— А може, півкварти? Сьогодні понеділок. Залишилось із тижневої платні?
— Навідкладав, — буркнув він. — Чом же не бачу бутля?
Він чекав з начебто неуважним виглядом, часто кліпаючи налитими кров'ю очима, ледь відкинувши назад свою високо посаджену голову, потім повернувся був іти, — бутель він уже тримав при нозі, впіймавши його середнім пальцем за вушко, — коли білий глянув йому спильна в очі, ніби оце побачив їх уперше, —в очі, сповнені вранці тільки лихоманкової напруги, а тепер мовби сліпі, невидющі, очі зовсім без білків.
— Ні, — сказав білий. — Давай-но сюди бутля. Тобі ще галона бракувало. Я наллю тобі тільки півкварти, атож, півкварти. І зараз же забирайся звідси, і щоб ноги твоєї! тут більше не було. Не потикайся сюди, доки…
Білий схопився за бутель, але він рвучким, рухом сховав посудину за спину і так махнув вільною рукою, що вдарив того в груди.
— Вважайте, білі, — остеріг він. — Бутель мій. Я вам заплатив.
Білий вибухнув лайкою.
— Ні, не заплатив. Ось тобі твої гроші. Постав бутель, чорний.
— Бутель мій, — правив він тихо, навіть лагідно, зі спокійним обличчям, хоч його червоні очі не переставали часто кліпати. — Я заплатив.
Повернувшися спиною до білого, а заразом і до дробовика, він подався порубом назад до стежки, де на нього чекав пес, щоб знову йти поряд з ним. Вони швидко рушили далі між суцільними стінами сивуватого очерету, від якого в сутінках було ніби видніше, і тут він знову відчув задуху, мов тоді, коли на нього стали тиснути стіни власної оселі. Та цього разу, замість тікати, він зупинився, підніс бутель, витяг затичку з кукурудзяного качана і випив без утіхи, без охоти скаженого, гіркущого перваку, холодного, як розтоплений лід, а потім опустив бутля і перевів дух.
— Ха! — вигукнув він. — Отак добре. А тепер виходь супроти мене, костомахо. Виходь. Тепер я маю камінь на твою косу.
Місяць нарешті прорвався вгору крізь задушливу пітьму, засяяв, як і минулої ночі, і тепер від чоловіка косо падала довга? тінь із силуетом піднесеного бутля, коли він знову пив, а тоді якусь часину, тримав бутля перед себе, віддихувався, втягуючи у горлянку сріблясте повітря, і примовляв до бутля:
— Ну ж бо, виходь. Завше ти хвалишся, буцімто дужча від мене. Ну ж бо виходь. Докажи свого.
Він знову приклався до бутля, ковтаючи холодну, позбавлену смаку й міцності рідину, яка, проте, коли він одірвався від шийки, розійшлася по жилах, запекла холодним вогнем, змушуючи груди дихати хоч і надсадно, але рівно й глибоко, аж доки вони почали ходити зовсім вільно, як вільно йшов, рухався він сам, розтинаючи грудьми сріблисту пругку стіну повітря. Отож тепер усе було гаразд, і він сягнисто прошкував далі, і його тінь та тінь собаки, що дріботів поряд, пливли швидко, мов тіні двох хмарин по узбіччю пагорба; та ось він побачив, як під гору через силу дряпається кощава постать тітчиного чоловіка, і його довга пласка тінь, над якою знову вирізнявся обрис піднесеного бутля, знерухоміла, косо лягаючи через схил.
— На тартаку мені оказали, що ти пішов, —мовив старий. — Я знав, де тебе шукати. Іди додому, сину. Повітря тобі не поможе.
— Вже помогло, — заперечив він. — Я вже все' дно, що вдома. Гадюче жало, трутизна тепер мені не страшні.
— Тоді хоч зайди до неї. Покажись їй на очі… Про більше вона не просить: тільки покажись їй на очі… — Тут старий побачив, що він уже рушає, і загукав: — Зажди! Зажди!
