Хоч би де листочок затріпотів. Защебетала пташка. Я вибіг поглянути на нашу бідну одноакрову ферму. Глянув — і очам своїм не повірив.
— Меліссо! — радісно крикнув я, — Вільджільгестерчестерпітерполлітімтоммерілеріімалакларінда! Ходіть-но сюди, мої ягнятка! Погляньте!
Ми всі дивилися, мов на чудо. Грунт зберігся увесь — до пилинки. Спасенні душі ті дітлашата! Хлопці покидали свої скляні кульки по всьому полю, і з них поросли чималі кулі. Мов величезні агати та іскристі скельця, лежали вони, прикриваючи нашу дорогоцінну землю.
Одначе той буян-вітер не пішов з порожніми руками. Він зірвав і поніс наш новий гонтовий дах. Із цвяхами здер. Згодом ми довідалися, що в сусідній окрузі той вітрюга покрив усі халупи нашим гонтом.
Добрячий, треба визнати, був вітрець. Але то ще не був Великий Вітер. Куди йому до того буревію, що зламав мені ногу. А проте він нас одного навчив.
— Дітки, — сказав я, коли ми позкочували гігантські скляні кулі з пагорка. — Хай непроханий гість приходить знов — він не застукає нас зненацька. Кожен млинець печеться на обидва боки. Мені здається, що з вітру теж може бути користь для нашої ферми, тільки треба дати йому відчути, хто господар становища.
І ми таки примусили його працювати на нас. Я змайстрував вітряного плуга. Зробив із простирадла вітрило й оснастив ним нашого старого плуга. Коли знявся борвій, я так і пішов під вітрилом орати землю. А наш синок Честер якось умудрився впорати всю ділянку менш ніж за три хвилини.
Зранку на якесь там свято матінка загадала дівчаткам обпатрати велику індичку. Робота марудна, і борвій з прерій нагодився дуже вчасно. Дівчатка виставили індичку з вікна. Вітер обскуб її геть-чисто до пір'їнки.
О, ми по-справжньому раділи, коли насувалася буря. Малята завжди рвалися з хати, щоб погратися на вітрі, але матінка боялася, щоб їх не позаносило. Тоді я поробив дітям вітряні черевики з важких залізних каструль з ручками. На свіжому бризі те взуття ставало легке, наче пір'я. Дівчатка стрибали в них через шворку для білизни, що правила їм за скакалку. Крутив ту скакалку, звичайно, вітер.
Скільки разів малюки взували свої вітряні черевики і незграбно дибуляли на подвір'я, захопивши велику бляшану лійку та всі порожні пляшки, глечики, що потрапляли їм під руку. Діти натоптували посуд вітром прерій і закорковували.
Потім улітку, коли повітря, було, й не колихнеться, вони розкоркують одну-другу пляшку свіжого зимового вітру й тішаться прохолодою.
Звичайно, ми мусили щоосені укріпляти землю од вітру. Ми засівали її курячою сліпотою. Ото вітер наткнеться на ту сліпоту, посліпає, посліпає та й летить собі далі, не поживившись і пучкою ґрунту.
На осінь я з хлоп'ягами перекрив гонтом дах. Тільки цього разу ми його не цвяхами прибивали, а поприкручували гвинтами.
А потім — пробі! Потім прийшов Великий Вітер!
Спочатку він, можна сказати, був досить сумирний. По небу пролетіло кілька кролів і кільканадцять ворон. Нічого незвичайного.
Дівчатка, звісно, гайда хутчій на подвір'я стрибати через шворку для білизни, а хлопці взялися запасати на літо пляшки з вітром. Матінка щойно напекла свіжих коржиків. Ох. І запахли вони! Я з'їв з десяток гарячих, щойно з печі. Згодом це обернулося жахливою прикрістю.
Надворі вітер набирав крейсерської швидкості, він уже валяв на своєму шляху паркани.
