— Я завжди казав, що ваш годинник б'ється в такт із серцем крука, ви чуєте мерців.
Жінка пішла до кімнати підготуватись до огляду. Лікар залишився з полковником у залі. Незважаючи на спеку, його бездоганно чистий полотняний костюм був свіжісінький. Коли жінка сказала, що вже готова, лікар дав полковникові три аркушики паперу в конверті. Кинув йому: "Це те, чого не сказали вчорашні газети", — і ввійшов до кімнати.
Полковник саме так і думав. То був стислий виклад останніх громадських подій, надрукований на мімеографі для підпільного поширення. Розповідалося про збройну змову в країні. Полковника це приголомшило.
Десять років підпільної інформації ще не навчили його, що кожен місяць приносить новину, разючішу від попередньої. Він уже дочитав листівки, коли лікар повернувся до зали.
— Ця пацієнтка здоровіша за мене, — сказав він. — З такою ядухою я б сподівався прожити сто років.
Полковник похмуро зиркнув на нього й мовчки простяг йому конверт, але лікар не взяв.
— Пустіть між люди, — промовив він стиха.
Полковник заховав конверта до кишені. Жінка вийшла з кімнати зі словами:
— Одного такого дня я помру й потраплю до пекла, докторе.
У відповідь лікар лише блиснув емаллю зубів, підставив стілець до столика і витяг з валізки кілька градуйованих пляшечок. Жінка, не звертаючи на це уваги, вийшла до кухні.
— Зачекайте, я підігрію каву.
— Ні, дуже дякую, — заперечив лікар. Тоді виписав рецепт. — Я не дам вам нагоди отруїти мене. — Жінка на кухні засміялась.
Дописавши рецепта, лікар прочитав його вголос — він був певен, що ніхто не розбере його писанини. Полковник намагався слухати уважно. Повернулася з кухні жінка, і їй упали в око згубні сліди минулої ночі на полковниковому обличчі.
— Вдосвіта його била лихоманка, — сказала вона про чоловіка. — Зо дві години торочив небилиці про громадянську війну.
Полковник здригнувся.
— Це не лихоманка, — знітився він. — А крім того, — додав, — коли мені стане зовсім зле, я сам собі зараджу.
Сам себе викину в ящик зі сміттям.
І пішов до кімнати по газети.
До майдану йшли разом. Повітря було сухе. Асфальт на вулиці починав м'якнути від спеки. Коли лікар прощався, полковник запитав його тихо, крізь зціплені зуби:
— Скільки ми вам винні, докторе?
— Тепер нічого, — відказав лікар і плеснув його долонею по спині. — Я вам складу кругленький рахунок, коли півень виграє.
Полковник попрямував до кравецької майстерні, щоб передати підпільного листа Агустіновим товаришам. Це був його єдиний притулок відтоді, як полковникові прихильники загинули чи були вигнані з селища, а він залишився один, як палець, і його єдиним ділом стало очікування пошти щоп'ятниці.
Від вечірньої спеки жінка ще пожвавішала. Вона сиділа в коридорі серед бегоній біля ящика з шматтям і знову чаклувала, як з нічого пошити нову білизну. Робила комірці з рукавів, манжети зі спинки і квадратні латки, акуратні, хоча різного кольору. У дворі зацвіркотів цвіркун. Сонце хилилось на захід. Але жінка не бачила, як воно вмирає над бегоніями. Вона звела голову аж коли звечоріло і полковник повернувся додому. Тоді підперла голову обома руками, аж хруснули суглоби, сказала:
— В мене мозок, наче нап'ята струна.
— Він завжди був у тебе такий, — сказав полковник, але уважно глянув на жінку, обсипану різнобарвними клаптиками. — Ти схожа на дятла.
— Доводиться бути й дятлом, якщо хочеш мати в що вбратись, — усміхнулась вона. Розгорнула сорочку, зліплену з трьох різнобарвних шматків, тільки комір і манжети були одного кольору. — Досить тобі зняти піджак — і карнавальний костюм готовий.
Її мову заглушили дзвони, що вибили шість.
— Ангел господній благовістив Марії, — почала вона вголос молитву, йдучи з одежею до спальні. Полковник озвався до дітей, які після школи забігли подивитись на півня. Раптом він згадав, що на завтра нема кукурудзи, й пішов до спальні просити грошей у дружини.
— Здається, в нас лишилось не більш як п'ятдесят сентаво, — сказала вона.
Жінка ховала гроші, зав'язані вузликом у хустці, під килимок біля ліжка. Це були гроші за Агустінову швацьку машину. Дев'ять місяців вони тратили ці гроші сентаво за сентаво на себе й на півня. А тепер залишилось лише дві монетки в двадцять і одна в десять сентаво.
— Купиш фунт кукурудзи, — сказала жінка, — а за решту — кави на завтра й чотири унції сиру.
— І позолоченого слона, щоб почепити на дверях, — додав полковник. — Сама кукурудза коштує сорок два.
Подумали хвилинку.
— Півень — не людина, може й почекати, — перша промовила дружина. Але чоловіків вираз обличчя змусив її замовкнути. Полковник сидів на ліжку, спершись ліктями на коліна, і бряжчав монетами.
— Не в мені річ, — сказав він за мить. — Якби це залежало від мене, я б сьогодні ввечері зробив санкочо з півня. Мабуть, добрячий був би пронос за п'ятдесят песо. — Тоді замовк, розчавив на шиї комара й слідом за жінчиним поглядом перебіг очима по кімнаті. — Мені прикро лише те, що ці сердешні хлопці збирають гроші.
