сумирно" — зовсім невинно, без лукавства, як бідна овечка, "дивився я на вас", тобто милувався вами, не зводив з вас очей, "а ви вчинили лютий жарт…". Розумієте, що ви вчинили? Ви "потайки украли серце вірне…". Чи до вподоби вам оце слово "потайки"? А правда ж, я таки гарно добрав?
Кат о. Чудово!
Маскаріль. "Потайки" — крадькома, тишком-нишком; здається, ніби кицька непомітно— підкрадається вхопити мишку — "потайки"..
Мадлон. Неперевершений шедевр!
Маскаріль. "Украли серце вірне", тобто забрали, викрали моє серце. "Рятуйте! Злодій! Пробі! Гвалт!" Правда ж, немов пробігає у розпачі людина, хоче наздогнати злодія і репетує: "Рятуйте! Злодій! Пробі! Гвалт!"
Мадлон. Не можна не визнати, що це надзвичайно витончено й дотепно.
Маскаріль. Я сам поклав свій експромт на музику і хочу вам проспівати.
Като. Ви вчилися музики?
Маскаріль. Я? Зовсім не вчився.
Като. В такому разі як же ви змогли?
Маскаріль. Люди з вишуканого товариства знають усе, хоч ніколи нічого й не вчилися.
Мадлон. Звичайно, моя люба!
Маскаріль. Ось послухайте, чи сподобається вам мелодія? Гм, гм!.. Ла, ла, ла, ла, ла!.. Ах, знаєте, брутальність лихої погоди жорстоко вразила ніжність мого голосу; проте дарма, де наше не пропадало!.. (Співає).
Ох-ох! Дивився я на вас сумирно і т. д.
Като. Ах, яка жагуча мелодія! Скільки вогню! Розкіш! Умерти можна!
Мадлон. В ній є щось хроматичне.
Маскаріль. Ну, що ви скажете? Правда ж, музика добре передає головну думку? "Рятуйте! Злодій!.." А потім наче на всю горлянку гукають: "Про-о-о-о-обі!" І нарешті немов людині затамувало дух у грудях: "Гва-а-а— алт!"
Мадлон. Ось що означає знати суть справи, справжню суть — суть кожнісінької суті! Все чудово, запевняю вас. Я в захваті і від музики, і від слів!
Като. Я ще ніколи не чула такого, талановитого твору!
Маскаріль. Усім тим, що я вмію, я завдячую природі, а не науці.
Мадлон. Природа повелася з вами, як ніжна мати; ви її мазунчик.
Маскаріль. Як же ви бавите час, ясні панни?
Като. Ніяк.
Мадлон. До зустрічі з вами ми додержували великого посту щодо всіляких розваг.
Маскаріль. Пропоную вам повезти вас цими днями до театру, коли на те буде ваше бажання; саме ставлять нову комедію, і мені було б дуже приємно подивитися її разом з вами.
Мадлон. Чи ж можна відмовлятися від таких речей!
Маскаріль. Я тільки прошу вас, аплодуйте якнайбільше, коли ми там будемо; річ у тому, що я обіцяв підтримати автора, — він ще сьогодні вранці мене просив. Тут уже так ведеться, що до нас, людей вельможних, автори приходять читати свої нові твори, щоб ми їх похвалили і створили їм славу. Ну, згодьтеся самі, чи ж наважиться партер нам перечити, коли ми вже висловили свою думку! Щодо мене, то я завжди додержую мого слова, і якщо вже пообіцяв якомусь поетові, то завжди кричу: "Чудово!" — перш ніж у театрі засвічують свічки.
Мадлон. Ой, не кажіть! Париж — надзвичайне місто. В ньому на кожному кроці відбуваються такі події, про які не маєш аніякісінького уявлення в провінції, хоч би яку витончену натуру ти мав.
Като. Досить, досить. Тепер ми вже знаємо, як треба триматися в театрі, і. — будемо аплодувати кожному слову.
Маскаріль. Не знаю, можливо, я й помиляюся, але з вашого обличчя видно, що й ви написали комедію.
Мадлон. Що ж! Може, ви до певної міри маєте рацію…
Маскаріль. Он як? Далебі, ми повинні побачити її на сцені! Між нами кажучи, я теж написав комедію і хочу її поставити.
Като. А яким акторам ви доручите її зіграти?
Маскаріль. Оце запитання! Звичайно, великим акторам. Тільки вони й здатні зрозуміти та оцінити по заслузі мистецький твір. Всі інші — неуки, що читають ролі точнісінько так, як говорять у житті; вони не вміють завивати, декламуючи вірші, та робити паузи в найкращих місцях. Ну, як же ви довідаєтеся, де саме починається гарний вірш, коли актор не зупиниться і тим не подасть вам знаку, що саме тут і слід зчиняти гармидер?
Като. Так, звичайно, можна зробити зрозумілою для глядачів усю красу твору: кожна річ цінується залежно від того, яку їй дають ціну.
Маскаріль. Чи до смаку вам оздоба мого вбрання? Чи пасує вона до мого костюма?
Като. Цілком.
Маскаріль. Чи добре дібрано стьожку?
Мадлон. Страх як добре! Справжній Пердріжон!
Маскаріль. А що ви скажете про мої наколінники?
Мадлон. Аж очі в себе вбирають!
Маскаріль. Можу похвалитися принаймні, що вони на добру четвертину ширші, ніж зараз носять.
Мадлон. Признаюсь, мені ще ніколи не доводилося бачити такої вишуканої елегантності в убранні.
Маскаріль. Прошу звернути ласкаву увагу органа вашого нюху на ці рукавички.
Мадлон. Вони страшенно добре пахнуть.
Като. Ще зроду не вдихала я таких добірних пахощів.
