Еллі глянула на адресу: "Для Еллі". Вона розпечатала конверт, коли батько вже пішов. Тільки квиток у кіно і чистий аркуш паперу. Мабуть, від Ельзи. Приятелька іноді діставала їй дешеві квитки в кіно. Цей зелений квиточок наче з неба впав. Без нього вона, либонь, до ночі б сиділа на краю ліжка, склавши руки на колінах. "А чи маю я право на це? – думала Еллі. – Чи можна йти в кіно, коли в тебе таке нещастя? Мабуть, не годиться.
Дурниці, для того ж і кіно, щоб у нього ходити. Тепер – тим більше".
– Ось ваші вчорашні холодні шніцелі, – сказала хазяйка. "Тепер тим більше, – думала Еллі. – Котлети тверді, як підошва, але ж у них немає отрути". Фрау Мерклер вражено дивилася, як ця тендітна й сумна молода жінка, сидячи за кухонним столиком, уминає холодні шніцелі. "Тепер тим більше", – ще раз подумала Еллі. Вона пішла до своєї кімнати, скинула з себе все, помилася з голови до ніг, наділа найкращу білизну й плаття і довго розчісувала щіткою волосся, аж поки вено стало блискуче і пухнасте. Цій гарненькій, кучерявій Еллі, що дивилася на неї смутними карими очима з люстри, життя почало здаватися трошечки легшим. "Якщо вони справді стежать за мною, як твердить батько, – думала вона, – що ж, по мені вони нічого не помітять".
– Усе це балачки, – сказав удома Меттенгаймер своїй дружині. – Еллі у своїй кімнаті, вона цілком здорова.
– Чого ж ти її не привів з собою?
Члени Меттенгаймерової родини, які ще жили під батьківським дахом, сіли вечеряти. Батько й мати, наймолодша сестра Еллі та сама кирпатенька Лізбет, яку старий вважав непридатною для ролі борця за віру, така ж лагідна і вродлива, як усі її сестри; вона одягнула до вечері чистеньку сукню; син Еллі, онук Меттенгаймера, пов'язаний цератовим фартушком; хлопчик був пригнічений мовчанкою за столом і старанно вимахував великою ложкою, щоб розігнати пару над мискою.
Меттенгаймер їв повільно, втупивши очі в тарілку, щоб дружина не розпитувала його. Він дякував богові за те, що його дружина була не така розумна, щоб збагнута весь жах навислої над ними біди.
Георг і справді був від них недалеко – усього яких-небудь півгодини ходи. Приїхавши у місто, він вийшов з трамвая і пересів у інший, що йшов у Нідеррад.
Чим ближче він був до своєї мети, тим побільшувалося в нього відчуття, що на нього чекають, що саме зараз йому готують постіль, збирають вечерю; ось його кохана прислухається до кроків на сходах. Коли він вийшов з вагона, його пойняло почуття, близьке до розпачу; він наче боявся піти наяву тим шляхом, яким так часто проходив уві сні.
Тихі вулиці з палісадниками – скільки пов'язано з ними спогадів! Думками він полинув кудись далеко, і почуття небезпеки розвіялося. "Хіба й тоді не шелестіло листя?" – запитував він себе, не відчуваючи, що то він сам ворушить листя ногами. Як опиралося його серце, як воно не хотіло, щоб він заходив у дім! Воно вже не билося, ні, воно шалено калатало; він виглянув з вікна на сходах – сюди мовби збігалися сади й двори багатьох будинків; карнизи, брук, балкони були густо всіяні листям, що безперестанку падало з крислатого каштана. В деяких вікнах уже світилося. Це настільки заспокоїло його, що він зміг піднятися вище. На дверях досі висіла стара табличка з прізвищем сестри Лені, а під нею – нова, маленька, з незнайомим прізвищем. Подзвонити чи постукати?
Здається, колись була така дитяча гра. Подзвонити чи постукати? Він тихенько постукав.