Жінка замислилася, ще раз із гумової груші оббризкала хату отрутою від комах. Полковникові здалося щось надприродне в її поведінці, наче вона скликала хатніх духів на пораду. Нарешті вона поклала грушу на маленьку підставку, обклеєну літографіями, і втупила свої безбарвні водянисті очі в чоловікові, такі самі водянисті.
— Купи кукурудзи, — сказала вона. — Бозна, як ми викрутимося.
— Це біблійне чудо з поділом хлібів, — повторював полковник щоразу, як вони сідали до столу наступного тижня.
Своїм гідним подиву вмінням шити, латати, тулити клаптик до клаптика жінка, здавалося, знайшла спосіб підтримувати домашнє господарство просто-таки в порожнечі. Жовтень подарував їм ще кілька днів перепочинку. Вогкість відступила на час.
Підбадьорена мідно-яскравим сонцем, жінка вже третій день як заходилася біля своєї зачіски. "Ну, завела молебень", — сказав полковник, коли вона почала розсмикувати довгі синяві пасма волосся рідким гребенем. Другого дня, сидячи у дворі з простирадлом на колінах, вона чесала коси густим гребінцем, щоб вичесати нужу, яка розплодилась за час хвороби. Нарешті, вимила голову лавандовою водою, висушила й закрутила волосся на потилиці в два валики, скріплені гребенем. Полковник чекав. Уночі, лежачи без сну в гамаку, він довгі години з болем думав про півня. Але в четвер півня зважили — він був у формі.
Того вечора, коли товариші Агустінові пішли з хати, тішачись райдужними надіями на перемогу півня, полковник також відчув себе в формі. Жінка підстригла його.
— Ти скинула з мене двадцять років, — сказав полковник, обмацуючи голову руками. Жінка подумала, що її чоловік має рацію.
— Коли я здорова, то можу навіть мертвого воскресити, — відказала вона.
Але самовпевненості їй стало ненадовго. Вже нічого не залишалося в хаті, що можна було б продати, крім годинника і картини. В четвер увечері, коли було підчищено все до крихти, жінка занепокоїлась.
— Не хвилюйся, — втішав її полковник. — Завтра прийде пошта.
Наступного дня він чекав на катер біля лікаревої приймальні.
— Літак — чудова річ, — казав полковник, утупивши очі в мішок з поштою. — Кажуть, що він за одну ніч може долетіти до Європи.
— Правда, — відказав лікар, обмахуючись ілюстрованим журналом.
Полковник відшукав очима поштаря серед гурту людей, які чекали, коли причалить катер, щоб скочити на нього. Поштар скочив першим. Капітан віддав йому конверт, запечатаний сургучем. Потім зійшов на палубу. Поштовий мішок був затиснутий між двома бочками гасу.
— Але й у нього є свої вади, — сказав полковник. На мить він згубив з очей поштаря, але знову побачив його серед різнобарвних пляшок біля возика з прохолодними напоями. — Маленькими кроками просувається людство по шляху поступу…
— Зараз літак надійніший, ніж катер, — сказав лікар. — При висоті в двадцять тисяч футів він летить над бурями.
— Двадцять тисяч футів, — повторив полковник, не годний уявити такої височини.
Лікар спробував пояснити. Розгорнув обома руками журнал і тримав його непорушно.
— Рівновага відмінна, — сказав він.
Але полковник не міг одвести погляду від поштаря. Він бачив, як той ковтає напій з рожевою піною, тримаючи склянку в лівій руці, а правою підтримуючи мішок з поштою.
— Є, нарешті, й кораблі в морі, які постійно зв'язані з нічними літаками, — провадив далі лікар, — з такими заходами остороги на літаку безпечніше, ніж на катері.
Полковник глянув на нього.
— Напевне, — сказав. — Мабуть, так, як на килимі, на підлозі.
Поштар ішов прямо на них. Полковник відступив на крок, охоплений непереборним хвилюванням. Він намагався розібрати прізвище, написане на конверті з сургучем. Поштар розкрив мішок, дістав для лікаря пачку газет, потім розірвав пакунок із приватними листами, звірив правильність вмісту й перечитав на листах прізвища адресатів. Лікар розгорнув газети.
— І досі проблема Суецу, — мовив він, читаючи великі заголовки. — Захід втрачає ґрунт під ногами.
Полковник не читав заголовків. Корчі звели йому живіт, та він зусиллям волі стримав їх.
— Відколи існує цензура, газети тільки й пишуть про Європу, — сказав він. — Найкраще було б, якби всі європейці перебралися сюди, а ми — до Європи. Отоді б усі знали, що робиться в їхній країні.
— Для європейців Південна Америка — це лобур з вусиками, гітарою і револьвером, — сказав лікар, сміючись поверх газет.
— Вони не розуміють наших проблем.
Поштар віддав лікареві його кореспонденцію. Решту кинув у мішок і знову його зав'язав.
Лікар зібрався читати два особисті листи. Але, перш ніж надірвати конверт, глянув на полковника. Потім на поштаря.
— Полковникові нічого нема?
Полковника охопив жах. Поштар завдав мішок на плече, зійшов з набережної і відказав, не повертаючи голови:
— Полковникові ніхто не пише.
Всупереч своїй звичці, полковник не пішов зразу додому. Він випив кави в кравецькій майстерні, поки Агустінові товариші переглядали газети. Полковник почував себе обдуреним. Він волів би просидіти тут аж до наступної п'ятниці, ніж стати перед жінчині очі сьогодні ввечері з порожніми руками. Та коли настав час зачиняти майстерню, йому довелось повернутися до дійсності. Жінка такого й чекала.
— Нічого? — спитала вона.
— Нічого, — відказав полковник.
Наступної п'ятниці він знову пішов на причал.