Я його виразно бачу. Не бійтеся впасти.
— Як ви не розумієте? Якщо убити потвору, вам уже ніколи не торгувати з цією планетою, не злетіти з неї, а може, й не прожити до вечора.
— Але чому?! Чому?
— Тому, що це молодий представник виду. Ви мусили б знати, що буває, коли торговець убиває дитинча тубільця, навіть випадково. Більше того, якщо ми справді потрапили, куди хотіли, то опинилися в садибі могутнього тубільця. А це, може, один з його дітей.
Так вони потрапили до в'язниці, обережно випалили дірку у цупкій грубій матерії, якою була накрита клітка, і зрозуміли: плигнеш з такої висоти — неодмінно розіб'єшся.
Клітка-в'язниця ще раз хитнулася, описала дугу і спинилась. Торговець скотився в куток і злякано нашорошився.
Покривало відгорнули — світло залило клітку. Як і минулого разу, перед ними стояли два молодих аборигени.
"Зовні вони майже нічим не відрізняються від дорослих особин,— подумав Дослідник.— Звісно, менші розміром".
У пруття просунули жмутик зелених бадилин, які нагадували очерет. Запах приємний, але на корінні — грудки землі.
Торговець позадкував і хрипко сказав:
— Що це вони роблять?
— Намагаються нас підгодувати,— відповів Дослідник.— Принаймні, щось схоже на тутешню траву.
Клітку накрили. Вона знову загойдалась. В'язні зостались самі, тільки тепер у них вже був корм.
4
Від чиїхось кроків Щуплий здригнувся, але це був Рудий, і хлопчик засяяв усмішкою.
— Навколо ні душі. Мені аж очі на лоб лізуть, слово честі,— сказав він.
— Т-с-с... Дивись,— відповів Рудий.— Ось бери. Просунь у пруття. Довелося бігати додому.
— Що це? — Щуплий обережно помацав рукою.
— Отакої! Фарш. Ти що, ніколи фаршу не бачив? Ось що ти мав принести, коли ходив додому, а не цю дурну траву.
Щуплий образився.
— Звідки я знав, що вони їдять. До того ж, фарш таким не буває. Він у целофані, і колір у нього зовсім інший.
— Звісно, у місті. А тут ми самі готуємо фарш, і він завжди такого кольору, доки його не підсмажиш.
— То він сирий? — вжахнувся Щуплий.
Рудий розсердився.
— Ти, бачу, вважаєш, що звірі їдять тільки смажені й варені страви. Не дурій, бери, він не кусається. Давай швидше, у нас часу немає.
— Чому? Що там удома робиться?
— Не знаю. Мій тато ходить з твоїм. Може, мене шукають. Може, Куховарка наскаржилась, що я взяв фарш. Хоч би там як, але не треба, щоб вони сюди заходили.
— А ти питав дозволу у Куховарки?
— Кого? У того краба? Вона й ковтка води не дасть без батькового дозволу. Ну, мерщій, бери.
Щуплий узяв добрячу купку фаршу, і мурашки побігли в нього по шкірі. Він пішов до комори, а Рудий помчав до будинку. Побачив двох дорослих — притишив ходу, кілька разів глибоко зітхнув, щоб відсапатись, потім попрямував спроквола до них, ніби знічев'я прогулювався.
— Привіт, тату! Хелло, сер,— привітався він.
— Зачекай-но, Рудий. Хочу тебе щось спитати.
Рудий повернувся до батька з байдужим виразом.
— Слухаю, тату.
— Мама казала, ти сьогодні рано встав.
— Не дуже, перед сніданком.
— Вона казала, ніби тебе щось розбудило вночі.
Рудий забарився з відповіддю.
"Сказав я їй, чи ні?" — гарячково думав він. Потім признався:
— Так, сер.
— Що саме тебе розбудило?
Рудий не бачив підстав приховувати, тому відповів:
— Не знаю, тату. Наче грім. Потім щось упало.