Маскаріль. А оце? (Пропонує їм понюхати свою напудрену перуку).
Мадлон. Чудові парфуми! Ах, які витончені, які чарівні пахощі!
Маскаріль. Ви мені нічого не кажете про мої пера! Якої ви про них думки?
Като. Страх які гарні!
Маскаріль. А чи ви знаєте, що кожне перо коштує луїдор? Таку вже я маю звичку: витрачаю гроші, не рахуючи, на все, що тільки можна знайти найкращого в крамницях.
Мадлон. Запевняю вас, що я з вами цілком згодна. Я страшенно вимоглива до всього, що я ношу, і не можу стерпіти, щоб навіть мої панчохи було зроблено не найкращою майстринею.
Маскаріль (несподівано скрикуючи). Ай! Ай! Ай! Помалу, помалу! Бий мене сила божа, панночки, так же не можна! Не знаю, на яку ступити, — ваше, поводження збаламутило мене… О, це нечесна гра!
Като. Що сталося? Що з вами?
Маскаріль. Боже милий! Обидві дами одночасно повстали проти мого серця! Атакувати мене і з правого, і з лівого боку! Ах! Та це ж суперечить міжнародному праву. Наші сили нерівні, і мені доведеться кричати: "Пробі! Гвалт!"
Като. Треба віддати йому належне — в нього якась особлива манера висловлювати свої думки.
Мадлон. В нього такий дивний-предивний розум!
Като. У вас полохлива уява: ви більше відчуваєте страх, ніж справжній біль, і серце ваше волає, хоч його ще й не поранено.
Маскаріль. Та де там, сто чортів! Адже ж його вже потрощено з голови до п’ят!
ЯВА 11
Като, Мадлон, Маскаріль, Маротта.
Маротта. Панно, там вас бажають бачити.
Мадлон. Хто?
Маротта. Віконт де Жодле.
Маскаріль. Віконт де Жодле?
Маротта. Так, пане.
Като. Хіба ви його знаєте?
Маскаріль. Це мій найкращий друг.
Мадлон. Мерщій просіть його сюди.
Маскаріль. Ми з ним давненько вже не бачились, і мене дуже тішить ця випадкова зустріч.
Като. Ось він.
ЯВА 12
Като, Мадлон, Жодле, Маскаріль, Маротта, Альманзор.
Маскаріль. А, віконте!
Жодле (обнімаючись із Маскарілем). А, маркізе!
Маскаріль. Який же я радий, що довелось зустрітися з тобою!
Жодле. Який же я щасливий, що бачу тебе тут!
Маскаріль. Ну ж бо, обнімімося ще раз, прошу тебе.
Мадлон (до Като). Любонько, слава про нас починає ширитися по місту; ось уже й великосвітські особи знайшли дорогу до нашої господи.
Маскаріль. Шановні панни, дозвольте мені відре? комендувати вам цього щляхетного добродія; слово честі, він вартий знайомства з вами.
Жодле. Справедливість вимагає, щоб вам віддавали належне, а ваші принади поширюють свої суверенні права на людей всіляких звань.
Мадлон. Ви доводите вашу чемність до краю лестощів.
Като. Цей день буде позначено в нашому календарі як найщасливіший.
Мадлон (до Альманзора). Слухайте-но, хлопче, скільки разів вам треба повторювати? Невже ви не бачите, що є потреба в примноженні крісел?
Маскаріль. Не дивуйтеся, що у віконта такий непоказний вигляд: він щойно підвівся з постелі після тяжкої хвороби, яка вимучила його так, що він схуд і зблід на виду, — ось як бачите.
Жодле. Це плоди безсонних ночей при дворі та виснажливих бойових походів.
Маскаріль. А чи знаєте ви, ясні панни, що віконт — один з найхоробріших мужів нашого століття? Він хвацький рубака!
Жодле. Ви, маркізе, ні в чому переді мною не поступитесь. Ми добре знаємо, на що ви здатні.
Маскаріль. Це правда, ми з вами бували в бувальцях.
Жодле. І в таких місцях, де бувало дуже жарко.
Маскаріль (поглядаючи на Като й Мадлон). Атож, а проте не так жарко, як тут. Хи-хи-хи!
Жодле. Ми з ним познайомилися; в армії; коли ми побачилися вперше, він командував кавалерійським полком на мальтійських галерах.
Маскаріль. Атож, проте ви служили там ще до того, як я туди приїхав; пригадую, я був тоді лише молодшим офіцером, коли ви вже командували двома тисячами кавалеристів.
Жодле. Війна — чудова річ, але, правду кажучи, в наш час при дворі мало цінують таких служак, як ми з вами.
Маскаріль. Ось чому я й хочу почепити мою шпагу на кілочок.
Като. Щодо мене, то я відчуваю невимовну ніжність до військових!
Мадлон. Я теж їх люблю, але вимагаю, щоб у них із хоробрістю поєднувався розум.
Маскаріль. А пригадуєш, віконте, того півмісяця, що ми його захопили з тобою у ворога при облозі Арраса?
Жодле. Та який там півмісяць? То ж був цілий місяць, цілісінький!
Маскаріль. Мабуть, твоя правда.
Жодле. Ще б пак! Хто-хто, а я те добре пам’ятаю, сто чортів! Мене саме тоді поранило в ногу гранатою, ще й досі видно рубці. Ось помацайте, зробіть ласку! Ви побачите, яка там була здоровенна рана.
Като (помацавши йому ногу). А правда, який великий шрам!
Маскаріль. Будьте ласкаві, дозвольте вашу ручку і помацайте отут, на самій потилиці. Знайшли?
Мадлон. Так, щось там є.
Маскаріль. Це мушкетна рана, яку я дістав під час останнього походу.
Жодле (оголюючи груди).