Після смерті султана вродливу єврейку вже не чіпали, але домоглися повішання Моше, котрий жив самотньо.
— Якщо Шекюре більше не дожидається мого брата, то її теж покарають, — сказав Хасан і дав мені листа.
Але його лице не палало гнівом, навпаки — він здавався засмученим і нещасним, як справжній закоханий. Моя любов скоро перетворить мене на немічного стариганя, говорили його очі. Гроші ж, які він заробляє на митниці, не додають йому сил. Від його пригніченого погляду мені кортіло запитати: як Хасан збирається завоювати серце Шекюре після своїх погроз? Однак йому це не допоможе: він дозволив лихим почуттям поглинути свою душу. Якщо людина змирилася з ненаситним злом у своєму серці, бо на її кохання не відповіли взаємністю, то вона починає вселяти страх іншим. Я глянула на гострющу червону шаблю, про яку діти розказували, що вона розрубає що завгодно, миттю прокрутила в голові все передумане й, перелякавшись, дременула з Хасанового дому.
На вулиці я знову потрапила під зливу лайок злидаря-татарина. Але не розгубилася, підняла з землі камінець, замотала його в хустинку й поклала біля мерзотника:
— На ось, коростявий татарине!
Сама ж, без сміху, дивилася, як його руки з надією потяглися до моїх "грошей". Не дослухаючись до прокльонів жебрака, я почимчикувала до однієї зі своїх дівчаток, якій свого часу підшукала доброго чоловіка.
Моя донечка Шекер пригостила мене вчорашнім, але все ще хрумким шпинатовим пирогом, а на обід вона приготувала мені яхні[131] з ягняти, смачно заправленого яйцями й підкисленого сливкою, саме так, як я люблю. Щоб не ображати свою доню, я дочекалася її страви й зі свіжим хлібцем з'їла два повні ополоники. Вона ще дала чудового виноградного узвару. Не соромлячись, я попросила трояндового варення, добавила його в узвар, із задоволенням випила й поспішила з листом до Шекюре.
26. Я — Шекюре
Коли Хайріє повідомила, що прийшла Естер, я саме складала в скриню свіжовипрану й висушену білизну… Ледве вам таке не сказала. Навіщо я вас обманюю? Насправді я тоді підглядала у шпарину в шафі за Карою та батьком і нетерпляче чекала Естер із листами від Кари й Хасана. Татові передчуття своєї смерті — не безпідставні, — говорило мені серце, а прив'язаність Кари до мене — не вічна. Кара настільки прагне одружитися зі мною, наскільки кохає. Отже, він закохується з легкістю. Якщо зі мною в нього нічого не вийде, то появиться інша, він одразу втратить голову й побереться з нею.
Хайріє посадила Естер у кутку на кухні й налила їй склянку трояндового шербету. Раба винувато дивилася на мене. В мене закралася підозра, що в ліжку Хайріє розказує батькові все, про що їй відомо. Я злякалася.
— Моя кароока, бідолашна моя, красуне моя, я трохи пізно, бо ніяк не могла спекатися свого чоловіка, кабанюру Несіма. Цінуй, що не маєш чоловіка, який тебе лає й не дає жити.
Вона дістала листи, я вихопила їх у неї з рук. Хайріє зачаїлася в тісному кутку, куди було чути кожне слово. Я обернулася спиною до Естер, аби та не бачила мого лиця, й спершу прочитала лист Кари. Згадавши про дім повішеного єврея, здригнулася. Не бійся, Шекюре, все залежить від тебе, — заспокоїла я себе й узялася за лист Хасана. Той лютував: "Шекюре-ханим, я згораю від любові, але тобі наплювати. Я бачу в снах, як ганяюся за твоєю тінню безлюдними пагорбами. Щоразу не відповідаючи на мого листа, ти пронизуєш моє серце гострими стрілами. Можливо, на цей лист відповіси. Новини розлітаються з уст у вуста, кажуть, твої діти повторяли ось які материні слова: "Я бачила вві сні, що мій чоловік мертвий, нарешті я вільна". Мені не відомо, чи це правда. Але ти добре знаєш, що досі вважаєшся дружиною мого старшого брата й повинна належати нашому дому. Мій батько погоджується зі мною, й сьогодні ми йдемо до кадія, аби повернути тебе назад. Ми підемо до нього разом зі свідками, не забудь розказати про це своєму батькові. Збирай свої клунки, ти повертаєшся додому. Свою відповідь негайно передай через Естер".
