Метляючи довгим хвостом, звір шалено наскакував на свого ворога, кружляв навколо нього в моторошному танці смерті, схожий на червону кулю, на розжарену головешку. Стрибнув і вчепився карпінчеро в горлянку, але не зміг відскочити назад, бо лезо мачете вгородилося звірові в спину по самий держак. Мабуть, воно встромилося й чоловікові в груди і з'єднало ворогів, мов цвях. Передсмертний зойк людини і металеве виття хижака вдарили водночас у барабанну перетинку річки. З обох зацебеніла кров. Якусь мить карпінчеро та ягуар стояли, сплівшись у цих дивних обіймах, немовби їх поєднувала глибока приязнь. Потім важко впали на пісок, осяяні відблисками вогнів святого Хуана. За кілька секунд звір перестав ворушитись. Руки й ноги людини ще смикались у розпачливому бажанні жити. Якийсь карпінчеро ривком відірвав ягуара від товаришевих грудей, відтяв голову з хижо вищиреними зубами й люто пожбурив її в річку. Решта збилися в гурт навколо пораненого.
Ільза затулила обличчя долонями, і від жаху не могла навіть плакати. Еуген стояв блідий і нерухомий, притиснувши кулаки до грудей. Лише Маргарет дивилася на двобій незворушним відсутнім поглядом. Її сухі й блискучі оченята ніби застигли, втупившись у той берег, і важко було сказати, чи то дівчинка просто нічого не розуміє, чи то надто приголомшена. Тільки дихала вона частіше й схвильованіше. Так, ніби уклала з річковими божествами таємну угоду, і ті проганяли від неї страх. На тлі вапнякової кручі, осяяної плавучими вогнями, вона сама здавалася маленьким, майже безтілесним божеством.
Карпінчеро, мабуть, не знали, що їм робити. Кілька чоловік обернулися до будинку Плекснісів і показали на нього рукою, щось лопочучи своєю незрозумілою мовою. Це була єдина людська оселя в тій пустельній місцевості. Вони довго радились, потім підняли пораненого й перенесли його в човен. Флотилія перетнула річку, карпінчеро вийшли на берег і стали підійматись на кручу.
Маргарет стояла нерухомо й дивилась, як наближаються до неї Місячні Люди. Бачила їхні темні індіанські обличчя, маленькі очі, розкошлане й шорстке, ніби кінські гриви, волосся. У кожному оці палав крихітний вогник. Вони йшли, високо тримаючи голови. Худі вилицюваті обличчя здавалися виточеними із зеленого каменю, а стрункі тіла — вилитими з бронзи; долоні в них були широченні, ступні — пласкі. Посередині плив умирущий, який уже належав землі. Позаду йшли обшарпані жінки, худі, з обвислими грудьми. Карпінчеро піднімалися, дерлися вгору, ковзали, наче тіні, по блискучому білому березі. Над ними мерехтіли іскри від річкових вогнів, лунали гортанні вигуки, плач якоїсь жінки, схожий на крики пораненої ігуани, собачий гавкіт, плив гострий дух водоростей, гнилої риби, сморід тапіра та людського поту…
Вони піднімалися, піднімалися…
— Ходімо, Гретхен!
Ільза схопила дівчинку за руку й повела додому.
Коли карпінчеро підійшли до будинку, Еугеп вийшов їм назустріч із смолоскипом. Витяг у сіни розкладачку, показав знаками, щоб пораненого поклали на неї і побіг до медичного пункту… Може, ще вдасться якось допомогти потерпілому. Уже з-за дротяної огорожі гукнув:
— Я зараз вернуся, Ільзо! Нагрій води і вимий якийсь таз!..
Ільза виходить на кухню. Голова у неї йде обертом, і їй страшно. Чути, як вона щось робить навпомацки у червоних сутінках. Торохтять у печі горщики.
