Поетика

Історик і поет відрізняються один від одного не тим, що один пише віршем, а другий прозою; можна б твори Геро-дота³⁹ написати віршем, а все ж таки це буде історія чи у віршованій формі, чи ні; різниця між ними полягає в тому, що історик говорить про те, що дійсно сталося, а поет про те, що могло б статися.

Тому поезія має більш філософський і серйозний харак­тер, ніж історія; поезія говорить більше про загальне, а іс­торія — про окреме. Загальне полягає в тому, що людині З я кимось характером доводиться говорити або діяти згідно із законами ймовірності або необхідності; це має на увазі поезія, називаючи своїх героїв іменами; окреме — це, наприклад, те, що зробив або пережив Алківіад⁴⁰.

Усе це ясно видно в комедії. Вигадавши фабулу, за зако­нами ймовірності, комедіографи підставляють будь-які іме­на, а не займаються, як ямбографи, конкретними особами.

У трагедії додержуються імен, які переказала нам тради­ція; причина цього в тому, що можливе є ймовірним. У можливість того, що ше не сталося, ми не віримо, а те, що сталося, очевидно, можливе. Однак у деяких трагедіях

одно або два імені відомі, усі ж інші вигадані; а в деяких не­має жодного справжнього імені, наприклад у "Квітці" Ага-фона⁴¹: у ній однаково вигадані події і імена, проте вона усім подобається. Через те поет не обов'язково мусить на­магатися додержуватись освячених традицією міфів, на те­му яких складені найкращі трагедії. Така вимога смішна, бо навіть відоме знають не всі, а все ж таки воно подобається всім. З цього випливає, що поет повинен бути більше твор­цем фабули, ніж віршових розмірів, бо поетом він є тому, що вміє відтворювати дійсність, а відтворює її в дії. Навіть якщо доведеться скласти твір про те, що справді було, то все-таки він є поет, бо нішо не заважає тому, щоб деякі з тих подій були ймовірними та можливими. З простих фа­бул і дій найгірші епізодичні; а епізодичною дією називаю таку, у якій епісодії йдуть один за одним і без імовірності, І без необхідності. Такі фабули складають погані поети че­рез власну безпорадність, а хороші — з огляду на суддів. Змагаючись з надмірно розтягнутою фабулою, вони часто змушені порушувати порядок дії.

Трагедія відтворює не тільки закінчену дію, а й таку, що викликає страждання і жаль, а це буває переважно тоді, ко­ли шось трапляється несподівано, і ще частіше, коли шось несподівано виникає із самого взаємозв'язку подій. Тоді здивування буде сильніше, ніж коли б шось трапилось са­мо собою й випадково. Адже з випадкових подій найбільш гідним подиву здається те, що сталося немовби навмисно, наприклад, те, що статуя Мітія⁴² в Аргосі вбила винуватця смерті Мітія, упавши на нього саме тоді, коли він дивився на неї. Такі події не роблять враження сліпого випадку, отже, такі фабули, безперечно, кращі.

X

Одні фабули бувають прості, інші — заплутані, тому що такими є й дії, відображені у фабулі. Під простою я розумію таку дію, у ході якої, як уже сказано, при додержанні безпе­рервності та єдності відбувається зміна долі героя без пери­петії та впізнавання; заплутаною — таку дію, у якій зміна відбувається з упізнаванням або перипетією, або з обома разом.

Усе це повинно виникати з самої побудови фабули, і то так, щоб з попередніх подій виникали дальші з необхідніс-

тю або згідно з імовірністю. Адже це велика різниця, чи шось відбувається через щось, чи після чогось.

XI

Як уже сказано, перипетія — це зміна дії на шось прямо протилежне і притому зміна, як ми вважаємо, згідно із за­коном імовірності або необхідності. Так. наприклад. в "Едіпі"⁴³ вісник, який прибув, щоб заспокоїти Едіпа й звільнити його від страху перед шлюбом із матір'ю, пояс­нюючи, хто він, домігся протилежного наслідку У "Лін-кеї"⁴⁴ одного чоловіка ведуть на страту, а Данай іде за ним, щоб його вбити, але хід подій виявився таким, що, навпа­ки, він сам загинув, а той урятувався.

Упізнання, як показує сама назва, ие перехід від не­знання до знання, перехід до дружби або ворожнечі осіб, яким судилося бути щасливими або нещасливими. Та най­краще, коли впізнання поєднане з перипетіями, як, на­приклад. в "Едіпі". Бувають, зрозуміло, й інші впізнавання, бо, як це було сказано, впізнання може стосуватися й не­живих або взагалі різних предметів; 3 них можна дізнатися чи хтось зробив такий вчинок, чи ні.

Але найістотнішим для фабули й найважливішим для дії є вищезгадане впізнавання. Таке впізнавання викликає співчуття або страх, а трагедія відтворює саме такі дії; і біль­ше: щастя і нещастя будуть зумовлені таким упізнанням.

Оскільки впізнання є завжди впізнанням когось, якоїсь особи, то трапляються такі випадки, коли одна особа пізнає іншу, залишаючись їй невідомою; але трапляється й таке, що обидві особи пізнають одна одну, як, наприклад, Орест упізнав Іфігенію⁴⁵ при передачі листа, а Іфігєнії, щоб упізнати його, потрібний був інший спосіб упізнавання.

Отже, такі є перші дві складові фабули — перипетія і впізнавання. А третя — це страждання. Про перипетію й впізнавання вже була мова, а страждання — це дія, яка при­носить загибель або біль як, наприклад, смерть на сцені, нечувані страждання, рани і таке інше.

