У Парижі про них не думаєш, а коли зійдешся, все-таки приємно.
Та батько кричав, стукаючи кулаком у перетинку:
— Швидше, швидше, суп прохолоне!
Треба було сідати до столу.
Це був довгий селянський сніданок з багатьох страв, без ладу поданих — ковбаса після баранини, яєчня після ковбаси. Батько Дюруа, звеселівши від сидру та кількох шклянок вина, відкрив фонтан красномовства, який про великі свята зберігав, розказував масні й брудненькі анекдоти, що з його приятелями, мовляв, сталися. Дюруа знав їх усі, але сміявся, сп’янівши від рідного повітря, захоплений питомою любов’ю до батьківщини, до знайомих з дитинства місць, усіма почуттями, всіма спогадами, всім колишнім, дрібницями — покарбованими деревами, кривим стільцем, що якусь подію нагадував, — паруванням землі, пахощами смоли та дерев, що з сусіднього лісу віяли, духом житла, вогкості та гною.
Стара Дюруа весь час сумно та суворо мовчала й стежила поглядом за невісткою, почуваючи ненависть у серці, ненависть старої робітниці з усохлими пальцями та понівеченим від тяжкої праці тілом до цієї міської жінки, що нагонила на неї відразу, мов щось прокляте, ганебне, мов нечиста істота, для неробства та гріха створена. Раз у раз вона схоплювалась з місця то страву принести, то налити шклянки жовтого кислого вина з карафки або з пляшок червонястого, пінявого, підсолодженого сидру, що висаджував затички, як шипучий лимонад.
Мадлена нічого не їла, нічого не казала, сиділа сумна із звичайною застиглою на устах усмішкою, тільки похмурою й покірною. Вона була розчарована, пригнічена. Чому? Сама ж хотіла приїхати. Знала, що їде до селян, простих селян. Як же могла їх омріяти вона, до мрій звичайно не охоча?
Хіба вона знала це? Хіба жінки не уявляють собі все кращим, ніж воно справді є? Чи здалека вони поетичнішими здавались? Ні, але, може, освіченішими, шляхетнішими, привітнішими.
А втім, вона ж зовсім не сподівалась бачити їх вишуканими, як у романах. Чому ж вони шокували її безліччю непомітних дрібниць, безліччю незначних грубощів, навіть самою своєю мужицькою вдачею, своїми словами, рухами й веселощами?
Вона пригадала свою матір, що про неї ніколи нікому не говорила, вчительку, виховану в Сен-Дені, яку звів хтось і яка від злиднів померла, коли Мадлені було дванадцять років. Якийсь невідомий подбав, щоб дівчинку виховали. Мабуть, батько? Хто він був? Його вона напевно не знала, хоч і мала невиразні здогади.
Сніданок ніяк не кінчався. Почали сходитись одвідувачі, потискували руку батькові Дюруа, скрикували, побачивши сина, та лукаво підморгували, поглядаючи на молоду жінку; це означало: "Матері його біс, яка ж гарна краля в Жоржа Дюруа!"
Інші, не такі знайомі, сідали коло дерев’яних столів і гукали: "Літр!", "Шклянку!", "Дві чарки коньяку! Келишок рапайлю!" І починали грати в доміно, голосно брязкаючи маленькими чорно-білими костяшками.
Стара Дюруа весь час метушилась, похмуро слугувала одвідувачам, гроші від них брала й витирала столи краєм синього фартуха.
Дим від люльок та дешевих цигар застилав кімнату. Мадлена почала кашляти й спитала:
— Може, вийдемо? Я вже не можу.
Але сніданок ще не скінчився. Старий Дюруа був невдоволений. Тоді вона встала й сіла коло дверей, що на вулицю, чекаючи, поки свекор та чоловік доп’ють свою каву з коньяком.
Незабаром Жорж підійшов до неї:
— Хочеш прогулятись до Сени? — спитав він.
Вона радісно погодилась:
— Атож! Ходімо.
