Мешканці міста почали криком вимагати, щоб негра Сальвадора за мужність і хоробрість звільнили з рабства, і власті дарували йому волю. А коли повернувся святий отець, у місті почалися свята. Веселилися діти, раділи жінки, щасливо усміхалися старі, і на все це сумно — бо їх не запросили — дивилися глядачі, що повиходили з гуайявових[19] та очеретяних хащів (розповідаючи про них, Філомено змальовував жестами їхню чудернацьку зовнішність): сатири, фавни, сільвани, кентаври, наяди і навіть майже голі гамадріади. (Те, що такі істоти вийшли з тропічних джунглів острова, здалося мандрівникові надмірною фантазією поета Бальбоа, хоча він не міг не подивуватися, з якою легкістю вимовляє негр із гаванського передмістя Регла всі ці стародавні поганські імена. А конюх, дуже гордий, що його прадід так уславився, не мав ніяких сумнівів щодо існування на кубинських островах надприродних істот, породжених класичною міфологією, можливо, тільки трохи смуглявіших; вони й тут живуть у лісах, печерах, річках — так само як жили в тих далеких, дуже далеких краях, звідки прийшли предки Сальвадора, який був ніби місцевим Ахіллесом, бо й там, де немає Трої, все-таки може існувати Ахіллес, — чи в Байамо, чи в Койоакані, — коли відбуваються події, не менш славетні, ніж за давніх часів).
Потім Філомено почав пританцьовувати, співати високим і низьким голосом, вимахувати руками й поплескувати себе долонями, імітувати різні звуки, стукати по стінах, віконницях, глечиках, тацях, бити ціпком по вилах, що лежали на подвір'ї — це він намагався відтворити бурхливі звуки оркестру, який грав під час тих славетних пам'ятних свят, що тривали два дні й дві ночі. Поет Бальбоа докладно перелічив інструменти оркестру: флейти, сопілки й аж сто лютень ("Це вже, мабуть, для рими, — подумав мандрівник, — бо ніхто ніколи не чув, щоб у оркестрі було сто лютень, навіть при дворі короля Філіпа, який, кажуть, так захоплювався музикою, що завжди возив за собою дерев'яний орган, на якому грав сліпий Антоніо де Кабесон"), ріжки, маврітанські бубни, тамбурини, литаври і навіть індіанський тіпінагуас, який робиться з гарбуза, — в тому грандіозному оркестрі брали участь музиканти і з Кастілії, і з Канарських островів, креоли, метиси, індіанці й негри.
— Білі та чорні грали разом? — здивувався мандрівник. — Неможливе співзвуччя! Як можна поєднати давні благородні мелодії романсу, витончені творіння великих майстрів із варварським гуркотом, який зчиняють негри своїми тамбуринами, литаврами та барабанами!.. Це була б пекельна какофонія, і здається мені, що той Бальбоа добрий брехун!
Але тут-таки він подумав — уже не вперше, — що правнук Голомона якнайкраще заступив би небіжчика Франсіскільйо, й одного ранку запропонував негрові піти до нього на службу. Одержавши згоду, чужоземець приміряв на свого нового слугу червоний камзол, який дуже личив Філомено, натяг йому на голову білу перуку, що зробила негра ще чорнішим, ніж він був насправді. Світлі штани й панчохи дуже сподобались Філомено, а от черевики з пряжками трохи муляли, та нічого, згодом розносяться…
Того вересневого ранку, залагодивши справу з трактирником, у якого працював Філомено, Господар надів крислате мексіканське сомбреро і попрямував до пристані Регли в супроводі Філомено, який тримав над головою нового хазяїна синю парасольку із срібними китицями. Укладені в скрині срібні чашки, нічна посудина з насмішкуватим оком, срібний наконечник для клістиру, письмове приладдя і футляр з усім необхідним для гоління, медальйон із зображенням святої діви та святого Христофора, заступника мандрівників та мореплавців, несли на спинах негри-раби разом із скринькою Філомено, в якій були барабан і гітара. Новоспечений слуга грізно супив брови під лакованим трикутним капелюхом і підганяв носіїв, лаючись місцевого говіркою, зрозумілою тільки остров'янам.
Розділ III
Онук людей, які народилися в Іспанії на берегах Тахо між Кольменаром-де-Ореха та Вільяманріке і завжди розповідали про красу рідних місць, Господар уявляв собі Мадрід не таким. Сумним, занедбаним і бідним видалося йому це місто, особливо в порівнянні з багатством та пишнотою Мексіки. Крім центральної площі Пласа Майор, усе тут було тісне, брудне, вбоге і мимоволі згадувалися широкі красиві вулиці, будинки, прикрашені мозаїкою, балкони, що їх підтримували кам'яні херувими, роги достатку, з яких щедро сипались кам'яні плоди, примхливо намальовані вивіски, перевиті виноградними лозами та плющем, що вихваляли ювелірні вироби. Заїзди тут були погані, у кімнатах тхнуло згірклою соняшникового олією, а відпочити бувало неможливо через галас, який зчиняли мандрівні актори. Вони викрикували вірші, голосно декламували монологи римських імператорів, перевдягалися то в античні тоги, зроблені з простирадл або завісок, то в костюми блазнів та біскайців; інтермедії, в яких діяли ці персонажі, супроводжувались безладною музикою, яка тішила негра своєю новизною, але дуже дратувала Господаря.