XII

Ті частини трагедії, якими треба користуватися як її ос­новними елементами, ми розглянули вже раніше. Щодо обсягу частин, на які вона поділяється, то це такі: пролог⁴⁶,

епісодії⁴⁷, ексод⁴⁸, хорова частина, яка, у свою чергу, поді­ляється на парод⁴⁹ і стасімон⁵⁰. Ці останні частини спільні для всіх хорових пісень, але особливість деяких становлять співи зі сцени й комоси.

Пролог — це частина трагедії перед появою хору; епісо-дій — це частина трагедії між суцільними співами хору; ек-сод — це частина трагедії, після якої вже немає співів хору. З хорових частин парод — це перший виступ цілого хору; стасімон — це пісня хору без анапестів і трохеїв; комос — це об'єднаний жалібний спів хору й акторів на сцені.

Отже, частини трагедії, якими треба користуватися як її основними елементами, ми згадали раніше, а обсяг та складові, за якими вона поділяється, ми щойно вказали.

XIII

У зв'язку з попередніми міркуваннями послідовність вимагає з'ясувати, до чого треба прагнути й чого уникати, розгортаючи фабулу, а також, у чому полягає суть трагедії.

Оскільки композиція доброї трагедії повинна бути не проста, а заплутана, і притому вона повинна зображати по­дії, які викликають страх і жаль, — саме в цьому й полягає суть трагічного зображення, — то звідси, ясна річ, виникає перша вимога, що в трагедії не слід змальовувати зміну до­лі добрих людей від щастя до нещастя, бо де не викликає ні страху, ні жалю, а тільки обурення, ні переходу порочних людей від нешастя до щастя, бо це аж ніяк не трагічне, тому що в цьому випадку немає умов, яких вимагає трагічність: ні почуття людяності, ні жалю, ні страху. З іншого боку, крайній негідник не повинен переходити від щастя до не­щастя. Можливо, така зміна долі задовольняла б почуття справедливості, але не будила б ні співчуття, ні страху, бо співчуття повинен викликати той, хто страждає невинно, а страх — недоля подібних до нас людей. Отже, зміна долі негідника не викличе ні жалю, ні страху.

Отже, залишається тільки особа, яка є посередині між цими крайностями, тобто така, яка не відзначається ні особливою доброчесністю, ні справедливістю і впадає в нешастя не через свою порочність і нікчемність, а внаслі­док якоїсь помилки, а саме той, хто колись був на вершині слави й шастя, як Едіп і Фієст" та інші славні мужі з таких родів.

Звідси висновок, що добре складена фабула повинна бути швидше простою, ніж подвійною, як думає дехто, і показувати зміну долі не від нещастя до шастя, а, навпаки, від шастя до нещастя, і то не внаслідок нікчемності, а яко­гось тяжкого злочину — зміну долі такої особи, про яку тільки що була мова, або ж кращої, ніж гіршої. Це під­тверджує розвиток трагедії: раніше трагіки по черзі опра­цьовували перші-ліпші міфи, сьогодні ж найкращі трагедії складаються на теми небагатьох родів, наприклад, про Алкмеона⁵², Едіпа, Ореста⁵³, Фієста, Мелеагра⁵⁴, Телефа⁵⁵ та інших, що самі пережили або вчинили щось жахливе. Отже, досконалою трагедією, за законами поетичного мис­тецтва, є трагедія саме такого складу подій. Тому помиля­ються ті, що докоряють Евріпідові за те, що він так робить у своїх трагедіях і що багато з його трагедій закінчуються нещастям. А саме це, як уже було сказано, і є правильним. Найкрашим доказом цього є те, що поставлені на сцені такі п'єси справляють найтрагічніше враження, за умови, звичайно, доброї гри акторів.

1 хоч Евріпід не вміє добре впорядкувати свій матеріал, проте він є найтрагічнішим із поетів.

Друге місце належить фабулі такого складу, яка має подвійний сюжет, як "Одіссея" (дехто ставить її навіть на першому місці) і кінчається для кращих і гірших людей не так, як ми того чекаємо. На наш погляд, ЇЙ дають перевагу через невимогливість театральної публіки, бо поети при­стосовуються до глядачів, потураючи їхнім уподобанням. Але така насолода властива не трагедії, а комедії. Тут справ­ді ті, які були найзапеклішими ворогами, як Орест і Егісф* у фіналі миряться і ні один не гине від рук другого.

XIV

Почуття жалю і страху може викликати театральна ви­става, але може воно виникнути із самого складу подій; цей другий спосіб заслуговує переваги і є ознакою кращого пое­та. Тому потрібно без вистави складати фабулу так, щоб кожен, хто спостерігатиме хід дії, відчував жаль і страх під впливом самих подій. Такого почуття зазнає кожний, хто слухає фабулу про Едіпа. Викликати такий ефект за допо­могою театральної вистави не стільки справа поетичного мистецтва, скільки хорегії⁵⁷. А ті, що сценічними засобами

зображають не страшне, а дивовижне, не мають нічого спільного з трагедією, бо в трагедії не треба шукати всіля­кої насолоди, а лише їй властивої. Зваживши, що поет че­рез художнє відтворення повинен дати естетичну насолоду, яка випливає з жалю і страху, то стає ясним, що таке вра­ження повинно полягати в самих подіях.

Тому з'ясуємо, які події є страшними, а які жалісними.