Вони зійшли з гори, найняли в Круасе човна й решту дня катались коло острова під вербами, дрімаючи в ніжній весняній тепліні, заколисані легкими хвилями річки.
Вернулись вони смерком.
Вечеряти при свічці було Мадлені ще сутужніше, ніж снідати. Батько Дюруа, добре вже підпивши, сидів мовчки. Мати виглядала так само похмуро.
Бліде світло клало на сірі стіни тіні від голів з величезними носами та надмірними рухами. Як тільки хто повертався в профіль до жовтого тремтячого світла, на стіні миттю виростала велетенська рука, підносила виделку до рота, на вила подібну, і слідом за тим, як паща в страхіття, роззявлявся рот.
Коли повечеряли, Мадлена вивела чоловіка на вулицю, аби не лишитись у темній кімнаті, де тхнуло старими люльками та розлитим питвом. Надворі він сказав:
— Ти вже нудишся.
Вона почала заперечувати. Він спитав її:
— Ні. Я добре бачу. Коли хочеш, то завтра поїдемо.
Вона прошепотіла:
— Так. Дуже хочу.
Вони тихенько йшли вперед. Стояла ніч, і в ніжній глибокій темряві її вчувалось безліч тихих шелестів, шерехів та зітхань. Вони ступили на вузьку алею під височенними деревами між двох густих хащ.
Вона спитала:
— Де ми?
Він відповів:
— У лісі.
— Він великий?
— Дуже великий, з найбільших у Франції.
Дух землі, дерев, моху, ті свіжі і старі пахощі густого лісу, де соковитість бруньок мішається з пліснявою мертвої трави, здавалось, спали в цій алеї. Підвівши голову, Мадлена побачила зірки між верховіттям, і хоч вітер не ворушив дерев, відчула круг себе тріпотіння цього листяного океану.
Чудний дрож пройшов їй по тілу й озвався в душі; невиразна туга згнітила їй серце. Чому? Вона не розуміла. Але здавалось їй, ніби їй звідусіль загрожувала небезпека, ніби вона загублена, потоплена, всіма покинута, сама, сама на світі під цим живим склепінням, що вгорі тремтіло.
Вона шепнула:
— Мені страшно. Ходім додому.
— Гаразд, ходімо.
— А… в Париж виїдемо завтра?
— Так, завтра.
— Завтра вранці?
— Завтра вранці, коли хочеш.
Вони вернулись. Старі вже полягали. Вона спала кепсько, раз у раз прокидаючись від незвиклих сільських шелестів, криків сови, рохкання свині, замкненої поруч у хлівці, та півнячого співу, що лунав від півночі.
Вона встала й зібралась у дорогу вдосвіта.
Коли Жорж об’явив батькам, що зараз їде, їх мов уразило; потім вони зрозуміли, чиє це бажання.
Батько просто спитав:
— Чи скоро ж з тобою побачимось?
— Звичайно. Цим літом.
— Ну, то й добро.
Стара пробурчала:
— Бажаю, щоб тобі жалкувати не довелося.
Він подарував їм двісті франків, щоб їхнє невдоволення притишити, і, коли о десятій годині під’їхав екіпаж, по якого хлопця посилали, молоде подружжя розцілувалось із старими селюками та й рушило.
— Бачиш, — сказав він, — я попереджав тебе. Не варт було мені знайомити тебе з паном та панією Дю Руа де Кантель, моїми батьками.
Вона теж засміялась і відповіла:
— Тепер я зачарована. Це славні люди, і я починаю їх дуже любити. Пришлю їм з Парижа гостинці.
Потім прошепотіла:
— Дю Руа де Кантель… Побачиш, ніхто не здивується з наших запросних карток. Будемо розповідати, що прожили тиждень у маєткові твоїх батьків.
І схилившись, поцілувала йому кінчик вуса:
— Добридень, Жо!
— Добридень, Мад, — відповів він, обнімаючи її за стан.