У чадному світлі смолоскипа миготять на стінах тіні карпінчеро, мовчазних, непорушних. Затихли навіть крики ігуани. Чути, як капає на долівку кров. За обвітреними спинами Маргарет бачить широченну ступню карпінчеро, покладеного на розкладне ліжко. Вона підходить ближче і бачить другу ступню. Вони схожі на дві сучкуваті дошки — майже без пальців і без п'яти, порізані глибокими жолобками від ходіння по гострому борту човна протягом років і років, за які пройдено десятки, сотні кілометрів річковими дорогами та путівцями. Маргарет думає, що ці ноги вже не ходитимуть по воді, і її огортає сум. Вона заплющує очі і бачить перед собою вкриту білим шумовинням річку, над якою висять рої світлячків. Гострий мускусний запах, що йде від карпінчеро, розтікається по будинку, витісняє дух смерті, тривожить маленьке схвильоване серце Маргарет. З якоюсь тугою і млостю вдихає вона ті пахощі, дикі пахощі волі й життя. У цю мить дівчинка забуває про все. Її заполоняє одна невідчепна напружена думка, і Маргарет не спроможна їй опиратися. Вона рішуче підходить до високого карпінчеро, найстаршого з усіх — мабуть, вождя. Її ручка тягнеться до великої чорної долоні й опускається на неї, мов білий метелик, що сідає на камінь посеред річки. Вогні пливуть і пливуть за водою. На долівку капає кров. Карпінчеро виходять із будинку, човгаючи зашкарублими ступнями. Здається, то вервечкою сунуть до води черепахи, шкрябаючи твердими панцирами об землю. Вони віддаляються. Гомін стихає. Знову чути, як капає кров із покинутого в сінях мерця. Біля нього вже нікого нема.
Ільза виходить із кухні. Моторошний переляк на мить паралізує її, ніби на неї сипнули гашеним вапном, від якого тіло тріскається і згорає. Потім вона кричить, але майже нечутним голосом, що глухо відлунює в порожнечі, поміж облуплених стін:
— Маргарет!.. Гретхен!..
Ільза біжить на берег. Вервечка вогнів уже завертає за мис. У червоних зблисках вогнів святого Хуана якусь мить видніє, перше ніж розтанути в темряві, білява, схожа на маленький місяць, голівка Маргарет. Дівчинка пливе у човні.
— Гретхен!.. Mein Herzchen!..[164]
Ільза бігцем повертається до хати. Її жене останній вогник надії. А може, то їй привиділось і донька вдома.
— Гретхен!.. Гретхен!.. — голос матері звучить сухо, розпачливо, і в ньому вже лунають нотки божевілля.
Вона вбігає в будинок, і в цю мить мертвий карпінчеро підводиться з розкладного ліжка й обертається на велетня-мулата. Ільза бачить, як він сміється і плаче. Бачить, як він ходить, немов сліпий, натикаючись на стіни. Шукає виходу й не знаходить. Мабуть, смерть не хоче його випускати. Він регоче й торохтить кістками об кам'яні стіни. Потім жалібно стогне.
Ільза вибігає з дому, знову мчить до річки, до крутого берега. Червоні вогні пливуть за водою.
— Гретхен!.. Гретхен!..
Тепер їй відповідає глухий грім. Він долинає від річки, гуркоче від берега до берега під чорним небом, над зачервоненою водою. То гримить гуаламбау карпінчеро. Ільза прямує на цей моторошний гуркіт, що виповнює ніч і нестримно вабить її до себе. Десь посеред того грому її донька, там б'ється серденько її Гретхен. Мати дивиться з високої кручі вниз. Бачить багато тіл, — тіла без облич, — бачить, як танцюють на піску тіні.
Тум-ту-тум… Там-та-там… Та-там… Ту-тум… Там-та-там…
У білому мареві миготять темні ноги та примарні тіла.
Величезні зуби землі, вітру й вогню смикають водяні струни, і вони бризкають перекотами гарячого грому на білі, як борошно, скроні Ільзи.
