А бували й такі вечори — хоч і не часто, — коли за стіл сідали тільки Дік з Полою та Грейм, а потім чоловіки з годину гомоніли вдвох, перше ніж лягти зарання спати, а Пола тихенько награвала сама собі на фортеп’яно або ж відходила з їдальні ще раніше за них.
Та одного місячного вечора, коли раптово налетіли Вотсони, Мейсони й Вомболди, Грейм якось не попав до жодної четвірки бриджистів і лишився сам. Пола сиділа за фортен’яно. Підходячи, він помітив, що в очах у неї промайнула радість, та враз і згасла. Помітив він і те, як вона ворухнулась, ніби хотіла встати, а тоді враз опанувала себе й лишилась на місці.
Вона враз стала така, якою він звик її бачити, — а втім, чи так багато бачив він її, думав Грейм, теревенячи, що збіжить на язик, і перебираючи разом з нею ноти. То одного, то другого романса пробував він заспівати в дуеті з нею, підладжуючи свій високий баритон до її ніжного сопрано, і то так вдало, що картярі не раз гукали від столів "біс!"
— Ви знаєте, мені аж серце ниє, так хочеться знов податися з Діком у мандри, — говорила йому Пола в перерві між двома романсами. — Якби можна було отак завтра знятись і поїхати! Але Дік поки що не може. Він загруз у своїх господарських спробах та проектах. Як ви гадаєте, що він робить тепер? Надумав, наче йому й так мало клопоту, ще здійснити переворот у своїй торгівлі худобою — принаймні тут, у Каліфорнії та на Тихоокеанському узбережжі. Хоче, щоб купці самі приїздили до маєтку.
— Так вони ж і приїздять, — сказав Греїм. — Перший, кого я тут зустрів, був овечий купець з Айдахо.
— Та ні, Дік хоче запровадити це на постійно, розумієте — щоб вони з’їжджались гуртом і в певний час. Але не звичайні аукціонні розпродажі, хоч він каже, що й таке влаштує для принади. Ні, це має бути щорічна триденна виставка-ярмарок, де виставлятиметься тільки його товар. Тепер він трохи не всі ранки просиджує з містером Егаром і з містером Пітсом. Егар у нього відає збутом, а Пітс — виставками…
Вона зітхнула й перебігла пальцями по клавішах.
— Ох, якби тільки ми могли зараз податися кудись — у Тімбукту, в Мокихо, на край світу…
— Та невже ви були й у Мокихо! — засміявся Грейм.
Пола кивнула головою.
— Була, аякже. Ось вам хрест, щоб я з цього місця не встала! З Діком, на "Все покинь", давно-предавно. Можна сказати, що ми пробули наш медовий місяць у Мокихо.
Грейм пустився з нею в спогади про Мокихо, а сам заходив у голову: чи навмисне вона раз у раз згадує чоловіка?
— А я гадав, що ви й тут живете як у раю… — казав він.
— Авжеж, авжеж! — запевнила вона аж начебто з надмірним запалом. — Але на мене щось найшло останнім часом. Пориває знятись і поїхати світ за очі. Може, це весняна гарячка — давні індіянські боги сіють свої чари. Якби ж тільки Дік не поринав отак з головою в роботу, не загрузав у своїх проектах! Ви знаєте, за всі роки, відколи ми одружені, я мала єдину справжню суперницю: землю, господарство. У Діка дуже вірна натура, а маєток — це, властиво, його перше кохання. Він же спланував і завів його, ще як не знав мене, й гадки не мав, що я є на світі.
— Заспіваймо ось це, — раптом перебив її Грейм і поставив ноти на пюпітр перед нею.
— Ой, ні! Це ж "Циганський шлях", він мені ще дужче настрій зіпсує,— запротестувала вона, — але вже почала тихенько:
Шляхом циганським на захід пливім
За патераном услід,
Поки з-за обрію джонки зринуть
І зіллється Захід і Схід…
— А що це таке — патеран? — спитала вона, урвавши пісню. — Мені завжди уявлялось, ніби це щось як французьке patois, говірка. Циганська мова. І здається якось безглуздо гнатися через увесь світ за мовою: ніби лінгвістична експедиція, чи що.
— Так, у певному розумінні, патеран — це мова, — відповів Грейм. — Але з одним єдиним змістом: "Я тут проходив". Патеран — це дві галузки, певним способом перехрещені й зоставлені на дорозі. Вони неодмінно мусять бути з різного дерева чи кущів. Ось, скажімо, у вас у маєтку патеран можна робити з мансаніти й мадрона, або з дуба і ялини, або з каштана й вільхи, чи з секвоїй й лавра, чи з чорниці й бузку. Це знак, що його один циган зоставляє другому: товариш — товаришеві, коханець — коханці.
І Грейм замугикав:
Биті дороги, і знов, і знов
Пінявий слід на морях —
Так проведе нас по всіх світах
Вірний циганський шлях…
Пола порозуміло кивнула головою, поглянула затуманеними очима через довгу залу, до картярів, тоді враз скинула з себе миттєву задуму й квапливо сказала:
— Далебі, в багатьох із нас чимало сидить циганського.
А в мені навіть подвійна пайка. І Дік, попри його буколічні нахили, теж циганської породи. А з того, що він мені розповідав про вас, я бачу, що й ви наскрізь такий.
— Властиво, білі люди — це й є справжні цигани, над циганами цигани, — висловив свою думку Грейм. — Адже так далеко, так відважно, з таким убогим спорядженням, як вони, жодні цигани не мандрували. Це ми прокладали шлях для циган, а не цигани для нас. Ну-бо, заспіваймо.