— Не можеш сказати, звідки долинали звуки?
— Ніби з-за пагорка.
Це була правда, до того ж, це його цілком влаштовувало: пагорок був у протилежному від комори боці.
Промисловець подивився на свого гостя:
— Не маєте бажання прогулятись до пагорка?
— Охоче,— відповів Астроном.
Рудий стежив, поки вони віддалялись, потім обернувся й помітив Щуплого. Той визирав із-за кущів шипшини.
— Ходи сюди! — гукнув Рудий.
Щуплий вискочив з-за кущів, підійшов ближче.
— Вони питали щось про м'ясо? — спитав він занепокоєно.
— Ні, здається вони нічого про нього не знають. Пішли оце до пагорка.
— Чого?
— Звідки я знаю. Все розпитували про грім, який я чув уночі. Слухай, звірята з'їли м'ясо?
— Розумієш,— почав Щуплий обережно,— вони ніби роздивлялись його, принюшкувались.
— Ну, нехай,— сказав Рудий.— Зголодніють. Господи, повинні ж вони щось їсти. Давай ми підемо до пагорка, подивимося, що вони там роблять?
— А як же звірі?
— Що з ними скоїться! Не можна ж весь час там сидіти. Ти їм води дав?
— Аякже. Напилися.
— От бачиш. Ходімо. Провідаємо їх після обіду. І принесемо їм фруктів.
Вони вистрибом подалися по схилу вгору. Рудий, як завжди, попереду.
5
— Ви гадаєте, це був шум їхнього корабля при посадці? — спитав Астроном.
— А ви так не думаєте?
— Вони, напевно, всі загинули,
— А може, й ні,— спохмурнів Промисловець.
— Якщо посадка пройшла вдало, то де вони?
— Треба подумати,— так само похмуро відповів Промисловець.
— Я вас не розумію,— сказав Астроном.
— А коли вони настроєні вороже?
— Ні, ні! Я говорив з ними. А може, це рекогносцировка. Хто зна, яким буде їхній наступний крок. Вторгнення?
— Але, пане, у них лише один корабель.
— Це вони вам так сказали. А в них може бути цілий флот.
— Я казав вам про їхні розміри. Вони...
— До чого там розміри, коли їхня зброя переважає нашу.
— Я не думав про це.
— А я не забував ні на мить,— вів далі Промисловець.— Саме тому, одержавши вашого листа, я погодився з ними зустрітись. Не для того, щоб пристати на невигідні для нас торговельні умови, а щоб вивідати їхні наміри. Я не сподівався, що вони уникатимуть зустрічі.— Він зітхнув і додав:— Я не вважаю це нашою помилкою. Ви маєте рацію, принаймні в одному. Світ надто довго перебуває в стані спокою. Ми розучилися підозрювати.
Астроном раптом підвищив голос. Де й поділися м'які нотки.
— Тепер я вам скажу,— почав він різко.— Я не бачу ніякої причини сумніватися в доброзичливості прибульців. Так, вони маленькі, це цілковите підтвердження того, що їхні планети теж невеличкі за розмірами. Наша планета для них має нормальну силу тяжіння, але набагато вищий рівень гравітаційного потенціалу, значна товща атмосфери не дозволяє чужинцям перебувати у нас тривалий час, не наражаючись на небезпеку для життя. З цієї ж таки причини, використання планети як бази для міжзоряних подорожей абсолютно недоцільне для них. Отже, залишається єдине — торговельні зносини. Існує також суттєва різниця між хімічним складом продуктів харчування обох планет,— характерні особливості ґрунту, тобто різниця в перебігу різноманітних процесів у ґрунті, що зумовлюють живлення рослин. Вони не зможуть споживати наші продукти, так само, які ми їхні.
— Все це легко подолати, адже вони можуть привезти запас їжі з собою, обладнати тут спеціальні станції-камери з розрідженим повітрям, сконструювати кораблі, пристосовані до високого гравітаційного потенціалу нашої планети.