Перечитавши листа вдруге, я взяла себе в руки й кинула запитливий погляд на Естер. Однак вона не сказала мені нічого нового ні про Кару, ні про Хасана.
Я негайно взяла калям, який берегла біля шафи для каструль, поклала аркуш паперу на дощечку для хліба і вже була почала писати листа Карі, та враз застигла: у мені прокинулася одна підозра.
Обернувшись, я глянула на Естер. Вона зі щастям ненажерливої дитини припала губами до трояндового шербету. Якась дурниця забрела мені в голову: Естер читає кожну мою думку. Я відклала папір та писало й усміхнулася до неї.
— Ой як ти солодко усміхаєшся, — промовила вона. — Нічому не дивуйся. Все закінчиться добре. У Стамбулі повно багатих беїв та пашів, які душу віддадуть, тільки б одружитися з такою красунею-розумницею, як ти.
Ви знаєте: іноді ми навмисне говоримо зовсім протилежне тим речам, у які віримо, щоб потім себе запитати: "І нащо я вдаю, ніби не вірю в те, в чому переконана?" Так і я відрубала Естер:
— Заради Аллаха! Естер, кому потрібна вдова з двома дітьми?!
— Та про таку, таку, як ти, всі чоловіки мріють, — замахала вона руками.
Я глянула їй у вічі. Не люблю я її. Своїм мовчанням я натякнула, що листа сьогодні не буде, і взагалі, пора їй забиратися звідси. Естер пішла. А я відчувала оте своє мовчання аж у душі. Я забилася в куток і довго стояла в темряві, притулившись до стіни. Думала про себе, про свій страх, що наростає в серці, чула, як розмовляють Шевкет із Орханом:
— Ти — як жінка. Такий самий боягуз, — говорив Шевкет.
— А в мене зуб хитається, — хваливсь Орхан.
Водночас частинка мого мозку стежила за батьком і Карою.
Голубі двері малярської кімнати були прочинені, тож ніщо не перешкоджало мені слухати їхню розмову. Говорив тато:
— Ознайомившись із портретами італійських майстрів, людина з жахом усвідомлює, що очі відтепер не зображають як звичайні круглі отвори, однакові на всіх обличчях, очі на портретах, як наші, віддзеркалюють світло й ваблять до себе чужі погляди, мов глибина колодязя. А губи — це не просто тріщинка посеред рівного, наче аркуш паперу, обличчя, вони — то стиснені, то розслаблені, кожна пара зав'язана у свій вузлик і має власні рожеві, червоні відтінки: ті губи передають наші радощі й горе, стан душі. Носи ж — вони не безликі перегородки, які ділять лице навпіл, ніс — жива, неповторна частина тіла, і в кожного з нас він свій.
Оповідаючи про ґяурських беїв[132], які замовляють портрети, батько казав "ми". Мене це дивувало. Цікаво: чи Кару — теж? Коли я підглядала за Карою в шпарину, то побачила, що його обличчя страшенно бліде. Мені аж лячно стало. Серце моє смагляве, мій оповитий тугою герою, чи не тому ти змарнів, що все думаєш про мене й не спиш ночами?
Мабуть, ви не знаєте: Кара — високий, гарний, з вишуканими манерами чоловік. Широкий лоб, очі, немов мигдалини, ніс міцний, але витончений. Руки, як і в дитинстві, — худі та довгі, пальці — рухливі, жваві. Зовні він мовби худий, однак жилавий. Стрункий, плечі кремезні, але не надто, не такі, як у хамала[133]. Як і в дитинстві, Кара не може всидіти на місці. Після дванадцяти років я вперше глянула на нього зі свого темного закутка — він перетворився на чоловіка в розквіті сил.