Вони співали сповнені буйної зваги слова на жвавий, безтурботний мотив, і Грейм, стоячи біля фортеп’яно, дивився на Полу й чудувався — з неї і з себе. Для нього не було місця біля цієї жінки, в оселі її чоловіка. А проте він був тут, хоча мусив би вже давно від’їхати. В таких літах він, виявилося, ще не знав себе. Це були якісь чари, якесь шаленство. Йому слід було вирватися зразу. Не вперше підпадав він під чари і шалів не вперше, але завжди йому ставало сили вирватись. Невже він з літами втратив ту силу? — питав він себе. Чи, може, це шаленство тяжче, ніж знав він досі? Тоді це наруга над святощами його душі, над спогадами, які він досі плекав і беріг так ревно, що вони ніколи ще не зазнавали наруги.
Він таки не зміг вирватися. Стояв біля неї, дивився на каштанову корону з кіс, що лисніла золотом і бронзою, на чарівливі кучерики над вухами, і співав пісню, яка ще дужче розпалювала його — та, напевне, і її, коли вона, з її натурою, почувала те, що вже кілька разів напівмимовільно виказала йому.
"Вона чарівниця, і голос — це не найменші чари в неї", — думав Грейм. А той голос, такий глибоко жіночний, властивий тільки їй, не схожий на голос жодної жінки в світі, лунав і переливався йому в вухах. І він знав, він не мав ані крихти сумніву, що те шаленство, яке вразило його, зачепило і її; що й вона, як і він, відчувала: тут зійшлись не просто дві людські душі, а чоловіча й жіноча.
Вони співали, і обох їх проймав той самий трепет; і думка про це, певність цього чимдалі дужче розпалювала Греймів шал, аж у голосі його мимохіть забриніла відверта жага, коли вони в одному пориві, в одному трепеті співали останні жагучі рядки:
Дикого сокола тягне блакпт,
Оленя гори й ліси,
А серце моє прагне серця твого,
Як було у прадавні часи.
Серце моє прагне серця твого,
Гасне світло у шатрах моїх.
Ранок край світу чекає на нас,
А світ — біля наших ніг.
Грейм чекав, що вона зведе очі, як долунають останні слова. Та вона сиділа нерухомо й дивилась на клавіші. А коли нарешті підвела голову, він побачив таке, як звичайно, обличчя Маленької господині Великого Будинку, пустотливу усмішку, збиточний погляд. Вона сказала:
— Ходімо подражнімо Діка, він програє. Я ще не бачила, щоб він коли гарячився через карти, але як йому довго не щастить, він робиться прекумедно похмурий.
Пола підвелась і рушила до столів, а Грейм за нею.
— А грати він любить, — провадила вона. — Це в нього один із способів відпочивати. Раз чи двічі на рік, як вбереться добра компанія до покеру, він може просидіти цілу ніч і зарватися хтозна-як, коли грають без обмеження ставки.
РОЗДІЛ XVIII
Майже зразу після того вечора, коли вони удвох проспівали "Циганський шлях", Полине самітництво скінчилось, і Греймові стало нелегко висиджувати цілі ранки у вежі над своїм рукописом, чуючи весь час то уривки пісень і арій з вікон її покоїв, то далекі звуки фортеп’яно з музичної зали, де Пола вправлялася цілі години. Проте Грейм, за Діковим прикладом, віддавав увесь ранковий час праці й рідко зустрічався з Маленькою господинею до обіду.
Пола оголосила, що період безсоння в неї минувся і вона готова до всіх розваг та прогулянок, які тільки зможе запропонувати їй Дік. А коли він нічого путящого не придумає, то вона, мовляв, накличе повен дім гостей і сама покаже йому, як треба веселитись. Якраз тоді приїхала ще на кілька днів її тітка, місіс Талі, і Пола почала катати її у своїй високій двоколці з однією поперечною лавкою. Запрягали в неї Дженджика й Чепчика — вельми баских рисаків, і все ж місіс Талі, дарма що немолода й огрядна, зовсім не боялась їздити з Полою.
— Я зроду не сяду в коляску, коли править жінка, — сказала вона Греймові.— Тільки з одною Полою не боюсь.
У неї хист до коней. Вона ще змалечку пропадала за ними. Диво, що вона не стала циркачкою.
І ще багато дечого про Полу дізнався Грейм, розмовлявши з її тіткою. Про Філіпа Дестена, Полиного батька, місіс Талі могла розповідати без кінця. Він був найстарший з її братів, на багато років старший за неї саму, і малою вона обожнювала його. Віті мав натуру широку й свавільну — до такої міри широку й свавільну, що люди обмеженіші вбачали в тому навіженство. Життя його було сумішшю найзухваліших витівок і найшляхетніших вчинків. Завдяки такій натурі він кілька разів заіграшки здобував багатство під час великої золотої гарячки сорок дев’ятого року й так само легко втрачав його. Походив він з давнього новоанглійського роду, але один його прапрадід був француз, ще малим урятований з розбитого бурею корабля й вирослий серед фермерів-моряків узбережжя Мейну.
— І в кожному поколінні нашої родини хто-небудь один, тільки один, удається в того француза Дестена, — повідомила Грейма місіс Талі.— Філіп був таким французом у нашому поколінні, а Пола — у своєму, і вона дістала цей спадок повною мірою. Ернестіна й Лут їй наполовину сестри, та важко повірити, що в них є хоч крапля одної з нею крові. Того ж то Пола й не потрапила до цирку, а неминуче прибилась у Францію. Прапрадідова кров тягла її туди.
І про Полине перебування у Франції Грейм почув від місіс Талі чимало. Філіпові Дестену судилось умерти в такий час, коли фортуна повернулась до нього спиною. Його дочок позабирали до себе тітки.