– Ви до кого? – сказала молода жінка в смугастому фартусі з рукавами. Вона ледь прочинила двері.
– Панна Лені вдома? – спитав Георг не так тихо, як хотів. Його голос зривався. Жінка втупилась у нього поглядом, по її ситому обличчю, по круглих голубих очах, схожих на скляні намистини, було видно, що вона до краю збентежена. Вона потягла стулку до себе, але він просунув у щілину ногу.
– Панна Лені дома?
– Такої тут нема, – хрипло сказала жінка, – йдіть звідси зараз же!
– Лені, – сказав він спокійно і твердо, наче заклинаючи свою колишню Лені, щоб вона скинула з себе оболонку цієї тупої огрядної міщанки у смугастому фартусі, в яку її обернено якимсь чаклунством. Та заклинання не допомогло. Жінка витріщилася на нього з тим безсоромним страхом, з яким, мабуть, дивляться заворожені істоти на тих, хто лишився такий, яким був. Він швидко рвонув двері, вштовхнув жінку у передпокій і причинив за собою двері. Жінка відступила назад, у кухню. В руці вона тримала щітку для взуття.
– Прошу тебе, Лені, вислухай мене. Це ж я. Хіба ти мене не пізнаєш?
– Ні, – сказала жінка.
– Чого ж ти так злякалася?
– Якщо ви зараз же не підете геть з моєї квартири, – сказала жінка нахабно і безсоромно, – то ви матимете великі неприємності. Ось-ось має прийти мій чоловік.
– Це чоловікові? – спитав Георг. На ослінчику стояла пара начищених до блиску високих чобіт. Поруч – пара жіночих черевиків. Відкрито пуделко з кремом, ганчірки.
Лені сказала:
– Еге ж. – Вона загородилася кухонним столом і крикнула: – Я рахую до трьох. Якщо ви не підете…
Георг розсміявся:
– Що ж тоді буде?
Він стягнув з своєї руки шкарпетку, чорну подерту шкарпетку, яку знайшов десь по дорозі і натягнув замість рукавички, щоб приховати пов'язку. Вона дивилася на нього, розкривши рота. Він обійшов навколо стола. Вона затулила рукою обличчя. Георг узяв її однією рукою за волосся, а другою рвонув її руку. Він проказав таким тоном, немов звертався до жаби, що колись була людиною:
– Годі-бо, Лені, подивися на мене, я ж Георг.
Вона широко розкрила очі. Він тримав її міцно, намагаючися вирвати з її руки щітку, хоч йому завдавала болю поранена рука.
Вона благально промовила:
– Я ж тебе зовсім не знаю.
Він пустив її, відступив крок назад і мовив:
– Гаразд, тоді віддай мені мої гроші та одяг.
Вона трохи помовчала, потім сказала іще нахабніше і безсоромніше:
– Ми чужим не подаємо. Тільки на зимову допомогу.
Він глянув на неї, але вже не так, як раніше. Біль у руці втишився, а разом з цим розвіялась і певність, що все це відбувається саме з ним. Він тільки невиразно відчував, що з рани знову пішла кров.
На кухоннім столі, застеленому синьою картатою скатертиною, стояло два прибори. На дерев'яних кільцях для серветок невправною рукою було вирізьблено маленькі свастики – нікудишня робота. Шматочки ковбаси, редиска й сир були кокетливо прикрашені петрушкою. А поруч лежало кілька відкритих коробок, які продаються в дієтичних крамницях, – вестфальські пряники і житні коржі. Здоровою рукою він хапав зі столу їжу й запихав собі в кишеню. Очі-намистини невідривно стежили за ним.
Уже взявшись за ручку дверей, він ще раз обернувся:
– Ти, мабуть, не захочеш змінити мені пов'язку?
Вона двічі рішуче хитнула головою.
