Тоді я напосідав: "Ото були часи! Та, на жаль, потім усе пішло шкереберть. Якби ти знав, скільки мені відтоді довелося зазнати лиха. А тепер, ось бачиш, безробітний, никаю без діла". Тут він, чи то щоб не показати своєї слабкої нам'яті, чи то із співчуття, або й просто кваплячись, чи то й не бажаючи вдаватись у спогади, витягав гаманця, щоб дати отих триста чи п'ятсот лір, задля яких я влаштовував цю виставу. Є таки у людей серце! Із сотні чоловік ніхто не сказав мені: "Та йди ти під три чорти, я тебе знати не знаю і вперше бачу". А з тою вигаданою історією мені таки щастило — нікому й на думку не спадало перевірити мої вигадки — я ж бо ніколи не бував у офіцерській їдальні, та й взагалі, як єдиний син удови, зовсім не служив. А містечко Брессаноне називав, бо воно не близько і мало хто бував там. Отже, ніхто, хоч би того й хотів, не зміг спіймати мене на брехні
У такий спосіб та іншими хитрощами я давав собі раду, міг поїсти, заплатити за ночівлю в підвалі. Але раз таки вклепався в халепу. Якоїсь днини десь так опівдні, своїм звичаєм підстерігаючи перехожих, я помітив на вулиці Гамберо чоловіка, що поволеньки плентав, зупинявся біля кожної вітрини й роздивлявся на щось. Мені тут же сяйнуло підійти до нього, може, тому, що то був єдиний на всю вулицю перехожий, який не поспішав.
Сказано — зроблено: я зупинив незнайомця звичною скоромовкою: "О, кого я бачу! Офіцерська їдальня, Брессаноне!" Водночас я встиг розгледіти чоловіка і збагнув, що припустився помилки, та було вже пізно. Віком десь так між тридцятьма і п'ятдесятьма роками, лице жовтаве, мордочка вузька, як у куниці, видовжена, ніс та вилиці, рот великий з синіми губами; капловухий, з маленькими примруженими очицями під низьким лобом; голова, немов те курча, що ще не вбилось у пір'я. На його худющому тілі метлявся заширокий піджак з ворсистої тканини в зелену клітку, на грудях і плечах підкладений ватою. Чи доводилося вам бачити ящірку, що підстеріг муху? Причаїлась, а тоді — раз і проковтнула здобич. Ото й він так блискавично обернувся на мій голос. Вислухав мою історію, а тоді радісно вигукнув:
— Та певне ж, пам'ятаю! Як ся маєш? Як тобі ведеться? Чудово, чудово!
Ось що значить розгубитися. Якби я не розгубився то я б ту ж мить відбувся пробаченням й ушився б. Так і треба було зробити. Але я звик приголомшувати інших і гадки не мав, що й сам втраплю на слизьке. Мов той бевзь, я тільки спромігся буркнути:
— Та так собі. — А тоді вже звично додав: — Якби ти знав, що я пережив!
А він, бадьорий, яв півник, весело примовляв собі:
— Цікаво послухати, цікаво. Але зайдімо в бар, відзначимо нашу зустріч.
І він схопив мене під руку, мало не піднявши, сливе, залізною хваткою, а тоді потягнув у найближчий бар на вулиці Віте, повторюючи:
— Як чудово вийшло! Я такий радий, що зустрів тебе!
Голос у нього був якийсь холодний, з присвистом. Словом, якби змії дано говорити, то, певне, говорила б саме так. Тепер я роздивився його краще: про теплий піджак на ньому в розпалі літа я вже казав. Коричневі штани подекуди були аж надто старанно випрасувані і зацеровані. Начищені чорні черевики на товстенних підошвах мали тоненький зношений верх, як ото витертий оксамит. А далі впало у вічі те, від чого мене аж морозом обсипало. Від різкого поруху його піджак у зелену клітку злегка розкрився і під ним я побачив не сорочку, а манішку на петельках, обабіч якої виднілося жовтаве, голе, як у черв'яка, тіло. Одне слово, злидняк ще гірший за мене; щоправда, дещо іншого гатунку: я веселий, а він навпаки — якийсь похмурий, непривітний.
