отже й не перелічити всього, скільки там було на столі в маленькій глиняній хатині у вишневому садочку. Того ж вечора бачено філозофа в корчмі: він лежав на лаві, покурюючи, за своїм звичаєм, люльку, і при всіх кинув жидові-шинкареві півдуката. Коло нього стояв кухоль. Він дивився на тих, що приходили й виходили, байдужим і вдоволеним поглядом і вже й гадки не мав про свою дивовижну пригоду.
Тим часом скрізь пішла чутка, ніби дочка одного з найбагатших сотників, що жив на хуторі за п'ятдесят верстов од Києва, одного дня вернулася з прогулянки додому геть побита, ледве мавши снаги добутися до батькової хати, що вона вже на божій дорозі і перед смертним часом своїм заповіла, щоб відхідну по ній і псалтиря аж три дні по смерті читав такий собі київський семінариста Хома Брут. Про це філозоф почув од самого ректора, що нарочито покликав його до своєї світлиці і наказав йому не баритись і лаштуватися в дорогу, бо значний сотник прислав по нього людей з підводою.
Філозоф здригнувся від якогось непевного почування, що ніяк його не вмів збагнути. Лиховісне передчуття казало йому, що з ним має статися щось недобре. Сам не знаючи причини, відповів він твердо, що не поїде.
— Слухай лишень, domine Хомо! — мовив ректор (він, траплялося, вмів розмовляти дуже ґречно зі своїми підлеглими). — Ніякий чорт про те й не питає, хочеш ти їхати чи не хочеш. А я тобі скажу тільки, що як ти почнеш мені комизитися та мудрувати, то я звелю так тебе по спині та й ще по чомусь попарити молодою березиною, що й до лазні не треба буде ходити.
Філозоф, почухуючи злегка потилицю, вийшов, не мовивши й слова, наміряючись, як трапиться слушна нагода, покластися на власні свої ноги. Роздумуючи, ішов він крутими сходами на обсаджений тополями двір і на якийсь час спинився, почувши досить виразно ректорів голос, що давав накази своєму ключникові і ще комусь там, мабуть, одному із сотникових по нього посланців.
— Скажи спасибі панові за крупи та за яйця, — мовив ректор, — та ще скажи, як тільки готові будуть ті, що він пише, книги, то я надішлю не гаючись: я вже віддав їх переписувати писальникові. Та не забудь, голубе, нагадати панові, що в них на хуторі, як я знаю, водиться непогана риба, а найбільше осетрина, то може при нагоді прислав би: тут на ринках і дорога й погана. Ти ж, Явтуше, дай хлопцям по чарці горілки, а філозофа прив'яжи, щоб часом не втік.
"Чи не чортів же син! — подумав собі філозоф, — таки винюшив, в'юн довгоногий!"
Він зійшов униз і побачив бричку, що з першого погляду скидалася на клуню на колесах. Справді, вона була глибока, як ніч у цегельні. То була собі звичайна краківська бричка, що в ній нараз по півсотні жидів мандрують з крамом по всіх місцях, де тільки зачують носом ярмарок. Тут його дожидало з шестеро здоровезних та дужих, хоч і підстаркуватих, козаків. Свитки з тонкого сукна з китицями показували, що ці козаки мали досить значного й багатого пана. Невеликі шрами промовляли, що бували вони колись і на війні та ще й не без слави.
"Що ж робити? Що буде, те й буде!" — подумав собі філозоф і, звернувшись до козаків, голосно промовив:
— Здорові були, браття-товариші!
— Здоров будь, пане філозофе! — відповів дехто з козаків.
— То оце мені доводиться сидіти разом з вами? А бричка знакомита! — говорив він, в неї залазячи. — Оце б іще згодити музику, то й танцювати можна.
— Атож, похватненька бричка! — мовив один козак, сідаючи на козлах поруч з машталіром, що зав'язав голову хусткою замість шапки, бо шапку вже заставив у шинку. А ті п'ятеро разом з філозофом полізли всередину і повсідалися на мішках з усякими зробленими в місті закупами.
— Хотів би я знати, — мовив філозоф, — коли б, скажімо, накласти в цю бричку якогось краму, солі там чи залізних клинів, чи багато треба було б коней?
— Атож, — мовив, помовчавши, той, що на козлах сидів, козак, — немале число коней спотребилося б.
Так до ладу відповівши, козак собі мислив, що має вже право мовчати всю дорогу.
Філозофові дуже кортіло розпитати докладніше, хто такий був цей сотник, який саме на вдачу, що чувати про його дочку, що з такою пригодою вернулася додому і була вже при смерті, історія якої тепер так переплелася з його власною, і як там у них, і що діється в господі. Він почав був розпитувати їх, та козаки, мабуть, були так само філозофи, бо у відповідь на те мовчали і курили люльки, лежачи на мішках.
Тільки один козак подав машталірові на козлах короткого наказа:
— Гляди ж мені, Оверку, стара ти роззяво, як приїдеш до коршми на Чухрайлівськім шляху, то не забудь спинитися та збудити мене і всіх хлопців, якщо кому трапиться заснути.
По цьому він заснув і то дуже гучно. А втім, цей наказ був даремний, бо тільки-но велетенська бричка наблизилася до шинку на Чухрайлівському шляху, як усі в один голос закричали: "Стій!" До того ще й коні Оверкові такі були зучені, що й самі спинялися біля кожного шинку.