— Вільджільгестерчестерпітерполлітімтоммерілеріімалакларінда! — закричав я. — В будинок, мої ягнятка! Вітер навісніє!
Малята зграйкою забігли в приміщення і поскидали свої вітряні черевики. І дуже вчасно. Шворка для білизни заметляла так прудко, що, здавалося, щезла зовсім. По тому над фермою пролетів курник з курами.
Небо насупилось, затьмарилось. Вітер дув з далекої півночі. Він завивав, верещав, трусив будинок. В буфеті деренчали на блюдцях чашки.
Коли це, дивимось, котяться по прерії якісь великі хутряні кулі, от ніби перекотиполе. Насправді то були лісові вовки з північних країв. А далі де взялася дуплиста колода та як закружляє по всьому обійсті, а тоді гуп об дровітню! І розкололася. Зсередини викотився великий ведмідь — ох і сердитий! Він був уклався спати на зиму і зовсім не зрадів, що його розбудили. Ведмідь заревів і озирнувся, на кому б зігнати злість. Побачив нас у вікнах і вирішив, що ми — якраз те. що йому треба.
Діти як побачили ведмедя, налякалися до смерті. Побралися вони за руки й поприсідали біля каміна.
Я зняв з гака рушницю і відчинив вікно. Краще б я не робив того! Ведмідь наближався, і я з поспіху забув про напрям вітру. Він дув із свистом уздовж вікна і, коли я висунув цівку рушниці, зігнув її, наче залізного косинця. А шріт полетів на південь. Згодом я довідався, що він збив над Мексикою двійко диких качок.
Але це було ще не найгірше. Коли я відчинив навстіж вікно, зробився такий протяг, що наших дітлашат витягло у комин! Тримаючись за руки, вони полетіли геть, мов низка ковбасок.
Матінка трохи не зомліла.
— Моя люба Меліссо! — крикнув я. — Не хвилюйся! Я допроваджу наших малят назад!
Схопивши мотуз, я вибіг надвір. Малят підняло в небо і несло на південь. Я побачив також ведмедя, а він — мене. Звір вищирив повну пашу іржавих, мов ухналі, зубів. Він став на задні лапи і попрямував до мене, блискаючи червоними, як жарини, очима. Мені зовсім не хотілося зв'язуватися з тією потворою. Я сховався за шворку для білизни й одним оком стежив за ведмедем, а другим — за малятами. Вони саме летіли над сусідньою округою і здавалися цяткою завбільшки з муху.
Ведмідь наближався. Вітер так швидко крутив шворку для білизни, що звір її не бачив. І наліз просто на неї! Батечку мій, як він застрибав! Мов наївся пекучого перцю. Він заплутався у шворці й не міг вивільнитись.
Я. звичайно, не гаяв часу і почав махати руками, наче птах. Вітер справді був такий великий та дужий, що я думав полетіти слідом за малятами. Вітрище напружувався, тягнув мене, але не подужав і на дюйм одірвати від землі.
Прокляття! Я з'їв забагато коржиків, що їх напекла наша матінка. Вони були важкі, як свинець, і тягли вниз.
Малята майже зникли з поля зору. Я кинувся до повітки по вітряного плуга. Простирадло вмить наповнилося вітром. Я помчав, мов гарматне ядро, прокладаючи борозну.
Ух, як я мчав! Швидкість плуга була більша, ніж у малят. Тільки тримайся за чепіги та правуй між стодолами та будинками фермерів. Скирти сіна злітали за вітром. Ще б трохи йому сили, і я б не здивувався, коли б він здув полуденне сонце і заніс десь далеко на південь.
Я зі своїм плугом швидко наздоганяв малят. Вони її досі держатися за руки і саме пролітали над вершечками дерев. Невдовзі я наблизився до них.
— Не бійтеся, малятка! загукав я. — Держіться!
Зробивши ривок, я обігнав їхні тіні. Але вітер так напнув простирадло, що я не міг зупинити плуга. Не встиг я відпустити чепіги, як мене занесло далеко вперед.