Спускаючися вниз, він зупинився біля того самого вікна. Сперся ліктем на підвіконня і знову натягнув на руку шкарпетку. "Чоловікові вона нічого не скаже, побоїться признатися, що знає такого, як я". Тепер уже світилося майже в усіх вікнах. "Стільки листя, і все з одного каштана", – подумав він. Наче сама осінь втілилася в цьому дереві, такому могутньому, що воно могло засипати листям ціле місто.
Він помалу плентався вулицею. Намагався уявити собі, що назустріч йому, ледь торкаючися землі, великими кроками йде інша Лені. Лише зараз він збагнув, що ніколи вже не зможе піти до Лені ні насправді, ні у мріях. Ці мрії затоптані в багно. Він сів на лавку й машинально почав жувати коржа. А що було холоднувато та й сутеніло і сидіти тут було небезпечно, то він одразу ж устав і пішов далі, вздовж трамвайної лінії. Грошей у нього більше не лишилося. Куди ж тепер іти, проти ночі?
IV
Оверкамп замкнувся в своєму кабінеті, щоб зосередитися, готуючись до допиту Валлау. Він переглянув нотатки, перечитав протоколи, згрупував їх і об'єднав цілою системою позначок та рисок. Він був майстер допитувати в'язнів. "Оверкамп навіть з мертвого видобуде свідчення, – говорив Фішер. – Його схеми допитів можна порівняти хіба що з музичними партитурами".
Оверкамп почув за дверима різке клацання закаблуками – вартові віддавали комусь честь. Увійшов Фішер, замкнув за собою двері. По його обличчю було видно, що його щось водночас і тішить, і злить. Він сів поруч Оверкампа. Оверкамп ворухнув бровами, нагадуючи йому про вартових за дверима і про нещільно причинене вікно.
– Знову щось сталося?
Фішер тихо заговорив:
– Фаренберг зовсім очманів від цієї історії. Іще, чого доброго, збожеволіє старий. Утім, він уже спав з розуму.
Його напевне, виженуть звідси. Треба й собі натиснути на декого. Послухайте, що знову сталося. Ми ж не можемо збудувати тут спеціальну сталеву камеру для цих трьох впійманих утікачів. І ми домовилися, що він не торкатиметься цієї трійки, поки ми всіх не впіймаємо. Потім нехай хоч ковбасу з них робить, А він все-таки наказав ще раз їх привести. Там у нього перед бараком дерева. А втім, вони вже й на дерева не схожі. Сьогодні вранці він наказав зрізати їхні верхівки. Отож він і звелів поставити цих трьох біля дерев, отак… – Фішер розкинув руки, – а в дерева позабивати цвяхи вістрям уперед, щоб вони не могли на них спертися, потім усіх в'язнів вишикували, а Фаренберг виступив перед ними з промовою. Їй-право, варто було послухати, Оверкампе! Він клявся, що всі сім дерев будуть зайняті ще на цьому тижні. І знаєте, що він мені сказав: "Бачите, я додержую свого слова, жодного удару".
– І довго вони отак стоятимуть?
Тому-то ми з ним і посварилися. Адже за годину-півтори їх і допитати не можна буде. Тепер він щодня показуватиме їх усім в'язням у такому вигляді. Ця його витівка буде остання у Вестгофені. Він, мабуть, тішить себе думкою, що зможе лишитися тут, якщо усі семеро потраплять до його рук.
– Фаренберг така людина, – промовив Оверкамп, – що коли він і спіткнеться, то одразу ж схопиться на ноги і побіжить далі іще швидше.
– А того Валлау я відірвав від третього дерева, – сказав Фішер.
Раптом він устав і відчинив вікно.
– Онде його ведуть. Пробачте мені, Оверкампе, коли я зараз дам вам одну пораду.
– Що ж це за порада?
– Накажіть, щоб вам принесли з їдальні сирий біфштекс.
– Навіщо?
– Бо ви скоріше виб'єте свідчення з нього, ніж із чоловіка, якого вам оце ведуть.
Фішер казав правду. Оверкамп зрозумів це, як тільки той чоловік став перед ним.