Хоч і був душний липневий день, усі вилізли з брички і зайшли в низеньку, брудну кімнату, де жид-шинкар з розпростертою радістю кинуся вітати своїх давніх знайомих. Він приніс під полою декілька свинячих ковбас і, поклавши на стіл, зараз же й одвернувся од цього забороненого талмудом овочу. Всі посідали довкола столу. Глиняні кухлі наче вродилися перед кожним із гостей. Філозофу Хомі належало бенкетувати разом з усіма. А як люди наші, підпивши, неминуче почнуть цілуватися або плакати, то незабаром уже вся хата цілувалася. "Ану, Свириде, почоломкаймось!" — "Іди сюди, Дороше, я обніму тебе!"
Один сивоусий козак, старіший від усіх, підперши щоку рукою, почав гірко ридати, що в нього ні батька, ні матері і що тепер він зостався сиротою на світі. А другий був сильний розумаха і все потішав його, приказуючи:
— Та не плач, їй-богу, не плач! Що вже там?.. Бог таки знає, що й до чого.
Один, на ймення Дорош, став чогось дуже допитливий і, повернувшись до філозофа Хоми, все видобував з нього:
— Хочеться мені знати, чого вас у бурсі вчать? Чи такого, що ото дяк у церкві читає, чи не такого?
— Не питай! — говорив розумаха повагом. — Нехай воно так буде, як і було. Бог таки знає, як треба; Бог усе знає.
— Ні, я хочу знати, — правив своєї Дорош, — що там написано в тих книжках; а може, й зовсім не те, що в дяка.
— Ой Боже мій. Боже мій! — усе товк отой статечний утішник. — І нащо б таке казати? Так уже Божа воля призначила. Бо що вже Бог дав, того не можна одмінити.
— Я хочу знати все, що де написано. Я піду в бурсу, їй же богу, піду! Що ти думаєш, не навчуся? Всього, всього навчуся!
— Ой, Боже мій, Боже мій!.. — все бідкався утішник і опустив голову на стіл, бо вже ніяк не міг далі тримати її на плечах.
Інші козаки гомоніли про панів і про те, чого то на небі світить місяць.
Філозоф Хома, побачивши такий туман у головах, постановив скористатися цим та й дременути. Він спершу звернувся до сивоу-сого козака, що журився за батьком-матір'ю.
— Чого це ти затужив, дядьку? — сказав він. — Я ж і сам сирота! Пустіть мене, люди добрі, на волю! Нащо я вам здався?
— Пустімо його на волю! — озвалися декотрі. — Він-бо сирота. Хай собі йде, куди хоче.
— Ой Боже мій, Боже мій! — обізвався утішник, підвівши голову. — Пустили б його! Нехай би собі йшов!
І козаки вже хотіли самі вивести його в чисте поле; та той, найдопитливіший, спинив їх, сказавши:
— Не займайте: я хочу з ним поговорити про бурсу. Я сам піду в бурсу...
Та навряд чи міг би втекти філозоф, бо коли він надумався встати з-за столу, то ноги йому зробилися як дерев'яні, а дверей у хаті видалося так багато, що навряд чи й потрапив би він у справжні.
Тільки під вечір уся ця кумпанія згадала, що треба вирушати в дорогу. Вмостившись у бричку, потяглися вони далі, поганяючи коней і наспівуючи пісню, що ні слів, ні ладу їй ніхто б не добрав. Проїздивши либонь із півночі, безперестанку збиваючись з дороги, — а знали ж її, як свою долоню, — з'їхали вони врешті з крутої гори в долину, і філозоф зауважив по обидва боки частокіл чи пліт, низенькі дерева і стріхи, що виглядали за ними. Це було велике селище сотникове. Було вже геть за північ; небо почорніло, і де-не-де витикалися маленькі зірочки. У жодній хаті не світилося. Вони в'їхали, під собаче гавуління, у двір. По обидва боки маячіли шиті соломою повітки й хатки; в одній з них, що стояла посередині, саме проти воріт, і була між ними найбільша, жив, здавалося, сам сотник. Бричка спинилася коло невеличкої якоїсь повітки, і наші подорожні подалися на ночівлю. Філозоф хотів був трохи оглянути зокола панські хороми, та як не вирячав він очей, а не міг нічого ясно побачити: замість хати увижався йому медвідь; з комина робився ректор. Філозоф махнув рукою і пішов спати.
Як же прокинувся філозоф, то весь дім уже метушився; вночі померла панночка. Слуги бігали з нестями то туди, то сюди; старі баби плакали; багато людей заглядало через пліт у панський двір, ніби могли щось там побачити.
Філозоф почав на дозвіллі роздивлятися ті місця, що не міг побачити вночі. Панський дім був не дім, а низенька невелика хата, які звичайно за старих часів в Україні будували. Він був ушитий соломою; маленький, гострий і високий фронтон з віконцем, подібним до зведеного догори ока, був увесь розмальований блакитними й жовтими квітками та червоними півмісяцями; стояв він на дубових присішках, до половини круглих, а знизу на шість граней, з вигадливою різьбою вгорі. Під цим фронтоном був невеличкий ґанок з лавами по обидва боки. З обох боків будинку були піддашки на таких само присішках, часом навіть покручених. Висока груша з пірамідальним верховіттям і тріпотливим листям зеленіла перед домом. Декілька комор у два ряди стояло посеред двору, утворюючи немов широку вулицю, що простяглася аж до будинку. За коморами, аж біля воріт, стояли трикутниками два льохи, один проти одного, так само вкриті соломою. В трикутній стіні кожного з них були двері, а на них усяке малювання. На одних дверях намальований був козак верхи на діжці, а поверх голови він тримав кухля з написом: "Вип'ю все!" На других — пляшки, сулії, а з боків, задля краси, кінь догори ногами, люлька, бубон і напис: "Вино — козацькая втіха".