— Не затримуйте мене, не тра, — кинув він у сріблясте повітря, розтинаючи грудьми пругку сріблястість, що обтікала його майже так само швидко, як обтікала б коня на повному гоні. Слабкий, кволий поклик загубився в нічному безмірі, в роздоллі миль, подоланих двома тінями, його та собаки, в глибокому, могутньому диханні його грудей, вільному, як це повітря, бо тепер йому було добре.
Потім, п'ючи з бутля, він раптом усвідомив, що в нього ллється з рота. Він спробував ковтнути, але рідина, замість пройти всередину, заткнула горло та рот тугим нерухомим чопом, і відразу ж, хоч йому не відригнулося і не занудило, той чіп вилетів з рота, все ще зберігаючи форму стравоходу, і, зблиснувши у місячному світлі, розприскався і зник у незліченних шерехах зрошеної трави. Він знову підніс бутля до вуст. І знову йому тільки заливало горлянку, аж поки з кутиків рота побігли дві крижані цівки; і знову вилетів, зблиснувши сріблом, тремтливий, не змінений формою чіп, а потім він судомно втягував у горлянку холодне повітря і, тримаючи бутля біля рота, примовляв до нього:
— Гаразд. Спробую помірятися з тобою ще раз. Як тільки зволиш зостатися там, де я тебе увіллю, дам тобі спокій.
Він випив, але спиртне втретє стало йому руба в горлі і ледве він устиг опустити бутля, як блискотливий незмінений чіп вернувся ще раз; і він знову конвульсивно втягував свіже повітря, аж поки віддихнув. Тоді старанно заткав бутля качаном і стояв засапаний, кліпаючи повіками, і довжелезна самотня тінь, падаючи від нього, косо слалася через узгір'я у далекий млистий безмір нічної землі.
— Гаразд, — сказав він. — Просто я не розібрався, що й до чого. То був знак, що я вже залив хробака. Зараз мені добре. Мені вже не тра більше пити.
Хатній вогник, побачений згодом з пасовиська, світив йому весь час, поки він ішов понад сріблясто-чорною розпадиною рову, де ще в дитинстві бавився порожніми тютюновими бляшанками, заржавілими пряжками від збруї, обривками ланцюгів і вряди-годи справдешнім колесом, потім попід садком, у якому колись навесні розпушував землю під пильним оком тітки, що наглядала за ним з кухонного вікна, і, нарешті, через безтравне подвір'я, де лазив і перекидався в поросі, ще як не вмів ходити. Він увійшов у хатину, в ту саму знайому світлицю, в те саме знайоме світло, і став на дверях, ледь відкинувши голову, ніби недобачав, із бутлем, що висів при нозі на зігнутому пальці.
— Дядько Алек казав, що ти хочеш мене бачити, — промовив він.
— Не тільки бачити, —відповіла тітка, — хочу, щоб ти прийшов до нас, прийшов туди, де тобі можуть помогти.
— Зі мною все гаразд, — заявив він. — Не тра мені жодної помочі.
— Ні, — заперечила стара. Вона встала зі стільця, підійшла до нього і схопила його за руку, як і вчора біля могили. І знов, як учора, рука під її долонею була мов залізна.
— Ні! Коли Алек вернувся і сказав, що ти пішов з тартака раніше, ніж устигло звернути з полудня, я вже знала, чому ти пішов і куди. Але те, в чому ти шукаєш розради, не може помогти.
— Вже помогло. Мені зараз добре.
— Ось не бреши мені, — дорікнула тітка. — Ти зроду мені не брехав. Не бреши й зараз.
Тоді він сказав їй правду. Мов збоку, чув він свій голос, що, не виражаючи ні жалю, ні подиву, спокійно добувався з грудей, хоч у стінах цієї світлиці — вони вже теж були для нього затісні— його мучила страхітлива задуха. Та дарма, за хвилину він мав звідси піти.