Про кухню годі було й казати: пісні фрикадельки та мерлани викликали спогади про витончені мексіканські рибні страви, смачних запечених індиків, приправлених запашною підливою з духмяного шоколаду та різних перців; щоденна капуста, прісна квасоля та горох набридли навіть негрові, і він згадував соковите ніжне агуакате, бульби маланги[20], приправленої оцтом, петрушкою та часником, які подавалися на стіл із крабами, м'ясистішими, ніж будь-яка тутешня полядвиця.
Удень вони вешталися по тавернах, де подавали добре вино, та по книгарнях. Увагу Господаря привертали старовинні книги в гарних палітурках; то були здебільшого теологічні трактати, і він купував їх, бо хоч нічого цікавого вони не містили, однак могли стати окрасою будь-якої бібліотеки. Однієї ночі вони пішли до повій. На порозі закладу їх зустріла товста, кирпата, зизоока й подзьобана віспою хазяйка із заячою губою та величезним волом; через свій широкий та низько посаджений зад вона була схожа на велетенську карлицю. Оркестр сліпих музикантів почав награвати веселий менует, покликали дівчат, вдягнених пастушками; їх звали Філіс, Клоріс, Лусінда, Ісідра та Каталана — вони щойно похапцем доїли хліб з олією та цибулею, запиваючи цю невибагливу вечерю дешевим вином. Тієї ночі Господар та Філомено дуже багато пили, Господар розповідав про всілякі пригоди, що траплялися з ним на копальнях Такско, а Філомено танцював кубинські танці, наспівуючи куплети, у яких ішлося про змію з очима, схожими на свічки, і з зубами як шпильки. Щоб догодити чужоземцям, заклад зачинили для всіх інших клієнтів, і тільки опівдні, весело поснідавши з повіями, повернулися мандрівники до заїзду. Філомено був вельми задоволений, що вперше в житті довелося йому спати з білими жінками. Господар, навпаки, весь час бурчав, усе йому остогидло: і зграя жебраків, що збігалися звідусіль, ледь забачивши його вишитий сріблом капелюх, і це підле місто, де такому багатому й гожому сеньйорові доводиться задовольнятися хвойдами, замість того щоб зустріти порядну даму, яка впустила б його до своєї спальні. Невідомо, за що так вихваляють це нікчемне місто, його аж ніяк не можна рівняти з тим, що він покинув там, за океаном.
Ярмарки тут зовсім не такі людні й барвисті, як у Койоакані, у крамницях мало товарів та художніх виробів, меблі мають урочистий, сумний і досить-таки старомодний вигляд, хоча зроблені з доброго дерева й оббиті тисненою шкірою. Кінські перегони нудні, вершникам бракує мужності та майстерності, вміння правувати конем. Не вміють вони також на повному скаку, ніби в критичну мить, спинити огиря перед трибунами. Щодо вуличних вистав, то вони явно занепали: чорти з обвислими рогами, німі блазні, поточені пацюками німби святих справляли убоге враження.
Час минав, і Господар почав страшенно нудитись. Маючи купу грошей, він не знаходив, як їх використати. Й одного ранку вирішив покинути Мадрід і негайно їхати в Італію на різдвяні карнавальні свята, які приваблювали людей з усієї Європи. А що Філомено був зачарований Філіс та Лусіндою, з якими розважався в закладі велетенської карлиці на широкому ліжку, поміж дзеркал, він без ентузіазму сприйняв бажання хазяїна їхати. Але Господар зумів його переконати, що ці жінки просто покидьки в порівнянні з тими, яких вони зустрінуть у Папському місті. Негр поскладав речі в скрині, накинув на себе щойно куплений кучерський плащ, і вони рушили до моря, подорожуючи вдень, а вночі зупиняючись у чистеньких, щодалі чепурніших заїздах, як от у Таранконі або Мінгланільї. Мексіканець розважав слугу розповідями про божевільного ідальго, який мандрував цими землями й одного разу уявив собі, що вітряки ("он як ті, що ти бачиш") — то велетні. Філомено відповів, що ці вітряки зовсім не схожі на велетнів і що справжніх велетнів можна побачити тільки в Африці, вони там такі могутні, що бавляться з блискавками і вчиняють землетруси…
Коли вони досягли Куенки і виїхали на центральну вулицю, яка піднімалася на гору, Господар зауважив, що її і порівняти не можна з головною вулицею в Гуанахуато[21], що закінчується церквою. Валенсія їм сподобалась, бурхливе життя цього веселого, безтурботного міста нагадало їм рідні краї, де люди живуть, не помічаючи плину часу, і де поширена приказка: "Не роби завтра того, що можеш зробити післязавтра". Отак, їдучи понад берегом моря, вони дісталися Барселони, де наслухалися сопілок і тамбуринів, дзвону бубонців та криків погоничів: "Відступись, відступись!"
У гавані стояли кораблі з піднятими вітрилами, безліч вимпелів тріпотіли на вітрі, немов прагнули відірватися й полетіти. Родюча земля, чисте повітря, синє море — і веселі, безтурботні люди.
— Вони схожі на мурашок, — говорив Господар, дивлячись на пристань з палуби корабля, який завтра мав відпливати в Італію. — Якщо їм дозволити, вони зведуть будинки аж до хмар.
Тим часом Філомено тихенько молився святій діві з чорним обличчям, заступниці рибалок та мореплавців, щоб вона допомогла їм щасливо дістатись до Рима.