Ми зайшли в бар. Він попростував до стойки, замовив два вермути і тут же випалив:
— Як же мені забути ту офіцерську їдальню в Брессаноне! Авжеж, прекрасне місто — Брессаноне! А неподалік — Больцано, теж чудове місто! А Брессаноне. Пам'ятаєш готель "Білий кінь", ту велику кав'ярню, де збирались офіцери? Туди забігали молодички, що шукали собі товариства. Брессаноне! А які там виноградники на навколишніх пагорбах! А вино! Стривай, як воно зветься? Ага, "Терлано"!
Бармен подав вермут. Мій знайомий підняв чарку і вигукнув:
— За нашу зустріч!
Що ж, довелось випити, хоч я й сам добре не второпав, за яку це зустріч. Він спорожнив чарку, а тоді жваво кинувся до дверей, кажучи:
— Стривай, саме обідня пора, то ж давай пообідаємо. Адже не так часто зустрінеш такого щирого друзяку.
— Та я... — почав був я, йдучи за ним. Бармен, який не спускав з нас ока, гукнув:
— Ей, синьйори, а за два вермути!
Я хотів був гукнути його, щоб заплатив, але він уже зник за дверима. Довелося розплатитися своїми. Щойно я вийшов, як він наче виріс переді мною і схопив за руку:
— То ходімо ж, ходімо! Тут поруч є гарна тратторія.
Зовсім спантеличений, я хотів якось спекатися його:
— Та я не голодний... Та й побачення в мене.
Але він уже розсівся в кріслі і самовпевнено замовив солідний обід — локшину й печену баранину, а тоді звернувся до мене:
— Офіцерська їдальня? Аякже, пригадую, і то добре. А капітана Москітто пам'ятаєш? Що ото мав звичку на будь-яке свято липнути зі своїми любощами до дівчат — байдуже, гарних чи негарних. Він іще називав це "брати на мушку". Ну й був той капітан Москітто ловелас, але й ти, голубе, гав не ловив!
Я аж рота роззявив: з усіх міст Італії він не тільки знав Брессаноне з усіма його вулицями й готелями, кав'ярнями й жінками, річкою і вином, але навіть: капітана Москітто і навіть, що я ловелас! Я майже був у захваті: ну й зух, куди спритніший, ніж я спершу гадав.
Принесли локшину. Він проковтнув повну ложку і знову, без угаву, весело й підступно заторохтів:
— Брессаноне! Ото були часи! Але ти, любий друже, зле повівся з Неллою. Дозволь таки це тобі щиро сказати! Повівся ти з нею не гаразд, як справжній дурисвіт.
— Нелла? Яка Нелла? — промимрив я з повним ротом.
— Та не прикидайся, голубе, мене не проведеш, — всміхнувся він, — тоді ти вийшов сухим з води… А дівча було золоте... Русявеньке, очі блакитні! А станочок! Але ж ти, дорогенький, узяв її на мушку, як казав Москітто, і влучив у самісіньке серце, а тоді кинув напризволяще... Навіть Модуньо казав, що ти великий баламут.
— Який це Модуньо? Та й взагалі не верзи дурниць! — почав я, сподіваючись зайти в сварку. Та де там! Його на слизьке не заженеш.
— Ти, бачу, неабиякий дурисвіт! — Він засміявся, одним духом перехилив чарку і взявся до баранини, яку йому звичним послужливим жестом підніс кельнер.
— У тебе ще була Піна, теж чудове дівчатко, чорнявеньке. Та й взагалі ти їх мав без ліку! Але все ж Нелла такого не заслужила. З досади мало не порішила себе. Прийняла снотворне. Але якось врятувалась, а потім зливалася з тим... як його?.. З лейтенантом Тессіторе.
— Тессіторе? Вперше чую!
