Í все-таки він віддавав перевагу богові, що жив на небесах, — той менше набридав йому.
X
Коли меблі ще трохи підросли і Марсіаль краще за всіх знав, що відбувається під ліжками, шафами і секретерами, він приховав від усіх своє велике відкриття: життя нічого не варте без фурмана Мельчора. Ні бог, ні батько, ні розцяцькований золотом єпископ, який з'являвся на чолі урочистої процесії з тілом господнім не могли зрівнятися з фурманом Мельчором.
Мельчор приїхав із далекої країни. Він був нащадком упокорених царів. У його царстві жили слони, бегемоти, тигри й жирафи. Там люди не працювали, як дон Абундіо, в темних кімнатах, завалених паперами. Тамтешні люди були хитріші за звірів. Якось один мисливець спіймав у блакитному озері величезного крокодила, хитрощами змусивши його проковтнути спис, на який насадив дванадцять засмажених гусей. Мельчор знав багато чудових пісень, їх легко було вивчити напам'ять, бо слова там не означали нічого і весь час повторювались. Він крав із кухні солодощі, тікав по ночах зі стайні і, бувало, кидав камінням у жандармів, а потім миттю щезав у темних завулках вулиці Амаргура.
У дощові дні його чоботи сохли біля кухонної печі. Марсіаль мріяв, щоб його ноги підросли і він теж міг узути такі чоботи. Правий називався Каламбін. Лівий — Каламбан. Цей чоловік, що приборкував необ'їжджених коней, ледве вхопивши їх двома пальцями за губу, цей поважний пан в оксамиті, шпорах, високому блискучому циліндрі розумів, яка приємна прохолода мармурової підлоги, і переховував під меблями фрукти й тістечка, цотягши їх із таці, наготованої для великої вітальні.
У Марсіаля з Мельчором було спільне сховище мигдалю й льодяників, яке вони, по-змовницьки сміючись, називали "Урі, урі, ура".
Удвох вони перенишпорили весь будинок згори донизу, і, крім НИХ, ніхто не знав про існування пивнички під стайнею, повної пляшок з-під голландського джину, або про те, що на забутому горищі над кімнатами служниць у скрині з битим склом гублять свої останні крильця вкриті пилюкою метелики.
XI
Коли Марсіаль набув звички ламати речі, він забув Мельчора і заприязнився з собаками. їх було багато. Великий пес, смугастий, як тигр; спанієль з обвислими сосками; хортиця, застара для ігор; кудлата сука, за якою раптом у певні періоди всі хорти починали несамовито ганяти цілою зграєю, і служницям доводилось її на деякий час замикати.
Найдужче Марсіаль любив Рудого, бо той розтягав взуття то всіх кімнатах і викопував трояндові кущі в патіо. Завжди чорний від вугілля або вимазаний у червоній глині, цей пес забирав їжу в інших собак, вищав без будь-якого приводу, закопував біля басейну вкрадені кістки. Рудий був не від того, щоб поласувати свіженьким яєчком, причому курка опинялась у повітрі, підкинута вгору несподіваним ударом собачої морди. Стусани сипалися на нього звідусіль. Але Марсіаль захворював, коли його улюбленця гнали геть. А пес неодмінно повертався додому, хоч би як далеко його заводили, хай навіть за богадільню, — повертався, переможно помахуючи хвостом і знову займав своє місце, яким не спокусився б жодний вартовий чи мисливський собака.
Рудий і Марсіаль разом мочилися. Інколи вони обирали для цього перський килим у вітальні, полишаючи на його ворсі руді плями, що поволі розпливалися. За це лупцювали ременем. Але ремінь б'ється не так уже й боляче, як здається дорослим. Натомість кара давала обом прекрасний привід для несамовитих зойків і заохочувала сусідів поспівчувати бідолахам. Коли косоока сусідка, що мешкала під самим дахом, обзивала його батька "душогубом", Марсіаль непомітно підморгував Рудому. Вони ревіли ще трохи, щоб отримати для заспокоєння по шматочку бісквіта, і все йшло у непам'ять. Обидва їли землю, перекидалися під сонцем, пили воду в басейні з рибками, шукали прохолоди в запашних заростях альбааки. Серед дня, в саму спеку кого лише не надибаєш біля великих глиняних глечиків у патіо, що завжди зберігали вологу. Там бувала і сіра гуска із жировиком поміж кривими лапами, і старий безхвостий півень, і ящірка, в якої на шийці випиналася рожева краватка, коли вона вимовляла "урі, ура", і сумний вуж, що народився в місті, де не було самиць, і миша, яка затикала свою нірку горішком карея. Одного разу малому Марсіалю показали собаку.
— Гав-гав! — сказав він.
Він мав свою, особливу мову. Він досяг цілковитої свободи. І тягся руками до всіх предметів, проте був неспроможний до них дотягтися.
XII
Голод, спрага, тепло, біль, холод. Світосприймання Марсіаля звелося до цих єдино суттєвих реалій; він уже відмовився від світла, бо зараз світло не мало для нього першорядного значення. Він не знав, як його звати. По хрестинах, від яких залишився неприємний смак солонуватої води, йому вже не потрібні були ні нюх, ні слух і навіть зір.
Його руки торкалися чогось приємного і м'якого на дотик. Він відчував і сприймав навколишнє всім своїм єством. Зовнішній світ входив у нього крізь усі пори. І ось він заплющив очі, які бачили тільки величезні плями, і пірнув у гаряче, вологе, повне темряви тіло, що конало. І тіло це, відчувши, що вони злилися в єдину істоту, повернулося до життя.
Але тепер час полинув швидше, відлічуючи останні його години. Хвилини з шурхотом прослизали, мов карти з-під великого пальця гравця.
Вихором кружляло пір'я, і кожен птах обертався у яйце. Риби зіщулились і стали ікринками, полишивши білосніжну луску на дні басейну. Пальми, постулявши верховіття, щезли в землі, ніби складені віяла. Стебла втягли в себе листя, і земля ковтнула все, що породила. Грім котився галереями. Крізь замшу рукавичок проростала шерсть. Вовняні плащі поділились на волокенця, що, закучерявлюючись, верталися в руно овець на далекому пасовиську. Шафи, секретери, ліжка, розп'яття, столи, жалюзі зривалися з місць і летіли крізь ніч до свого прадавнього коріння у непроглядну гущавину сельви. Все збите гвіздками розвалилося. Бригантина, що невідомо де кинула якір, з напнутими вітрилами понесла назад до Італії мармур підлоги й басейну. Щити і лати, підкови, ключі, мідяні каструлі, кінські мундштуки — все тануло, плавилося і стрімкою широкою металевою річкою текло по галереях без даху, вливаючись у землю. Все перетворювалось, повертаючись до свого первісного стану. Цегла обернулася на глину, і на місці будинку залишився пустир.
XIII
Коли вранці робітники знову прийшли ламати будинок, то побачили, що робота закінчена. Хтось забрав статую Церери, продану напередодні антиквару. Склавши скаргу в професійну спілку, робітники повсідалися на лавах в муніципальному парку. Один із них пригадав давню історію про маркізу де Капельяніас, що втонула одного травневого вечора у водах Альмендаресу. Але ніхто не прислухався до розповіді, бо сонце рухалося зі сходу на захід, а години, що біжать циферблатом праворуч, повинні довшати від лінощів, адже саме час веде нас просто до забуття.
З іспанської переклав Юрій ПОКАЛЬЧУК