— Ні, тітонько, — сказав він. — Нічо це мені не зарадило.
— Бо й не могло зарадити! Ніщо тобі не поможе, тільки бог. Моли бога! Розкажи йому все. Він хоче тебе вислухати і помогти тобі.
— Коли він бог, мені не тра йому розказувати. Коли він бог, він уже й так усе зна. Гаразд. Я тут, перед вами. Нехай він зійде сюди і вчинить мені добро.
— На коліна, чуєш? — крикнула тітка. — На коліна, і моли його.
Але, замість уклякнути на підлозі, він з місця наліг на ноги. На мить почув, як іззаду по сінешніх мостинах затупотіли і її ноги, і ще — голос, що доносився з відчинених дверей:
— Живчику! Живчику!
Вона кликала його через поцятковане місяцем подвір'я, кликала на ім'я, яким його звали у дитинстві та в юності, ще до того, як його товариші по роботі та яскраво вбрані безіменні чорні жінки, котрих він брав одну по одній, щоб відразу ж їх забути (поки не побачив одного дня Менні й не сказав: "Годі"), дали йому прізвисько Гонивітер.
Саме звернуло з півночі, коли він дістався до тартака. Собаки вже з ним не було. Він навіть не міг пригадати, коли і як той зник. Спочатку йому здавалося, ніби він пам'ятає, що пожбурив у пса порожнім бутлем. Згодом, одначе, до нього дійшло, що бутель і досі у нього в руці і не порожній, хоч тепер, щоразу, як він пив, із кутиків його вуст збігали дві крижані цівки і так змочили йому сорочку, що весь час, поки він ішов, йому дошкуляв неприємний холод рідини, смаку, запаху та міцності якої він уже не відчував, навіть проковтнувши її.
— Зрештою, — сказав він, — я не міг у нього чимось кинути. Мо', я копнув його, коли він хтів справити потребу й потрапив мені під ногу. Але щоб кидати чимось у голову — такої кривди я не заподіяв би жодному собаці.
Все ще з бутлем у руці він вийшов на поруб і зупинився серед німоти знесених високо в небо, вибілених місяцем стосів дерева. Він став посередині своєї тепер уже сумирної тіні, на яку оце щойно, як і минулої ночі, знов наступав ногами, і, ледь заточуючись, подивився, кліпаючи очима, на ті стоси, спуск, громаддя колод, заготовлених на завтра, казанну, тепер такі тихі й мовби вицвілі у місячному світлі. А за хвилину йому знов було добре. Він знову рухався. Але не йшов далі, а стояв і пив оту холодну, ніяку на смак рідину, що лилася струмком, пив, не ковтаючи, так що навіть не сказав би, чи вливав її в горло, чи лив на себе. Та йому було добре. А потім він уже йшов без бутля, і теж не знав, коли і як його позбувся. Перетнувши поруб, він вступив до казанної і через неї, а потім повз табельний годинник пройшов до дверей комори з інструментом, де гра тіней у ліхтарному світлі, що пробивалося крізь щілини між дошками свідчила про якесь життя, чувся приглушений гомін голосів і в раптовій тиші — стукіт кинутих костей, і гримнув у заперті двері, й сказав теж дуже голосно:
— Це я, відчиніть. Я помираю, мене вкусила гадюка. Потім він увійшов тими дверима в комору. Там видніли обличчя давнішніх завсідників, вони сиділи навпочіпки кружка — троє з його бригади, ще кілька з тартака, білий нічний сторож з важким пістолетом у задній кишені, — перед купкою монет і потертих банкнот, а тепер і він сам, кого прозвали Гонивітром і хто й справді був Гонивітер, стояв над їхніми головами, ледь заточуючись, кліпаючи очима, кривлячи змертвілі лицеві м'язи в усмішці під поглядом білого.
— Потісніться-но, грачі, — обізвався він.