— Вільджільгестерчестерпітерполлітімтоммерілеріімалакларінда! — гукнув я. коли діти пролітали у мене над головою. — Ловіть!
І кинув угору мотуз.
Гестер не вхопила мотуза, і Джіль схибила, і Пітер також. Але Віль піймав його. Я мусив упертися каблуками в землю, щоб утримати дітей. А тоді пішов назад. Малята були надто легкі для вітру, тож довелося тягнути їх додому, наче надувні кульки на шворці.
Звичайно, проти вітру я йшов трохи не цілий день. Ох і попотів я, скажу вам! Нора вже була вечеряти, коли далеко попереду замаячіла наша ферма, де той ведмідь і досі скакав через шворку!
Я затягнув малят у кімнату. Шибеники! Вони гарненько побавилися, поки летіли в повітрі, і хотіли пустувати ще! Матінка так і поклала їх спати у вітряних черевиках.
Торнадо бушував цілу ніч. а той ведмідь до ранку знай скакав через шворку, висолопивши язика. Він так схуд, що від нього лишилась сама шкура та кістки.
Нарешті десь посередині між ранком і полуднем вітер утомився дути в одному напрямку і повернув у другий. Нам стало жаль бідного ведмедика, ми перерізали шворку й випустили звіра на волю. Він так охляв, що навіть не ревів. Відразу кинувся шукати велику колоду, щоб залізти в нове дупло. Але він утратив чудове мистецтво ходити і лише стрибав, стрибав на північ, доки пропав з очей.
Той буйний. скажений, надмогутній Великий Вітер зламав мені ногу. Він не тільки повивертав парканні стовпи, а й повисмикував ямки з-під них. Одну таку ямку він упустив біля самісіньких дверей повітки. Я вступив у неї і зламав собі ногу.
Кукурудзяний качан Макбрума
А то якось пронюхала про нашу чудесну одноакрову ферму сарана. Ті довгоногі, пилконогі, стрибоногі шельми були об'їли нас до питки.
Ви ж знаєте, яка вона, сарана — все тобі загидить тютюновою жуйкою. До того ж це жахливі ненажери. Мабуть, ніщо на світі не здужає з'їсти більше й швидше за зграю сарани. Особливо смакує їй усяка зелень.
Не подумайте, що я схильний говорити про сарану смішками та пересмішками. Крий боже — ні! Хто мене знає — Джоша Макбрума — той потвердить, що я швидше переберусь жити в хатку на дереві, ніж злегковажу правдою.
Та краще почну з погоди. Літо тільки-тільки набирало сили, і тепла було ще замало для сарани. Малята саме допомагали мені копати криницю і радилися, що б його виростити для виставки на окружному ярмарку.
Гадаю, ви чули, який дивовижно родючий ґрунт на нашій фермі. Туди що не кинь — ураз виростає, мов на дріжджах. Насіння вистрілює паростками із землі, і врожай дозріває просто у вас на очах. От учора наш старшенький хлопець упустив п'ятицентову монету, і, поки шукав її, вона виросла, стала двадцятип'ятицентовою.
Якось рано-вранці притюпав на нашу ферму худючий, патлатий незнайомець. Леле, який він був височезний! Якби його капелюх упав додолу, то чолов'яга, певне, нагинався б за ним день аби й два, доки б дотягнувся.
— Добридень, сер, — привітався він. — Мене звуть Худолиций Джон. Я звідси, звідти і звідусіль. Я дешево пофарбую вам комору.
Чолов'яга був не тільки височезний, худючий і патлатий, а й короткозорий.
— У нас немає комори, — відповів я.
Чоловік покосував очима і засміявся.
— То я пофарбую її задарма.
— Згода, — усміхнувся я.
Він пофарбував нашу неіснуючу комору швидше ніж за секунду, ще й вільний час лишився.