Тум-ту-тум… Там-та-там… Тум-ту-тум-м-м…
Розмірений і глухий грім поронгового барабана помалу стихає, гуркоче дедалі рідше і тихше. Останній звук шарудить ледь чутно, мов крапля крові, що падає на долівку.
2. Грім у листі
Цукроварня не працювала — після сафри її закрили на ремонт і чистку. У задушливому наелектризованому повітрі грудневої ночі витав важкий сморід з печей. Глибока тиша стояла над річкою — не чутно було ні дзюрчання води, ні шелесту листя. Перед близькою негодою повітря було густе й пругке, мов у чорній порожнині величезного дзвона, а тиша, здавалося, ледь чутно шарудить, тріскається від задухи.
І враз над річкою попливла тиха музика — наче хтось заграв на акордеоні. Мелодія текла звідусюди, то стихала, то лунала чітко й виразно. Обриваючись, вона зразу ж починала звучати в іншому місці, линула від берега до берега. У ній було щось таємниче й тужливе.
— Що це таке? — спитав хтось із нетутешніх.
— Кордіон Солано, — відповів йому старий дід.
— Чий акордеон?
— Солано Рохаса, сліпого перевізника.
— Але ж він, кажуть, помер?
— Та помер. Це тепер душа його грає.
— Сердешний Солано! — прошепотіла якась бабуся, перехрестившись.
Громаддя цукроварні бовваніло в темряві. Десь удалині глухо, мов під землею, загавкав собака. Двоє чи троє голих немовлят заворушилися на руках у матерів, що сиділи біля вогню. Одне з них запхикало — тихо, боязко.
— Замовкни, дитинко. Послухай Солано. Чуєш, він грає на перевозі?
Крик сови-урутау лунко розколов лісову тишу, і музика зазвучала ще химерніше. Мелодія пливла тепер здалеку-здалеку, акордеон тужив і тихо ридав.
— Оце так він грає, коли нема місяця, — мовив дід, припалюючи цигарку від головешки. Тремтливий вогник вихопив із темряви кілька постатей.
— Мабуть, і досі сумує за тією дівчиною.
— Сердешний Солано.
Коли тихий гомін біля вогнища стих, не стало чути й таємничого акордеона. Лише далеко в лісі ще якусь хвилину співала пташка, але потім замовкла й вона. Прокотилося над річкою останнє відлуння, і тиша знову стала густа, важка, чорна.
На заході, за сельвою, замиготіли перші блискавиці. Так, ніби жовтошкірі повіки часто-часто закліпали над величезним оком присмерку.
Цієї ночі акордеон на перевозі більше не грав.
Тут, на закруті річки Тебікуарі, прожив свої останні роки ватажок страйкарів Солано Рохас, після того як сліпий повернувся з в'язниці.
Мабуть, він же таки й дав цьому місцю назву, за якою його знають і досі: Перевіз Яси-Мороті, тобто Місячний Перевіз. Крейдяні урвища і піщаний берег над зеленою водою і справді утворюють тут півмісяць кольору слонової кістки, який райдужно виблискує в гарячі тропічні ночі.
Але навряд чи назва перевозу пов'язала з формою берегів. Скоріше, її навіяв сліпому перевізникові незабутній образ дівчини, що навіки закарбувався в його серці.
Жив Солано Рохас на лісистому березі, який виходив до води широкою піщаною смугою. Там, над невеличкою затокою, і досі збереглися руїни його халупи, що завалилася під натиском сельви. У тій тихій і глибокій затоці перевізник тримав свій порон. Неважко зрозуміти, чому він обрав саме це місце. Якраз напроти, на високому другому березі, чорніли обвуглені руїни Огагвасý — Великого Дому, біля якого урвалося страшне панування Гаррі Уея, фабриканта-янкі, котрий визискував людей і знущався з них ще жорстокіше, ніж Симон Бонаві, іспанський єврей, промисловець із Асунсйона.
Звісно, Солано Рохас вже не міг бачити ні руїн, ні нової цукроварні, яка виросла на тому самому місці, що й перша.