Ген у глибині долини видніла велика річка, срібною стрічкою покручена під ранковим сонцем, і всі фабричні комини, що дихали в небо вугляними хмарами, і всі шпилясті дзвіниці над старим містом.
II
Тому два дні подружжя Дю Руа вернулись до Парижа, і журналіст знову обійняв свою колишню посаду, чекаючи того часу, коли покине хроніку й остаточно перейме обов’язки Форестьє та присвятить цілком себе політиці.
Цього вечора він весело йшов обідати на помешкання свого попередника з палким бажанням зразу ж поцілувати дружину, що під її чар та владу він непомітно підпадав. Проходячи повз квіткарню внизу вулицею Нотр-Дам-де-Льорет, йому на думку спало купити Мадлені букета, і він вибрав великий пук ледве розквітлих троянд, пук запашних бутонів.
На кожному помістку своїх нових сходів він прихильно поглядав у дзеркало і все згадував, як він заходив до цього будинку вперше.
Він подзвонив, бо забув ключа, і йому відчинив той самий лакей, якого він з жінчиної поради в себе залишив.
Жорж спитав:
— Пані вернулась?
— Так, пане.
Але коли через їдальню проходив, дуже здивувався, побачивши на столі три накриття; а піднявши портьєру до вітальні, побачив і Мадлену, що ставила у вазу на коминкові пук троянд, зовсім на його букет подібний. Йому стало прикро, неприємно, немов у нього вкрали його думку, сподіванки й усю втіху, якої він чекав.
Увійшовши, він спитав:
— Ти когось запросила?
Вона відповіла, не обертаючись, заклопотана своїми квітками:
— Так і ні. Сьогодні прийде мій давній приятель, граф де Водрек, він завжди обідає в нас понеділками.
Жорж промурмотів:
— А, дуже добре!
Він стояв позад неї з букетом у руці і не знав, чи сховати його, чи викинути. А проте сказав:
— Глянь, я приніс тобі троянд!
Вона раптом обернулась, сяючи усмішкою, і скрикнула:
— Ах, як мило, що ти подумав про це!
І простягла йому руки й уста так щиро й радісно, що він розважився.
Вона взяла квіти, понюхала їх і жваво, мов зраділа дитина, поставила їх у порожню вазу проти першої. Потім прошепотіла, любуючись:
— Яка я рада! Тепер увесь коминок у мене заквітчаний.
І переконано додала:
— Знаєш, Водрек чудовий, ти зразу заприятелюєш із ним.
Ось подзвонив і граф. Він увійшов спокійно, невимушено, мов додому. Чемно поцілувавши пальці молодої жінки, він обернувся до чоловіка й дружньо подав йому руку.
— Як ся маєте, любий Дю Руа?
Не було вже в нього колишнього гордого та пихуватого вигляду — поводився він приязно, немов підкреслював, що становище змінилось. Здивований журналіст теж силкувався привітно відповісти на його запобіжність. Через п’ять хвилин вони себе так почували, ніби знайомі були й приятелювали вже років з десять.
Тоді Мадлена, сяючи обличчям, сказала їм:
— Покидаю вас. Мені треба до кухні навідатись.
І вийшла під пильним поглядом обох чоловіків. Коли вернулась, вони розмовляли про театр з приводу нової п’єси, і думки їхні так збігались, що в очах їм блищала вже раптова приязнь від викриття цілковитого однодумства.
Обід був чудовий, дуже інтимний та сердечний, і граф сидів увечері допізна — так добре почував себе в домі, в товаристві цього любого молодого подружжя.
Коли він пішов, Мадлена сказала чоловікові:
— Правда ж, він чарівний? Від ближчого знайомства він тільки виграє. Оце гарний друг, певний, відданий, вірний. Ах! Без нього…
Вона своєї думки не кінчила, і Жорж відповів:
— Так, він дуже приємний. Гадаю, ми з ним близько зійдемося.
Але вона зразу сказала:
— Знаєш, нам ще треба попрацювати перед сном. У мене не було часу поговорити з тобою про це перед обідом, бо Водрек зразу прийшов.