Нині, припадаючи в темряві до шпарини, я лише через дванадцять років помічаю ту печаль, відбиту на лиці Кари. Відчуваю й провину, й гордість, адже ж він натерпівся стільки всього через мене. Кара розглядає якусь ілюстрацію до книги, слухає мого батька, а його лице безгрішне, немов у дитини. Він розтулив рожеві губи, і мені несподівано захотілося піднести до них свої груди. Я б куйовдила його волосся, а Кара припадав би головою до моїх грудей та, неначе немовля, смоктав мої пипки із заплющеними від щастя очима. Він би збагнув, що лише моя ніжність і ласка принесуть йому спокій, ніби зболеній, сумній дитині, й Кара б навіки залишився моїм.
Я з головою поринула у свою мрію, аж стало трохи млосно, і вже уявляла, як у ці миті Кара заворожено й пристрасно дивиться на мої великі груди, а не на зображення шайтана, котре показує йому батько. Кара, наче п'яний, прикипів поглядом не тільки до моїх грудей, а до всього мого тіла, шиї, волосся. Я страшенно йому подобаюся, адже ж він говорить мені ті чарівні слова, які не наважувався вимовити в юності, з його обличчя видно, що він уражений моєю гордістю, вихованням, поведінкою, тим, як я терпляче й мужньо чекаю свого чоловіка, вражений вишуканістю мого листа.
На якусь хвилину мене охопив гнів на батька. Він готовий кувати лихо, аби я не вийшла вдруге заміж. Я сита по горло його обожнюванням європейських малярів, ілюстраціями, які він змушує робити своїх майстрів, та спогадами про Венецію.
Я знову заплющила очі, і — о мій Аллаху! Це сталося поза мною, — уявляла себе з Карою в таких райських утіхах, що мені здалося, ніби він — тут, біля мене в темряві. Кара обіймав мене ззаду й цілував мої потилицю, шию, вуха. Від нього струменіла сила. Він міцний, великий і дужий, опираючись на нього, я відчуваю себе немов за кам'яною стіною. Мені лоскітно в потилицю, пипки набубнявіли. Мої очі заплющені, я в пітьмі, а воно в нього здоровенне й торкається до мене. Все було, як насправді, — я аж обернулася. Цікаво: яке воно в Кари?
Інколи я бачу уві сні, як мій чоловік показує мені своє, й воно в нього болить. Мені сниться, що чоловік, пронизаний списами й стрілами перських вояків, повзе, стікаючи кров'ю. Від нього до мене зовсім близько, але між нами — глибока річка. Чоловік мучиться на тому березі від ран, гукає мене, а його прутень виростає в мене на очах. Якщо молода грузинка в бані, якій підтакували старі карги, не обманює, то в мого чоловіка він не дуже великий. У Кари — набагато більший? Невже справді такий здоровенний, як я вчора бачила, коли він у нього встав? Без сумніву. Ще не зможе ввійти або буде дуже боляче, — острахнулася я.
— Мамо, Шевкет мене зачіпає!
Я покинула свій темний закуток і мовчки пройшла у кімнату навпроти, дістала зі скрині безрукавку з червоного сукна й одягла. Хлопчаки повмощувалися на моєму ліжку й, репетуючи, тузилися.
— Чи ж я вас не просила не галасувати, коли Кара в гостях?
— Мамо, а нащо ти вдягла свою червону безрукавку? — запитав Шевкет.
— Та ж, мамо, Шевкет не дає мені спокою, — не вгавав Орхан.
— Хіба я тобі не заборонила лізти до нього? А це що за гидота?
Скраю на матраці лежав якийсь шматок смердючої шкіри.
— То Шевкет із вулиці притягнув.
— Негайно віднесіть його туди, звідки принесли.
— Шевкет хай несе.
— Негайно!
Я розсерджено прикусила краєчок губи — це було їм засторогою, що ще трохи — й відлупцюю.