— Слушно, та хіба все це так просто для молодої раси? У них не виникне потреби робити це. У Галактиці знайдеться мільйони планет, придатних для освоєння. їм не потрібно морочитися з нашою.
— Звідки ви знаєте? Чи це теж їхні слова?
— Переконався в усьому сам. Зрештою, я астроном.
— Хотів би почути ваші аргументи, поки ми отак ідемо.
— Так от, пане: довгий час наші астрономи поділяли планети на дві основні групи. Перша група — планети, розміщені далеко від ядра-зірки. Вони мають досить низьку температуру, що дозволяє втримувати водень, аміак, метан. За приклад правлять відомі планети-гіганти. Друга група—планети, розташовані так близько від ядра-зірки, що висока температура внеможливлює збереження водню. Вони менші за розміром і масою, порівняно з першою групою, бідніші на водень, але багатші на кисень. Ми знаємо цю групу планет, бо живемо на одній із них. Однак, наша сонячна система єдина, яку ми вивчили досконало, тому так беззастережно увірували в існування лише цих двох груп.
— Отже, якщо я вас правильно зрозумів, існує третя?
— Так. Але ще менша за розмірами, з дуже малою масою, зовсім бідна на водень порівняно з планетами нашої сонячної системи. Співвідношення воднево-аміакових і таких, як у них, киснево-водяних з дуже малою масою планет у нашій Галактиці — три до одного. Отже, для освоєння й колонізації їм лишається кілька мільйонів планет з дуже малою масою.
Промисловець глянув на блакитне небо, перевів погляд на зелень дерев, що їх оточувала, і запитав:
— А такі планети, як наша?
— Наша сонячна система — перша, що їх по-справжньому зацікавила. Очевидно, її розвиток досі не вкладався в їхні загальновідомі істини,— пояснив Астроном.
— Отже, це означає, що пришельці з космосу — мешканці астероїдів?
— Звичайно, ні. Астероїди — малі планети — то інша річ.
— А чому ви, астроном, лише наводите їхні загальні міркування?
— Наші гості не обмежуються викладкою лише голих фактів. Вони науково обґрунтували свою теорію еволюції зірок, і я змушений був її визнати. Набагато вірогіднішу від теорій, на які коли-небуть , спиралась наша астрономія. їхня теорія розроблялася суто математично й передбачила саме таку Галактику, яку вони описують. Як бачите, у них донесхочу світів. І вони не зазіхають на чужі планети: Принаймні, на нашу.
— Справедливо, якщо це правда. Хоч істоти можуть бути розумними, та не розсудливими. Можливо, наші пращури й були розумними, та, безумовно, нерозсудливими. Який, сенс, скажімо, у знищенні майже всієї високорозвиненої цивілізації в атомному катаклізмі через причини, яких і досі не можуть визначити наші історики? — замислено мовив Промисловець.— Після того, як скинули перші атомні бомби на Східні Острови Сонця... забув уже їхню давню назву, стало можливим тільки єдине завершення, що й трапилось.
Він роззирнувся й спитав:
— Куди це ми зайшли? Чи наші пошуки, бува, не марна справа?
Але Астроном, який ішов попереду, хрипко сказав:
— Не марна, сер. Дивіться!
Рудий та Щуплий непомітно крались за старшими. Це було неважко: батьків щось турбувало, їх цілком поглинула розмова. Предмет їхніх пошуків важко було помітити крізь зарості, хлопці самі мусили за ними ховатись.
— Ого! Диви! Справжнє тобі срібло! — вигукнув Рудий.
Але не він, а Щуплий по-справжньому розхвилювався. Він уп'явся очима в друга.
— Я знаю, що це. Це — космічний корабель. Мабуть, тому й приїхав мій батько. Він один з найвідоміших у світі астрономів, а твій батько мав його неодмінно запросити, якби корабель тут здійснив посадку.
— Що ти торочиш? Тато й гадки не має про цю штуку.