— Атож, Тессіторе. Ото вже тип, справжнісінький дивак! Якось ти з ним мало не побився через оту Неллу. То було біля річки, ввечері, саме накрапав дощик, і я ще мусив розбороняти вас. Ну й розколоту було. Нелла тягла тебе з одного боку, а я з другого. Скінчилося тим, що вона пішла таки з тобою. І баламут же ти був, а крутій! Неллу ревнував, як тільки бачив з іншим. І все ж відбив ти її у Тессіторе. Словом, бабій з тебе був неабиякий. А знаєш, що казав майор Патерностро, коли ти поїхав? "Наше щастя, що він поїхав, а то б усі жіночки були його".
З бараниною було покінчено. Він хрипко засміявся і поплескав мене по спині:
— Хотів би я знати, чим ти їх причаровуєш?
Я доїв свою баранину. А поївши вдосталь, мабуть, я й відчув себе певніше і вирішив сказати йому правду. Відхилившись трохи, щоб звільнитися від його руки на моїй спині, я глянув йому в вічі:
— Ось що! Пора вже кінчати! Я ніколи не був у Брессаноне.
— Ти не був у Брессаноне?
— Ні! І не знаю ні Москітто, ні Модуньо, ні Тессіторе, ні Патерностро.
— Та що тн?
— Правду кажу. І я не бабій, хоч жінки мені й подобаються. В мене не було ні Нелли, ні Піни. І взагалі я не був у армії, бо я вдовиний син і мене звільнили від служби.
Він глянув на мене своїми зміїними очицями, а я подумав: "Ой же хитрун, побачимо, що він втне іще. Він як той кіт — скільки не падає, а все на лапи. Та куди там до нього й коту".
Він тут же ображено вигукнув:
— Отже, ти мене дурив!
— Я помилився, гадав... — заічено пробелькотів я.
— Яке там помилився! Ти сам сказав, що був у Брессаноне! А насправді ти обдурив мене. Брехун ти, крутій, пройдисвіт нещасний!
— Та годі, не мели казна-що!
— Шахрай! Ще й мене хотів обдурити! Геть звідси!
— Таж я...
— Знати нічого не хочу! І я ще панькався з цим крутієм, махлярем, пройдисвітом!
Отак вилаявши мене, він підвівся, застебнув піджака на всі гудзики і промовив:
— Спробуй тільки піти за мною, покличу поліцію.
І спритно, мов сарна, зник за дверима.
Щиро кажучи, я хоч і чекав, що він вигадає щось подібне, але не сподівався, що це у нього вийде так просто і несподівано. Ну й спритний! Куди мені до нього! Я зажурено понишпорив по кишенях, витяг останні гроші й розрахувався. Надворі мене перестрів якийсь чоловік і звернувся:
— Чи не могли б ви мені сказати...
Може, хотів спитати, котра година чи якусь адресу.
Але я раптом вибухнув:
— Я тебе не знаю і нікого не знаю!
Він став як укопаний, а я кинувся геть.
ІНДІАНЕЦЬ
Для того, хто не мав роботи, безробіття — це одне, а для того, в кого вона є, — зовсім інше. Для безробітного воно ніби недуга, від якої треба чимскоріш оклигати, інакше помреш. Для того ж, хто працює, — це пошесть, що ходить довкола і слід добре пильнуватися, щоб і собі не захворіти, тобто не втратити роботи. Усе своє життя, починаючи з шістнадцяти років, я можу вважати безнастанною недугою з перервами на той час, коли я був здоровий. Якось одного ранку, розмовляючи про це з іншими малярами за роботою у віллі на вулиці Кассія, я сказав:
— На цьому світі тільки службовцеві добре ведеться... Влаштується на роботу в двадцять років, а в шістдесят спокійнісінько виходить на пенсію. Ніхто його з роботи не виганяв, ніхто йому не торочить про кризу. Йому не страшно, що його завтра звільнять. Нехай живе посада службовця!
На мої слова Гаспаріно, вже літній маляр, зауважив:
— Гаразд, усі будуть службовцями. І маляри?
— Певне, всі будуть.
— Знаєш, що я мав на увазі? Тепер працюють маляри, щоб будувати житла, а тоді навпаки: будуватимуть, щоб маляри мали роботу.